Стамбульська омана і скепсис Америки. Чому переговори про завершення війни в Україні у 2022 році закінчилися нічим — Foreign Affairs
Навесні 2022 року багатосторонні зусилля дозволили провести кілька раундів переговорів між Україною та країною-агресоркою і навіть створити рамкову угоду щодо припинення вогню та гарантій безпеки для Києва. Видання Foreign Affairs наводить маловідомі факти про хід переговорів, аналізує повний текст проєкту комюніке, який досі ніде не публікувався, та розмірковує, які уроки на майбутнє можна винести з тієї дипломатичної невдачі.
NV публікує переклад статті, що вийшла 16 квітня за авторства Сем’юела Чарапа та Сергія Радченка.
Рано вранці 24 лютого 2022 року російські військово-повітряні сили завдали ударів по цілях по всій території України. Одночасно з цим московська піхота і бронетехніка увійшла в країну з півночі, сходу і півдня. Росіяни спробували оточити Київ.
Перші дні і тижні вторгнення цілком могли закінчитися поразкою України та її підкоренням Росії. З позицій сьогодення здається майже дивом, що цього не сталося.
Події на полі бою відносно добре відомі. Натомість про інтенсивні дипломатичні зусилля за участю Москви, Києва та безлічі інших акторів, які могли б призвести до врегулювання конфлікту вже через кілька тижнів після його початку, знають значно менше.
Наприкінці березня 2022 року в результаті низки особистих зустрічей у Білорусі та Туреччині, а також віртуальних зустрічей у форматі відеоконференцій було підготовлено так зване Стамбульське комюніке, в якому було описано рамки врегулювання. Після цього українські та російські переговірники почали працювати над текстом договору, досягнувши значного прогресу на шляху до угоди. Але в травні переговори перервалися. Війна продовжилася і відтоді забрала десятки тисяч життів з обох сторін.
Що ж сталося? Наскільки близькими були сторони до завершення війни? І чому вони так і не уклали угоду?
Щоб пролити світло на цей часто ігнорований, але критичний епізод війни, Foreign Affairs проаналізувало проєкти угод, якими обмінялися обидві сторони. Деякі деталі документів раніше не публікувалися.
Ми також провели інтерв'ю з кількома учасниками переговорів, а також з посадовцями, які працювали в той час у ключових західних урядах, яким ми гарантували анонімність, щоб обговорити делікатні питання. Ми також проаналізували численні інтерв'ю та заяви українських і російських посадовців, які були задіяні під час переговорів. Нарешті, ми ретельно вивчили хронологію подій від початку вторгнення до кінця травня, коли переговори були зірвані. Зібравши всі ці фрагменти воєдино, ми побачили дивовижну картину, яка може мати значні наслідки для майбутніх дипломатичних зусиль, спрямованих на припинення війни.
Деякі спостерігачі та офіційні особи (зокрема, Володимир Путін) стверджували, що на столі переговорів була угода, яка б поклала край війні, але українці буцімто відмовилися від неї через тиск своїх західних покровителів і власну пихату впевненість у військовій слабкості Росії. Інші взагалі відкидають важливість переговорів, стверджуючи, що сторони просто дотримувалися формальності, щоб виграти час для перегрупування сил на полі бою, або що проєкти угод були несерйозними.
Хоча ці інтерпретації містять зерно правди, вони більше приховують, ніж надають інформацію. Немає ані беззаперечних доказів, ані простих пояснень. Крім того, безапеляційні твердження такого штибу повністю залишають у тіні факт, який виглядає надзвичайним: у розпал безпрецедентної агресії Москви росіяни і українці майже фіналізували угоду, яка б поклала край війні і надала Україні багатосторонні гарантії безпеки, проклавши шлях до її постійного нейтралітету і, в подальшому, до членства в ЄС.
Однак остаточна угода виявилася недосяжною через низку причин. Західні партнери Києва не бажали втягуватися у переговори з Росією, особливо ті, які б створили для них нові зобов’язання щодо безпеки України. Суспільні настрої в Україні погіршилися після того, як стало відомо про звірства росіян під Ірпенем та Бучею. А після провалу спроби російського оточення Києва президент Володимир Зеленський почувався більш впевненим у тому, що за достатньої підтримки Заходу він зможе виграти війну на полі бою. Нарешті, хоча спроба сторін вирішити давні суперечки щодо архітектури безпеки відкривала перспективу врегулювання війни і тривалої регіональної стабільності, вони замахнулися на занадто високі цілі, та поквапилися. Вони намагалися досягти повного врегулювання, хоча навіть базове припинення вогню виявилося недосяжним.
