Жадав відтворити Римську імперію. 90 років тому Муссоліні вдерся в Ефіопію, скориставшись малодухістю Ліги Націй — як закінчилась та війна

Casus Belli

Варто зазначити, що на початку 1930-х років Ефіопська імперія залишалася однією з небагатьох незалежних держав в Африці, яка зберегла свій суверенітет попри європейське колоніальне домінування. Перше серйозне військове зіткнення, відоме як Абіссинська криза, сталося 5 грудня 1934 року. Того дня італійські й ефіопські солдати стріляли одні в одних в оазі Валь-Валь — спірній, але фактично ефіопській території, приблизно у 80 км за лінією кордону. Італія свідомо побудувала там військовий форт, прагнучи спровокувати суперечку на кордоні — Муссоліні вигадав чудовий привід для подальшої агресії.

Цей інцидент забрав життя 150 ефіопів та лише двох італійських військових. Італійський уряд вимагав вибачень і репарацій, категорично відмовившись від початкової пропозиції Ефіопії передати суперечку на арбітраж. Тоді ця країна, дотримуючись міжнародного права, звернулася до Ліги Націй із запитом про розслідування відповідальності за зіткнення.

Відповіді чекали майже пів року — лише у травні Рада Ліги Націй спромоглася заснувати арбітражну комісію для розслідування інциденту. Однак, через постійну протидію Італії, мандат комісії був украй обмежений: їй дозволили лише встановити відповідальність за зіткнення, але не втручатись у питання, кому належить ця спірна територія.

Некваплива комісія працювала усе літо й лише 3 вересня видала каламутний вердикт: жодна зі сторін не може нести провину за інцидент, оскільки обидві вважають Валь-Валь своєю територією. Цей документ став справжнім дипломатичним провалом для системи колективної безпеки світу, адже Ліга Націй не змогла або не захотіла чітко встановити агресора.

Муссоліні використав цей факт як зелене світло для подальших військових дій. Повномасштабне вторгнення розпочалося 3 жовтня 1935 року о 5:00 годині ранку без оголошення війни, що було прямим порушенням міжнародних зобов’язань Італії перед Лігою Націй та гучним ляпасом світовій спільноті. Основний наступ вели з півночі, з Італійської Еритреї, під командуванням генерала Еміліо Де Боно — 200.000 військових перетнули річку Мареб.

Бліцкриг та хімічна зброя

Муссоліні не сумнівався у швидкій перемозі, адже його високомеханізованій європейській армії, яка налічувала на цій ділянці до 685.000 військовослужбовців, протистояло погано озброєне африканське військо. Ефіопів було багато — орієнтовно 760.000 вояків, включно з бійцями нерегулярних формувань, проте билися вони застарілими гвинтівками кінця XIX століття, а комусь дісталися лише луки та списи.

Італія мала приблизно 600 танків, Ефіопія — чотири. Армія Муссоліні налічувала 2.000 артилерійських гармат і майже 600 літаків, Ефіопія — 200 застарілих артилерійських установок і 13 літаків. Не сумніваючись у швидкій перемозі, дуче прагнув продемонструвати світу свою військову силу й використати Ефіопію як полігон для випробування нових видів зброї, зокрема хімічної.

Нехтуючи Женевським протоколом, італійська армія застосовувала іприт і фосген не лише проти ефіопських військ, а й проти цивільних. Спеціальні розпилювачі були встановлені на борту літаків й розпорошували над величезними територіями дрібний смертоносний дощ.

Групи з 9−15−18 літаків із хімічною зброєю щодня йшли одна за одною. Від кінця січня 1936 року річки, озера та поля постійно промокали від отрути. Щоб надійніше отруїти воду та пасовища, італійське командування змушувало свої літаки пролітати знову і знову. Гинуло все живе — і це був головний метод ведення війни фашиста Муссоліні.

Попри те, темпами просування свого війська диктатор був незадоволений. Місто Аксум, священну столицю Ефіопії, удалося захопити лише 15 жовтня, а не за три дні, як він того хотів. Наприкінці листопада його армія загальмувала через шалений опір ефіопів. Замінивши головнокомандувача Де Боно на маршала П'єтро Бадольйо, головний фашист Італії таки здобув бажану вирішальну перемогу у битві під Амба-Арадамом у лютому 1936 року. До кінця березня опір був фактично зламаний, що призвело до повної військової переваги Італії.

2 травня, щоб запобігти повному знищенню столиці італійською авіацією, імператор Хайле Селассіє ухвалив рішення залишити країну, обравши вигнання: спочатку він виїхав до Єрусалима, звідти — до Великої Британії. 5 травня італійські війська під командуванням маршала Бадольйо безперешкодно захопили Аддис-Абебу, що стало фактичним завершенням військової кампанії. Муссоліні оголосив про створення Італійської Східної Африки, яка об'єднала Ефіопію, Еритрею та Італійське Сомалі.

