Київська підземка. Чому у 1950-х будівництво метро зупиняли на два роки і як його сприймали кияни, коли нарешті під землею пішли поїзди
Київ7 листопада, 07:47
«Припинити будівництво метрополітену в місті Києві, як таке, що не відповідає інтересам народного господарства СРСР», — йшлося у постанові союзного уряду від 7 вересня 1953 року. Її не опублікували, як годилося, тому назвуть таке рішення секретним.
Київське метро почали будувати в 1949 році, і у 1953-му основні заплановані роботи були майже виконані. Принаймні проходи по станціях Арсенальна — Хрещатик — Театральна — Університет. Натомість підземку законсервували. Бо гроші, необхідні для метробуду, пустили на освоєння цілинних земель Казахстану, Надволжя та на відбудову Криму.
Передплатіть, щоб прочитати повністю
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Хоча й так заради економії проходи робили вручну відбивними молотками. За добу просувалися тільки на пів метри. А стіни тунелів замість дорогого суцільного чавуну укріплювали залізобетонними блоками, що виявилося і дешевше, і надійніше.
Тільки в липні 1955-го під київськими пагорбами знову загули роботи метробуду.
Найважче дався останній запланований прохід між стаціями Університет і Вокзальна. Бо йшов під руслом річки Либідь, загнаної у колектор. Відкачували воду під високим тиском так званим кесонним методом. А це наражало прохідників на ризик кесонної хвороби. Коли працівник різко переходив із зони високого тиску в простір із низьким, у нього в крові утворювалися бульбашки азоту.
Далі — наступна серйозна проблема: як сполучити з поверхнею станцію Арсенальна, адже вона під найвищим пагорбом і поїзди до неї мали йти на рекордній у світі глибині, як для метро? Запроєктована довжина двох її ескалаторів загалом становила 103 м. Павільйон між двома підйомниками збирали зовні, а потім залізобетонний циліндр вагою 3 тис. тонн опустили вниз котловану. Від зсувів його земляні стіни утримували 400 свердловин, залитих рідким азотом.
Відкладення будівництва у 1953-му, на сучасний погляд, стало навіть корисним. Адже затверджений зовнішній вигляд станцій був геть сталінський. Фасади наземних павільйонів мали резонувати із сімома висотками, зведеними ще в 1930-х. Таку «розкіш» вирішили здешевити мінімалістичними новосельцями київських площ і вулиць. Їхній стиль виявився позачасовим.
Оздоба перших станцій мала зробити з них подобу палаців. Це була загальна радянська традиція: народ мав тягнутися до публічного простору, адже особисте житло було малим і вбогим. Мармуру і граніту для цього не пошкодували. А станція Хрещатик вибухнула яскравими керамічними кахлями в українському стилі. Їхня авторка — майстриня Оксана Грудзинська у 2023-му відзначила свій 100-річний ювілей.
Перші кілька років метрополітен у Києві був переважно розвагою. Часу на спуск під землю на станції Арсенальна, а потім підйом на Вокзальній ішло не набагато менше, ніж на дорогу поверху. Тому кияни, які мали автомобілі, як і тепер, рідко користувалися столичною підземкою. Наприклад, Олесь Гончар — тодішній голова Спілки письменників Української РСР — у своєму щоденнику називає станцію Університет «станцією в Ботанічному саду». І це через сім років після відкриття метро.