Сьогодні, коли перспективи переговорів здаються туманними, а відносини між сторонами майже відсутні, історія переговорів навесні 2022 року може здаватися відволікаючим маневром, що не має прямого відношення до нинішніх обставин. Але Путін і Зеленський тоді здивували всіх готовністю розглядати далекосяжні поступки заради припинення війни. І вони цілком здатні здивувати всіх ще раз у майбутньому.
Запевнення або гарантії?
Чого хотіли досягти росіяни, атакуючи Україну? 24 лютого 2022 року Путін виступив з промовою, в якій виправдав вторгнення, згадавши розпливчасту мету «денацифікації» сусідньої країни. Найзрозуміліша інтерпретація тих слів — Путін прагнув повалити київський уряд, можливо, вбивши або захопивши в полон Зеленського.
Проте вже через кілька днів після початку вторгнення Москва почала шукати підстави для компромісу. Швидко стало зрозуміло, що війна, яку Путін вважав легкою прогулянкою, такою не буде. Така відкритість до переговорів свідчила про те, що він, схоже, відмовився від ідеї повної зміни влади в Україні. Зеленський, як і до війни, висловив безпосередню зацікавленість в особистій зустрічі з Путіним. Той відмовився говорити безпосередньо із Зеленським, але призначив переговорну групу. Президент Білорусі Олександр Лукашенко грав роль посередника.
Переговори розпочалися 28 лютого в одній із просторих заміських резиденцій Лукашенка поблизу села Лясковичі, приблизно за 30 миль від українсько-білоруського кордону. Українську делегацію очолював Давид Арахамія, лідер парламентської фракції політичної партії Зеленського, а до її складу входили міністр оборони Олексій Резніков, радник президента Михайло Подоляк та інші високопосадовці. Російську делегацію очолював Володимир Мединський, старший радник президента Росії, який раніше обіймав посаду міністра культури. До її складу також входили заступники міністрів оборони та закордонних справ.
На першій зустрічі росіяни висунули низку жорстких умов, фактично вимагаючи капітуляції України. Це не дало жодних результатів. Але в міру того, як позиції Москви на полі бою продовжували погіршуватися, її позиції за столом переговорів ставали менш вимогливими. Тож 3 і 7 березня сторони провели другий і третій раунд переговорів, цього разу в білоруському містечку Каменюки, що неподалік від кордону з Польщею. Українська делегація висунула свої вимоги: негайне припинення вогню та створення гуманітарних коридорів, які б дозволили цивільному населенню безпечно покинути зону бойових дій. Саме під час третього раунду переговорів росіяни та українці, схоже, вперше розглянули проєкти письмових угод. За словами Мединського, це були проєкти, які делегація привезла з Москви і які містили наполягання на нейтральному статусі України.
На цьому етапі особисті зустрічі перервалися майже на три тижні, хоча делегації продовжували спілкуватися через Zoom. Під час цих бесід українці почали зосереджувати увагу на питанні, яке стане центральним у їхньому баченні завершення війни: гарантії безпеки, які б зобов’язали інші держави стати на захист України, якщо Росія знову нападе в майбутньому. Не зовсім зрозуміло, коли Київ вперше порушив це питання в розмовах з росіянами або західними країнами. Але 10 березня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, перебуваючи в Анталії на зустрічі зі своїм російським колегою Сергієм Лавровим, говорив про «системне, стале рішення» для України, додавши, що українці «готові обговорювати» гарантії, які вони сподіваються отримати від країн — членів НАТО і Росії.
Кулеба, схоже, мав на увазі багатосторонні гарантії безпеки — домовленості, згідно з якими конкуруючі держави беруть на себе зобов’язання гарантувати безпеку третьої держави, як правило, за умови, що вона залишатиметься нейтральною щодо всіх гарантів. Подібні угоди втратили популярність після холодної війни. У той час як альянси, наприклад, НАТО, мають забезпечувати колективну оборону проти спільного ворога, багатосторонні гарантії безпеки покликані насамперед запобігати конфліктам між державами-гарантами через можливе приєднання третьої держави до альянсу.
