Україна 1941-го. Що відбувалося в Києві, Житомирі й Львові після нападу Німеччини, як поводились комуністи, а як — оунівці

19 вересня німці зайняли Київ. У той же день оунівець Петро Онуфрик вивісив на дзвіниці Софійського собору жовто-синій прапор.

Однак вже до кінця 1941-го в ОУН зрозуміли: до ідеї незалежної української держави фюрер Третього рейху Адольф Гітлер ставиться так само, як і радянський лідер Йосип Сталін.

Наказано випалити

«У се цінне майно, зокрема кольорові метали, хліб і пальне, яке не може бути вивезене, має, безумовно, знищуватися», — закликав Сталін у своєму зверненні до народу 3 липня 1941 року.

У села Кривуші під Кременчуком, наприклад, більшовики, відступаючи, підпалили величезний елеватор — 130-у хлібну базу, яку створили в 1938—1939 роках винятково для постачання Червоної армії на випадок війни. За різними даними, в 15 бункерах зерносховища знаходилося 128 тис. т пшениці, 39,65 тис. т вівса, 14,5 тис. т жита, 8 тис. т рису, 5 тис. т цукру, 1,3 тис. т різних круп. На знищення елеватора пішло 10 вагонів запалювальних засобів і вибухівки.

Скоцень покинув Київ із дружиною і кількома знайомими спортсменами-поляками по Дніпру, сподіваючись дістатися до Одеси. Підпливаючи до Черкас, вони побачили у воді багато домашньої худоби. «Спеціальні погоничі заганяли в річку цілі стада корів, коней, овець і навіть свиней. Куди не глянь — усюди худоба. Одні благополучно перепливали, інші гинули у хвилях Дніпра», — згадував футболіст.

Подібно із відходом на схід влада ставилася і до людей, особливо до тих, хто перед нею завинив.
Любченко писав у щоденнику, як 12 вересня він із трьома товаришами-письменниками вирішив повернутися із Харкова до Києва. Щойно від'їхали від міста, як їм зустрілася процесія: «Натовп, чоловік двісті, переважно селяни (серед них і жінки) в оточенні чекістів, які ведуть на ланцюгах вівчарок, рухається по степу, а за ними на візку, розвалившись, як на дивані, їдуть теж троє […] чекістів. На чолі ходи літній селянин крокує гордовито, збивши шапку на потилицю. Йдуть на загибель — свіжа чергова жертва».

Два гетьмани

П очаток Другої світової війни застав ОУН не в найкращій формі. В останні дні серпня 1939 року в Римі пройшов другий Великий збір організації: замість убитого Євгена Коновальця він обрав новим головою ОУН Андрія Мельника. Це обурило прихильників не менш авторитетного оунівця Степана Бандери, який перебував у ті дні в польській тюрмі і звільнився у вересні, після початку війни.

Бандера вважав, що ОУН має орієнтуватися на Францію і Велику Британію, аби на їх території створити воєнізовані українські загони. Мельник же закликав починати боротьбу за незалежність негайно і створювати підпілля в Україні.

Протистояння між двома лідерами дійшло до збройних сутичок між їхніми однодумцями, внаслідок чого, за різними даними, з обох сторін загинуло понад 500 бійців.

30 червня 1941 року, коли німецькі війська вже увійшли до Львова, Бандера проголосив відновлення Української держави. Мельник продублював цей акт своїм зверненням того ж змісту.

Але у перші дні липня німецька влада заарештувала Бандеру в Кракові, а через кілька днів Мельника — в Берліні. Обидва вийшли на свободу лише під кінець Другої світової, провівши ці роки під домашнім арештом, у німецьких тюрмах і в таборі Заксенгаузен.

Наївність свободи

З а стрімким просуванням вермахту на схід у велику Україну вирушили прихильники Мельника, на місце якого тимчасово призначили Олега Кандибу (Ольжича).
«Усюди відбувається відродження України. І ми слідуємо за цією силою», — зазначив у щоденнику письменник-оунівець Улас Самчук, оповідаючи про перші дні свого перебування у залишеній більшовиками республіці.

Співзвучно з ним писав Любченко, який в окупованому німцями Харкові працював редактором газети Нова Україна: «Харків майже наполовину спалений більшовиками. Я бачив це сам. […] Але мій народ, пройшовши це страшне горнило, пізнає нове краще життя».
Він із захопленням описував, як у міську управу шикуються черги інженерів, лікарів, вчителів — щоб отримати документи від нової влади, а з ними — і роботу. Великий жовто-синій стяг на будівлі адміністрації викликає у письменника сльози, а повсюдна свастика поки що не дратує.

17 листопада Любченко записав у щоденнику: «З усіх розмов мені стало ясно: німці чекають, як саме проявить себе в Україні український елемент. Чи мають вони до справи з життєздатною нацією чи це омана?.. А саме свідомих вольових українців тепер у Подніпров'ї дуже мало — їх повністю знищили більшовики». Він не знав, що в середині жовтня до Києва напівлегально прибув Буковинський курінь ОУН у складі 3 тис. бійців.

На той час у приміщенні однієї зі шкіл київського Подолу оунівці, які дісталися столиці ще раніше, взялися за створення — теж напівлегально — адміністрації Києва. Міським головою було обрано професора-історика Олександра Оглоблина.

На початку листопада до оунівського десанту приєдналася інтелектуальна складова з 250 осіб. Нехтуючи елементарною конспірацією, вся група оселилася на вул. Короленка, 15 (зараз — Володимирська), за кілька будинків від гестапо.

