Визначеність політики, чіткі цілі та зрозумілі стратегії тепер уже надовго не прерогатива Росії, вважає Андрій Перцев, російський політичний оглядач, який тепер живе у Латвії та співпрацює з російськими ліберальними ЗМІ. Про те, як виглядає внутрішня політика Росії під час розв’язаної проти України війни, як сильно даються взнаки західні санкції у житті середнього росіянина і як змінюється найближче оточення Путіна на тлі системних військових невдач російської армії, Перцев розповів НВ.

— Що відбувається зараз із позицією Путіна та його найближчого оточення стосовно війни в Україні?

— Найближче оточення Путіна, на жаль, уже не може йому заперечувати, воно явно підлаштовується під самого Путіна, повністю і беззастережно. Найзнаковіший для останнього часу приклад — це виступ [першого заступника глави адміністрації президента Росії] Сергія Кирієнка на відкритті пам’ятника тій бабусі, що вийшла з червоним прапором до українських солдатів. Кирієнко, незважаючи на імідж ліберала з переконаннями, на цьому заході і про нацизм говорив, і про місію російського народу, і це таке явне підлаштування під погляди Путіна. Так само роблять і багато інших, ми не знаємо, наскільки те, що вони говорять, відповідає їхнім справжнім переконанням, але казати винятково те, що готовий почути Путін, — це тепер нова норма.

Якщо говорити про парад 9 травня та виступ Володимира Путіна на ньому, то ми вкотре побачили, що закінчувати війну російське керівництво не збирається, воно збирається її продовжувати. Ми почули також явні натяки на те, що Путін вважає Донбас своєю землею. Він казав — «ми боремося на своїй землі», і це не було схожим на якусь метафору, раніше такої риторики не було. До початку війни йшлося про цілісність України, нехай і в рамках Мінських угод, потім йшлося про денацифікацію, зараз, висловлювання про свою землю — це щось нове, можливо, провісник референдумів на Донбасі та окупованому півдні України щодо питання включення цих територій до складу Росії.

Читайте також:

«Зараз РФ важить менше, ніж до війни». Путін має змиритися, що в довгостроковій перспективі програє — міністр оборони Британії

— На параді 9 травня були помітні нові обличчя, мабуть, із найближчого оточення президента РФ. Хто ці люди? Зазвичай, тих, хто раптово стає публічним, прийнято розглядати як кадровий резерв Путіна.

— Йдеться, мабуть, про Дмитра Ковальова, співробітника адміністрації президента, про якого після 9 травня з’явилося багато домислів. У ад’ютантів, близьких до тіла людей, які займаються забезпеченням побуту президента або охороняють його, як ФСО, дійсно часто складаються кар'єри. Три вихідці з ФСО ставали губернаторами, один із них продовжує обіймати посаду, це Олексій Дюмін із Тульської області, був охоронцем Путіна, і загиблий минулого року глава російського МНС Євген Зінічов. Тобто, традицію призначати близьких до себе людей Путін цілком може зберігати, тим більше, в період коронавірусу коло його спілкування дуже звузилося, це його постійні співрозмовники в житті і, мабуть, до них він відчуває значно більшу довіру, ніж до будь-кого зі своїх публічних соратників.

І все ж таки вважати, що це потенційні кандидати на відповідальні пости, я б не став.

— До кого зі свого оточення сьогодні прислухається Путін?

— Я думаю, ми бачимо ситуацію, коли Путін все менш готовий хоч когось слухати, а коло близьких людей гранично звужене. Навіть [директор служби зовнішньої розвідки] Сергій Наришкін та [глава Ради безпеки РФ] Микола Патрушев, які були близькі Путіну не лише за спільним чекістським минулим, а й за спільними інтересами, наприклад, до історії, вже здаються досить віддаленими персонами. Наришкін, до того ж, був ще публічно принижений на засіданні лютневого Радбезу. Якщо раніше часто було видно, що Путін говорить мовою цих людей, використовуючи їхню аргументацію, то тепер відчуття, що Наришкін і Патрушев говорять мовою Путіна, їхня риторика спростилася.

Читайте також:

Парад без літаків та електроніка з 1960-их. У Росії мало високоточної зброї і вона часто не влучає — NYT

— Якщо зараз усі намагаються говорити словами Путіна і максимально йому подобатися, наскільки у президента РФ реалістичне уявлення про війну та успіхи російської армії?

— Є великі сумніви, що він отримує об'єктивну інформацію, а головне, що хоче її отримувати. Ми бачимо, що президент перебуває у досить зарядженому стані, коли каже, що «ми на своїй землі», «ми воїни Олександра Невського». Тобто, він уже однією чи півтора ногами стоїть в історії і явно не хоче чути альтернативні точки зору, що ситуація в Росії — і у військовому плані, і в економічному тяжка, якісь плани не вдається втілити у життя. Знову ж таки російське керівництво змінює свої плани часто. Не лише щодо війни, а й, наприклад, щодо економіки, ми вже й Португалію наздоганяли, і ВВП намагалися подвоїти. Ми не знаємо, чи вірить Путін тому, що він сам говорить, але точно не хоче чути іншого. При цьому невдачі армії пояснюються тим, що проти Росії воює весь захід, тому не виходить так швидко здобути бажану перемогу, і взагалі плани спочатку були не такі, і противник інший і війна тепер інша.