Україна мала гіркий досвід менш жорсткої версіЇ такого роду угод: у 1994 році вона підписала так званий Будапештський меморандум, приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава і погодившись відмовитися від третього за розміром ядерного арсеналу у світі. В обмін на це Росія, Велика Британія та Сполучені Штати пообіцяли, що не нападуть на Україну. Проте, всупереч поширеній помилковій думці, у випадку агресії проти України, угода вимагала від підписантів лише скликати засідання Ради Безпеки ООН, а не виступити на її захист.
Повномасштабне вторгнення Росії — і холодне усвідомлення реальності того, що Україна веде екзистенційну війну — спонукали Київ шукати спосіб, як припинити агресію і забезпечити її неповторення. 14 березня 2022 року, якраз під час розмови двох делегацій через Zoom, Зеленський опублікував у своєму Telegram-каналі повідомлення, в якому закликав до «нормальних, ефективних гарантій безпеки», які не будуть «схожими на будапештські». В інтерв'ю українським журналістам двома днями пізніше його радник Подоляк пояснив, що Київ прагне «абсолютних гарантій безпеки», які вимагатимуть, щоб «підписанти… не стояли осторонь у разі нападу на Україну, як це відбувається зараз, натомість, вони брали б активну участь у захисті України в разі конфлікту».
Прагнення України не бути знову кинутою напризволяще є цілком зрозумілим. Київ хотів (і досі хоче) мати більш надійний механізм, ніж добра воля Росії, для своєї майбутньої безпеки. Але отримати такі гарантії складно. Нафталі Беннет був прем'єр-міністром Ізраїлю, коли відбувалися переговори, і був активно задіяний як посередник. В інтерв'ю журналісту Ханоху Дауму, опублікованому в Мережі в лютому 2023 року, він згадував, що намагався відрадити Зеленського наполягати на гарантіях безпеки. «Є анекдот про хлопця, який намагається продати Бруклінський міст перехожому, — пояснив Беннетт. — Я сказав: „Америка дасть вам гарантії? Вона візьме на себе зобов’язання, що через кілька років, якщо Росія щось порушить, вона надішле солдатів? Після того, як вийшла з Афганістану і таке інше? Володимире, цього не станеться“».
Простіше кажучи, якщо Сполучені Штати та їхні союзники не бажали надавати Україні такі гарантії (наприклад, у вигляді членства в НАТО) до війни, то чому вони стали б це робити після того, як Росія так яскраво продемонструвала свою готовність напасти на Україну? Українські переговірники розробили відповідь на це питання, але, зрештою, вона не переконала їхніх не схильних до ризику західних колег. Позиція Києва полягала в тому, що, як випливало з нової концепції гарантій, Росія також буде гарантом, а це означало б, що Москва, по суті, погоджується з тим, що інші гаранти будуть зобов’язані втрутитися, якщо вона знову нападе на Україну. Іншими словами, якби Москва визнала, що будь-яка майбутня агресія проти України означатиме війну між Росією і Сполученими Штатами, вона була б менш схильна до повторного нападу.
Прорив
Протягом березня тривали запеклі бої на всіх фронтах. Росіяни спробували взяти Чернігів, Харків та Суми, але зазнали вражаючої поразки, хоча всі три міста зазнали значних руйнувань. До середини березня наступ російської армії на Київ зупинився, вона зазнавала великих втрат. Обидві делегації продовжували переговори в режимі відеоконференції, але домовилися про особисту зустріч 29 березня, цього разу в Стамбулі.
Там вони, схоже, досягли прориву. Після перемовин сторони оголосили, що погодили спільне комюніке. Його зміст було докладно висвітлено під час заяв для преси в Стамбулі. Але нам вдалося отримати копію повного тексту проєкту комюніке під назвою «Ключові положення Договору про гарантії безпеки України». За словами учасників подій, українці в основному підготували цей проєкт, а росіяни попередньо погодилися з ідеєю використання його в якості основи для договору.
Ця угода проголошувала би Україну постійно нейтральною, неядерною державою. Україна відмовилася б від намірів приєднатися до військових альянсів і не надавала б дозволів іноземним військовим базам чи військам перебувати на своїй території. У комюніке як можливі гаранти перераховані постійні члени Ради Безпеки ООН (включно з Росією), а також Канада, Німеччина, Ізраїль, Італія, Польща, Туреччина та Канада.