Невигадана батьківщина

Б ільшість прибулих західних українців побачили Наддніпрянщину вперше, і вони були в захваті. Зв’язкова ОУН Наталка Тирса, уродженка Станіславщини (зараз — Івано-Франківська область), після виконання у квітні 1942-го завдання у Києві, написала: «Саме місто, його розташування і архітектура справили на мене велике враження. Я пишалася нашою столицею. Тільки дуже боляче вражало мене цокання його жителів російською мовою».

У серпні 1942-го Самчук, уродженець Волині, відвідав із творчими зустрічами Кременчук. З околиці міста він побачив уже більше року тліючий елеватор, підпалений більшовиками під час відступу. «Кременчук виглядав, як гіркий старий п’яниця, який тижнями не голився і валявся під парканами», — згадував письменник.

Зате порадували місцеві жителі: «Люди цієї Центральної України подобалися мені дуже. У них, можливо, не було загостреної національної свідомості, як у нас на заході, але вони були національно сильні від кореня, від духу, від усієї їх великої стихії, яка давала буйний і вартісний тип людини, особливо з господарського погляду. І це відчувалося на кожному кроці».

Але продовжив він своє спостереження із жалем: «Якби одного разу сюди не навідалася соціальна доктрина, яка паралізувала кожну господарську волю, ця країна була б багатющою… А так все воно тут виглядає старим, занедбаним і геть відсталим від того світу, що простягнувся туди, до заходу сонця».

Дежавю

У жовтні 1941-го рентгенолог і шахіст Федір Богатирчук, який ще 1918 року в Білій Церкві виходив Мельника хворого на тиф, із подачі ОУН організував у Києві Український червоний хрест (УЧХ). У ньому лікар відкрив бюро з розшуку військовополонених: у перші місяці війни німці часто відпускали солдат-українців по домівках.

Богатирчук також організував збір і розповсюдження продуктів серед нужденних киян і полонених. Комори УЧХ за кілька тижнів наповнилися вщерть — селяни охоче відгукнулися на акцію. Це роздратувало німців: їм самим важко вдавалося збирати продукти з місцевого населення.

«Першими окупантами були військові, які показали себе з найкращого боку, — згадував Богатирчук. — Справжнього горя ми зазнали, коли в місто прийшла німецька адміністрація і загони СС». Після розстрілів у Бабиному Яру, які почалися в останніх числах вересня 1941 року, він усвідомив: «Київ з обіймів одного бандита перейшов у обійми іншого, не менш нещадного».

До такої ж думки поступово прийшли й інші оунівці. Самчук, в тому ж році повернувся на малу батьківщину й очолив у Рівному газету Волинь. Її редакція знаходилася поблизу Рейхскомісаріату — головної адміністрації в окупованій Україні, якою керував Еріх Кох. Про цей орган управління Самчук написав: «[Він] був найкращим союзником Сталіна, бо його політика була настільки божевільна, що здавалося, вся їхня [німців] величезна військова машинерія створена тільки для того, щоб вивоювати для себе нечувану катастрофу».

Але спочатку ця машина розчавила паростки українського націоналізму. 21 листопада 1941 року ОУН вирішила відкрити меморіал, присвячений 20-річчю розстрілу червоноармійцями борців за незалежну Україну біля села Базар на Житомирщині. Окупаційна влада не заперечувала. Адже самі організатори не сподівалися, що в глушину в морозний день з'їдуться понад 40 тис. небайдужих.

Присутня на відкритті німецька польова жандармерія мовчки спостерігала за мітингом, який тривав до сутінків. Але за кілька днів схопила і розстріляла понад сто помітних його учасників, не вказуючи звинувачень.
«Ліберальні місяці військового режиму закінчилися, — писав Самчук у той час. — На вулицях рясніло від рудих уніформ [партійних чиновників НСДАП] із червоними на рукавах опасками. Їх було видно серед людей здалеку, як гібрид — поєднання худоби з людиною, виплеканий прискореними темпами в розсадниках Третього рейху».

Кінець ілюзій

Р ядки про «поєднання худоби і людини» Самчук написав уже після війни. А в березні 1942-го газета Волинь вийшла з його статтею Так було — так буде. «Ні. Не все одно, як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно, хто і як із ним поводиться. Не все одно, бути з ним у дружбі чи оголосити йому війну, — запевняв у матеріалі автор. — Україна — це жива діюча дійсність, яка домагалася права, в якому їй через глухість завжди відмовляли. А без цього права не може бути здоровою вся Європа. Все одно як людське тіло без відповідних вітамінів».

Автор формально полемізував з ідеологами Російської імперії та сталінського СРСР. Однак німецька цензура сприйняла статтю як відповідь на масові арешти і наступні розстріли оунівців у Києві у лютому 1942-го. Тоді ж влада закрила УЧХ, а за Богатирчука взялося гестапо. Заарештували німці й Самчука. Від концтабору його врятувало лише клопотання Германа Блюмме, який служив у Рівному, — майбутній письменник жив у його сім'ї в Берліні задовго до війни. До кінця весни 1944-го нацисти розстріляли близько 5 тис. активних членів ОУН.

А 31 травня того ж року, коли радянські війська вже стояли під Львовом, колишній генеральний комісар Києва Вальдемар Магунія склав звіт до керівництва Рейху. У ньому стверджувалося, що найважливішою помилкою німців було насадження представниками окупаційної влади думки про їхню арійську зверхність над слов’янськими народами. Місцеве населення через це дуже швидко перестало довіряти німецькій владі. Проте навіть якщо хтось і прочитав його звіт у Берліні, це вже не мало ніякого значення.

Цей матеріал опубліковано в № 26 журналу НВ від 18 липня 2019 року