«Італія нарешті має свою імперію, — оголосив він 9 травня з балкона Палаццо Венеція в Римі перед натовпом. — Це фашистська імперія, імперія миру, імперія цивілізації та гуманності. Народ Італії створив Імперію своєю кров’ю, вони зроблять її плідною працею і захищатимуть її від кого завгодно».

Урешті короля Італії Віктора Еммануїла III було проголошено імператором Ефіопії, а маршал Бадольйо став віцекоролем. Публіка була в екстазі.

Діряві санкції

Вторгнення Італії стало прямим випробуванням принципу колективної безпеки, закріпленого в Статті 16 Пакту Ліги Націй, згідно з яким напад на одного члена автоматично вважали актом війни проти всіх інших членів. Реакція цієї організації виявилася вкрай нерішучою: 6 жовтня 1935 року Рада Ліги Націй офіційно засудила Італію, а 18 листопада запровадила економічні санкції, схвалені 50 державами.

Вони означали заборону на експорт італійських продуктів, обмеження кредитування та заборону на постачання зброї. Однак ключові стратегічні ресурси, життєво необхідні для ведення сучасної війни — нафта, вугілля та сталь, — не були включені до ембарго. А все тому, що великі держави, особливо Велика Британія та Франція, висловили побоювання: повне енергетично-промислове ембарго може спровокувати Муссоліні на новий військовий конфлікт. Такі «діряві» санкції дозволили Італії безперешкодно продовжувати війну.

Дипломатичне лицемірство досягло свого апогею в грудні 1935 року, коли міністр закордонних справ Великої Британії сер Семюел Гор і прем'єр-міністр Франції П'єр Лаваль таємно домовилися про план умиротворення агресора. Пакт Гора-Лаваля передбачав розділ Ефіопії: до 66% її земель, в основному сільськогосподарські родючі райони, мали відійти до Італії, натомість країні-жертві вирішили залишити лише гірські регіони.

Офіційний Париж і Лондон вбачали в Італії потенційного союзника у так званому Фронті Стрези, спрямованому проти нацистської Німеччини. Деталі цього таємного плану потрапили у пресу, і його довелося відкликати. Гор і Лаваль пішли у відставку. Але спроба великих держав таємно розділити державу — члена Ліги, яка постраждала від агресії, завдала смертельного удару по моральному авторитету організації.

30 червня 1936 року імператор Хайле Селассіє виступив перед Асамблеєю Ліги Націй у Женеві й висунув моральне звинувачення міжнародній спільноті. Під крики й освистування італійських журналістів він говорив про те, як його маленький народ із 12 млн жителів протистояв великій державі із 42 млн людей — і ворог використовував необмежену кількість найсмертоноснішої зброї. Селассіє застеріг, що фашизм не зупиниться і буде Друга світова війна. А все тому, що світ мовчить, а Ліга Націй зрадила принципи колективної безпеки.

«Бог та історія пам’ятатимуть ваше рішення, — сказав імператор-вигнанець, звертаючись до представників великих держав. — Сьогодні — ми, а завтра будете ви».

Смерть колективної безпеки

Друга італійсько-ефіопська війна була, по суті, першою серйозною війною, яка сформувала політичну архітектуру Другої світової війни. Вона остаточно дискредитувала інститути міжнародного права й умиротворення, закріпила агресивний блок держав Осі та продемонструвала готовність агресорів ігнорувати міжнародні норми.

Нездатність Ліги Націй забезпечити захист свого члена, призвели до руйнування системи колективної безпеки, створеної після Першої світової війни. У липні 1936 року, менш ніж через рік після їхнього введення, санкції проти Італії були офіційно скасовані, що стало формальним визнанням поразки Ліги. І вже скоро провал у стримуванні Італії, яка відкрито порушила міжнародні договори, навчив інших потенційних агресорів, зокрема нацистську Німеччину й Імператорську Японію, що глобальні інститути безсилі без рішучої підтримки з боку великих військових сил.

Окупаційний режим в Ефіопії був надзвичайно жорстоким, але місцеве населення не хотіло здаватися й місцеві партизани постійно влаштовували диверсії й повстання проти окупантів. І, на щастя, італійське панування над Ефіопією виявилося не таким тривалим, як мріяв диктатор. З початком Другої світової війни Італійська Східна Африка стала об'єктом наступу союзників, а імператор Хайле Селассіє повернувся до своєї країни 1941 року, щоб очолити опір.

Римську імперію Муссоліні так і не відбудував. Уже після його смерті, у 1947 році, Ефіопія та Італія підписали мирний договір, за яким Рим офіційно визнав повну незалежність цієї африканської країни. Ефіопам виплатили репарації в розмірі $25 млн — і це стало остаточним юридичним підтвердженням кінця імперської мрії фашистів.