Також зазначалося, що, якщо Україна зазнає нападу і звернеться по допомогу, всі держави-гаранти будуть зобов’язані, після консультацій з Україною і між собою, надати допомогу для відновлення її безпеки. Прикметно, що ці зобов’язання були прописані набагато точніше, ніж у статті 5 Договору про НАТО: введення безпольотної зони, постачання зброї або пряме втручання збройних сил держави-гаранта.
Україна, відповідно до запропонованих рамок, мала б дотримуватися нейтралітету, її шлях до членства в ЄС залишався відкритим, а держави-гаранти (включно з Росією) чітко «підтверджували намір сприяти членству України в Європейському Союзі». Це було просто екстраординарним: у 2013 році Путін чинив сильний тиск на українського президента Віктора Януковича, щоб той відмовився від простої угоди про асоціацію з ЄС. Тепер же Росія погоджувалася «сприяти» повному приєднанню України до ЄС!
Хоча зацікавленість України в отриманні цих гарантій безпеки була очевидна, не зрозуміло, чому Росія погодилася на все це. Лише за кілька тижнів до цього Путін спробував захопити столицю України, усунути її уряд і нав’язати маріонетковий режим. Виглядає неправдоподібним, що він раптом вирішив погодитися з тим, що Україна, яка стала більш ворожою до Росії, ніж будь-коли, завдяки його ж власним діям, стане членом ЄС, матиме незалежність і безпеку, гарантовану, зокрема, Сполученими Штатами. Та все ж з комюніке випливає, що саме це Путін був готовий прийняти.
Можемо лише здогадуватися, чому. Бліцкриг Путіна провалився; це було очевидно ще на початку березня. Можливо, він був готовий зменшити свої втрати, задовольнивши давню вимогу: щоб Україна відмовилася від прагнень до НАТО і ніколи не приймала війська Альянсу на своїй території. Якщо він не контролюватиме всю сусідню країну, то принаймні зможе забезпечити свої базові інтереси, зупинити руйнування російської економіки і відновити міжнародну репутацію країни.
Комюніке містить ще одне приголомшливе положення: заклик до обох сторін шукати шляхи мирного врегулювання їхньої суперечки щодо Криму протягом наступних 10−15 років. Відколи Росія анексувала півострів у 2014 році, Москва ніколи не погоджувалася обговорювати його статус, стверджуючи, що це такий самий регіон Росії, як і будь-який інший. Пропонуючи переговори про його статус, Кремль мовчазно визнавав, що це не так.
Воюючи, розмовляли
29 березня, одразу після завершення переговорів, глава російської делегації Мединський висловлювався рішуче оптимістично, пояснюючи, що обговорення договору про нейтралітет України переходить у практичну фазу і що — попри всі складнощі, пов’язані з тим, що договір має багато потенційних гарантів — цілком можливо, що Путін і Зеленський підпишуть його на саміті в осяжному майбутньому.
Наступного дня він заявив журналістам, що «вчора українська сторона вперше зафіксувала в письмовій формі свою готовність виконати низку найважливіших умов для побудови майбутніх нормальних і добросусідських відносин з Росією». Він продовжив: «Вони передали нам принципи потенційного майбутнього врегулювання, зафіксовані в письмовій формі».
Тим часом, Росія відмовилася від спроб захопити Київ і почала відведення своїх військ з усього північного фронту. Олександр Фомін, заступник міністра оборони Росії, оголосив про це рішення у Стамбулі 29 березня, назвавши його зусиллями «для зміцнення взаємної довіри». Насправді ж відступ військ був вимушеним. Росіяни переоцінили свої можливості і недооцінили український опір, та намагалися подати свою поразку як шляхетний дипломатичний крок для сприяння мирним переговорам.
Виведення військ мало далекосяжні наслідки. Воно зміцнило рішучість Зеленського, бо безпосередня загроза його уряду минула, і продемонструвало, що розпіарена військова машина Путіна може бути відкинута або розбита на полі бою. Це також уможливило широкомасштабну військову допомогу Заходу Україні, бо шляхи сполучення, що ведуть до Києва, були звільнені. Нарешті, саме після відступу були виявлені звірства, які російські військові вчинили в передмістях Києва — Бучі та Ірпені, де вони ґвалтували, калічили і вбивали цивільних осіб.
Репортажі з Бучі почали з’являтися на перших шпальтах газет на початку квітня. 4 квітня Зеленський відвідав місто. Наступного дня він звернувся до Ради Безпеки ООН через відеозв'язок і звинуватив Росію у скоєнні воєнних злочинів у Бучі, порівнявши російські сили з терористичним угрупованням ІДІЛ. Зеленський закликав Радбез виключити Росію з числа постійних членів.
Прикметно, однак, що обидві сторони продовжували в цей час цілодобово працювати над договором. Вони активно обмінювалися проєктами між собою і, схоже, почали ділитися ними з іншими сторонами. (В інтерв'ю в лютому 2023 року Беннетт повідомив, що бачив 17 або 18 робочих варіантів угоди; Лукашенко казав, що знайомий принаймні з одним). Ми уважно вивчили два проєкти, один з яких датований 12 квітня, а інший — 15 квітня, за словами учасників переговорів, цей був останнім. Вони багато в чому схожі, але містять важливі відмінності — і обидва свідчать про те, що в комюніке не було вирішено деякі ключові питання.
По-перше, якщо в комюніке та проєкті від 12 квітня було чітко зазначено, що держави-гаранти самостійно вирішуватимуть, чи приходити на допомогу Україні в разі нападу на неї, то в проєкті від 15 квітня росіяни спробували упослідити цю важливу статтю, наполягаючи, що такі дії відбуватимуться лише «на основі рішення, узгодженого всіма державами-гарантами», що давало ймовірному загарбникові, Росії, право вето. Згідно з приміткою в тексті, українці відхилили цю поправку, наполягаючи на початковій формулі, згідно з якою всі держави-гаранти мали індивідуальне зобов’язання діяти і не повинні були досягати консенсусу перед тим, як це зробити.
По-друге, проєкти містять кілька статей, які були додані до договору за наполяганням Росії, але не були частиною комюніке і стосувалися питань, які Україна відмовилася обговорювати. Вони вимагають від України заборонити «фашизм, нацизм, неонацизм та агресивний націоналізм» і з цією метою скасувати шість українських законів (повністю або частково), які стосуються суперечливих аспектів історії, зокрема, ролі українських націоналістів під час Другої світової війни.
Легко здогадатися, що Україна чинила б опір тому, щоб Росія визначала її політику історичної пам’яті, особливо в контексті договору про гарантії безпеки. Росіяни знали, що ці положення ускладнять прийняття українцями решти положень договору, тому заклали отруту уповільненої дії.
Однак можливо також, що ці положення мали на меті дозволити Путіну зберегти обличчя. Наприклад, змусивши Україну скасувати закони, які засуджували радянське минуле і показували українських націоналістів, які воювали з Червоною армією під час Другої світової війни, як борців за свободу, Кремль міг би стверджувати, що він досяг своєї заявленої мети — «денацифікації», хоча початкове значення цього слова цілком могло полягати в заміні уряду Зеленського.
Зрештою, залишається незрозумілим, чи стали б ці положення вирішальними для укладення угоди. Головний український переговірник Арахамія пізніше применшив їхню важливість. Як він сказав у листопаді 2023 року в інтерв'ю українському телебаченню, Росія «до останнього моменту сподівалася, що зможе примусити нас підписати таку угоду, що ми приймемо нейтралітет». «Для них це було найголовніше. Вони були готові закінчити війну, якщо ми, як Фінляндія [під час холодної війни], приймемо нейтралітет і зобов’яжемося не вступати до НАТО», — зазначив політик.
Чисельність і структура української армії також були предметом інтенсивних переговорів. Станом на 15 квітня обидві сторони залишалися досить далекими в цьому питанні. Українці хотіли мати армію мирного часу чисельністю 250 000 осіб; росіяни наполягали на максимальній чисельності 85 000, що значно менше, ніж регулярне військо, яке Україна мала до повномасштабного вторгнення. Українці хотіли мати 800 танків; росіяни дозволяли тільки 342. Різниця у дальності польоту ракет була ще більш разючою: 280 кілометрів (українська позиція) і лише 40 кілометрів (російська позиція).
Переговори свідомо оминали питання кордонів і території. Очевидно, ідея полягала в тому, щоб Путін і Зеленський вирішили ці питання між собою на саміті. Легко уявити, що Путін наполягав би на утриманні всієї території, яку його війська вже окупували. Питання в тому, чи вдалося б переконати Зеленського погодитися на це.
Незважаючи на ці суттєві розбіжності, проєкт від 15 квітня 2022 року передбачав, що договір буде підписано протягом двох тижнів. Звичайно, ця дата могла зміститися, але все свідчить про те, що обидві команди планували рухатися швидко. «У середині квітня 2022 року ми були дуже близькі до того, щоб завершити війну мирним врегулюванням, — згадував один з українських переговірників Олександр Чалий під час публічного виступу в грудні 2023 року. — Через тиждень після початку агресії Путін дійшов висновку, що зробив величезну помилку, і намагався зробити все можливе, щоб укласти угоду з Україною».
Що ж трапилося?
Чому переговори зупинилися? Путін стверджував, що західні держави втрутилися і зірвали угоду, оскільки були більше зацікавлені в ослабленні Росії, ніж у припиненні війни. Він стверджував, що Борис Джонсон, який тоді був прем'єр-міністром Великої Британії, від імені «англосаксонського світу» передав українцям послання, що вони повинні «боротися з Росією до перемоги і стратегічної поразки Росії».
Реакція Заходу на переговори, хоча і далеко не така, як у карикатурному викладі Путіна, була, безумовно, прохолодною. Вашингтон і його союзники були глибоко скептично налаштовані щодо перспектив дипломатичного треку, їм здавалося, що переговори не матимуть успіху.
Колишній американський урядовець, який працював у той час над українською проблематикою, розповів нам, що українці не консультувалися з Вашингтоном аж до оприлюднення комюніке, хоча описаний у ньому договір створив би нові юридичні зобов’язання для Сполучених Штатів — включно із зобов’язанням вступити у війну з Росією, якщо вона знову вторгнеться в Україну. Одне лише це положення зробило б договір неприйнятним для Вашингтона. Тому замість того, щоб підтримати Стамбульське комюніке і подальший дипломатичний процес, Захід збільшив військову допомогу Києву і посилив тиск на Росію, в тому числі через дедалі жорсткіший режим санкцій.
Велика Британія взяла на себе ініціативу. Вже 30 березня Джонсон заявив, що «ми повинні продовжувати посилювати санкції за програмою, яка може змінюватися, доки абсолютно всі війська [Путіна] не вийдуть з України». 9 квітня Джонсон прибув до Києва, ставши першим іноземним лідером, який відвідав Україну після відведення російських військ від столиці. Він сказав Зеленському, що, на його думку, «будь-яка угода з Путіним буде досить брудною». Будь-яка угода, нагадав він, «стане для нього певною перемогою: якщо ви йому щось дасте, він просто збереже це, покладе в банк, а потім підготується до наступного нападу». В інтерв'ю 2023 року Арахамія розворушив пір'я з подушки, поклавши відповідальність за результат переговорів на Джонсона. «Коли ми повернулися зі Стамбула, — сказав він, — Борис Джонсон приїхав до Києва і заявив, що ми взагалі нічого не будемо підписувати з [росіянами], давайте просто продовжувати воювати».
Відтоді Путін неодноразово використовував висловлювання Арахамії, щоб звинуватити Захід у провалі переговорів і продемонструвати підпорядкованість України своїм партнерам. Якими б не були маніпуляції Москви, Арахамія вказував на реальну проблему: у комюніке описано багатосторонні рамки, які вимагають від Заходу готовності до дипломатичної взаємодії з Росією і розгляду питання про реальну гарантію безпеки для України. Ні те, ні інше не було пріоритетом для Сполучених Штатів та їхніх союзників на той час.
У своїх публічних виступах американці ніколи не ставилися до дипломатії так зневажливо, як Джонсон. Але, схоже, вони не вважали її центральним елементом своєї реакції на російське вторгнення. Державний секретар Ентоні Блінкен і міністр оборони Ллойд Остін відвідали Київ через два тижні після Джонсона, головним чином для координації більшої військової підтримки. Як сказав Блінкен на пресконференції після візиту: «Стратегія, яку ми запровадили — масована підтримка України, масований тиск на Росію, солідарність з більш ніж 30 країнами, які беруть участь у цих зусиллях, — має реальні результати».
Втім, твердження, що Захід змусив Україну відмовитися від переговорів з Росією, є безпідставним. Воно створює враження, що Київ не мав права голосу в цьому питанні. Дійсно, пропозиції Заходу щодо підтримки зміцнили рішучість Зеленського, а брак західного ентузіазму, схоже, приглушив його інтерес до дипломатії. У своїх дискусіях із західними лідерами Зеленський не визначив пріоритетом дипломатичні переговори з Росією задля припинення війни. Ані Сполучені Штати, ані їхні союзники не відчули від нього наполегливої вимоги до збільшення дипломатичних зусиль. У той час, враховуючи сплеск суспільних симпатій до України на Заході, такий поштовх цілком міг би вплинути на західну політику.
Зеленський також був безперечно обурений звірствами під Бучею та Ірпенем і, ймовірно, розумів: те, що він почав називати «геноцидом» з боку Росії в Україні, зробить дипломатію ще більш політично ризикованою. Тим не менш, кулуарна робота над проєктом договору продовжилася і навіть пожвавилася після виявлення військових злочинів Росії, що дозволяє припустити, що різанина в Бучі та Ірпені була другорядним фактором у прийнятті рішень в Києві.
Очевидно, певну роль відіграла також раптово постала впевненість українців у тому, що вони можуть перемогти у війні. Відступ росіян з Києва та інших великих міст на північному сході і перспектива надходження більшої кількості зброї із Заходу змінили баланс. Оптимізм щодо можливих перемог на полі бою часто знижує зацікавленість воюючих сторін у досягненні компромісів за столом переговорів.
Дійсно, до кінця квітня Україна посилила свою позицію, вимагаючи виведення російських військ з Донбасу як передумову будь-якого договору. Як заявив 2 травня секретар Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данілов, «договір з Росією неможливий — можна прийняти лише капітуляцію».
Є аспект історії, який важко оцінити. Чи були всі переговори добре зрежисованим спектаклем, чи Москва була серйозно зацікавлена у врегулюванні? Путін злякався, коли зрозумів, що Захід не підпише угоди, або позиція України стала жорсткішою?
Навіть якби Росія і Україна подолали свої розбіжності, рамки, про які вони домовилися в Стамбулі, вимагали б підтримки з боку Сполучених Штатів та їхніх союзників. Західним державам довелося б піти на політичний ризик, беручи участь у переговорах з Росією і Україною, і поставити на кін свій авторитет, гарантуючи безпеку України. У той час і протягом наступних двох років у Вашингтоні та європейських столицях помітно бракувало готовності до дипломатії високих ставок або справжніх зобов’язань стати на захист України в майбутньому.
Остання причина провалу переговорів полягає в тому, що їх учасники поставили віз повоєнного безпекового порядку перед конем завершення війни. Обидві сторони оминули важливі питання управління конфліктом і пом’якшення його наслідків (створення гуманітарних коридорів, припинення вогню, виведення військ), натомість спробували створити щось на кшталт довгострокового мирного договору, який би врегулював безпекові суперечки, що десятиліттями були джерелом геополітичної напруженості. Це була надзвичайно амбітна спроба — занадто амбітна.
Справедливості заради слід зазначити, що Росія, Україна і Захід раніше намагалися робити все навпаки — і також зазнали невдачі. Мінські угоди, підписані в 2014 і 2015 роках після анексії Росією Криму і вторгнення на Донбас, охоплювали такі дрібниці, як дата і час припинення бойових дій і те, які системи озброєнь і на яку відстань мають бути відведені. Основні питання безпеки обох сторін розглядалися опосередковано, якщо взагалі розглядалися.
Ця історія свідчить про те, що майбутні переговори повинні йти паралельними шляхами, коли практичні питання припинення війни розглядаються на одному треку, а ширші питання безпеки — на іншому.
Що насправді важливо
11 квітня 2024 року Лукашенко закликав повернутися до проєкту договору від весни 2022 року. «Це розумна позиція, — сказав він у розмові з Путіним у Кремлі. — Вона була прийнятна і для України. Вони погодилися на цю позицію».
Путін підтримав його. «Звичайно, погодилися», — сказав він.
Насправді ж росіяни та українці так і не дійшли тоді до остаточного компромісного тексту. Але вони просунулися в цьому напрямку далі, ніж очікувалося, досягнувши загальних рамок для можливої угоди.
Після останніх двох років кровопролиття здається, що спливло вже надто багато води. Але це нагадування про те, що Путін і Зеленський були готові розглянути надзвичайно широкі компроміси, щоб покласти край війні. Тож якщо і коли Київ і Москва повернуться за стіл переговорів, вони знайдуть його заваленим ідеями, які ще можуть виявитися корисними для побудови тривалого миру.