— Чи є зрозуміла стратегія Росії у цій війні, чи все рухоме, і ми можемо спостерігати лише тактичні кроки?

— Багато в чому через путінський погляд на реальність оточення дуже швидко змінює і мету, і те, чого Росія хоче досягти, і подачу даних. І ми бачимо хаотичну картинку, яку підсилюють численні політтехнологічні пояснення того, що відбувається, для широких народних мас.

— Чи залишилася в оточенні Путіна умовна партія миру?

— Її, на жаль, не видно. Є партія мовчання, така опція для низки чиновників та топ-професіоналів у Росії точно є. Візьмімо навіть губернаторів. Той же Собянін [мер Москви] не ходить із георгіївськими стрічками та значком у формі літери Z, і хижих висловлювань не допускає, а ось інші губернатори так роблять, той же голова Санкт-Петербурга Олександр Бєглов. Великі бізнесмени висловлюються, але, з іншого боку, це бізнесмени не ближнього кола, не путінські. Роман Абрамович, Володимир Лісін, Олег Дерипаска — всі вони висловлювалися, хай обережно, але проти війни — хтось каже, що потрібен мир, хтось — що санкції руйнівні і все треба закінчувати. Тобто для великого бізнесу ця опція залишилася, але не для бізнесменів із найближчого оточення Путіна. Та все одно, мені здається, коло поступово звужуватиметься. Той же Кирієнко довго був у партії мовчання, а тут він заговорив, та ще й як заговорив.

— Нещодавнє звільнення з посади одразу п’яти російських губернаторів в Україні вважали пов’язаним з війною. А що насправді відбувається? Які політичні процеси у Росії зараз важливі, показові?

— Вихід губернаторів не пов’язаний з Україною, ця історія досить давня, і про відставку п’яти губернаторів говорили вже давно. Це плановий процес, який перервався через війну, такі відставки зазвичай відбуваються у лютому-березні, а тут війна. І мотиви їх, зрозуміло, хтось із губернаторів не справляється, хтось засидівся в кріслі, а засидітися у кріслі в країні, загалом, може лише одна людина.

Щодо ширшої картини російської політики, то ми зараз увійшли до стадії завмирання. Офіційно Росія війну з Україною не визнає, але й усі великі політичні процеси відгриміли, ось як вибори до Державної думи минулого року.

— Військові невдачі, як правило, мають зворотний бік — посилення терору всередині країни. Чи спостерігаєте це?

— По-перше, про невдачі війни в інформаційному полі не йдеться, а якщо невдач немає у телевізорі, то їх і так немає для більшості росіян. Посилення репресій пов’язано з тим, що з’явилася стаття за дискредитацію дій армії. Тепер по ній можуть оштрафувати, заарештувати на певну кількість діб або навіть завести кримінальну справу. Далі працює логіка російських силовиків — з’явилася стаття, отже, мають з’явитися й обвинувачені.

— Наскільки колективні західні санкції вже відчуваються в Росії? Наскільки відчутні вони для російського середнього класу, мешканців великих міст?

— Жителі великих міст поки що не сильно відчули на собі труднощі війни, звичайно, санкції вдарили по кишені, але багато людей з досвіду 2014 вважають, що нові санкції можна легко подолати або оминути, як і ті, колишні. Проблема в тому, що колишні санкції справді не були тяжкими, але ця ірраціональна впевненість, яка ґрунтується на колишньому успішному досвіді, сьогодні домінує.

Вже сьогодні ці люди не куплять собі меблі в IKEA, буде складніше купити електроніку, вона стала дорожчою. При цьому росіяни все ще поїдуть на відпочинок до Туреччини, на це поки що грошей вистачить. Крім того, зростає безробіття через масштабний вихід західних компаній, середнього класу торкнеться і воно.

Читайте також:

«Путін ганьбить сам себе». Санкції проти РФ не можна скасовувати до повного визволення України — глава МЗС Британії

— Чи відчули на собі санкції найбагатші люди Росії?

— Тут важливо розрізняти тих бізнесменів, хто зав’язаний на російський бюджет, і тих, хто від нього не залежить. Перші почуваюся непогано за рахунок того, що є ще певні резерви, особливо на федеральному рівні. Інші, як той самий Лісін чи Абрамович, вплив санкцій на собі відчувають і висловлюються про війну негативно. Різких і серйозних рухів ніхто з них не робить. Ми бачимо гучну справу про продаж Олегом Тіньковим своїх активів задешево Володимиру Потаніну, але тут важливо розуміти, що Тіньков — не великий бізнесмен, просто відомий. Великі власники капіталу воліють тримати вичікувальну позицію.

Читайте також:

В Іспанії виявлені яхта та інші активи 15 російських олігархів, які потрапили під санкції

— Наразі ми бачимо хаотичну та незрозумілу політику Росії на окупованих територіях України, хто зараз за ці регіони відповідальний і які варіанти майбутнього для них розглядаються?

— Публічно зараз цими питаннями опікується Кирієнко, зокрема, знову захопленими регіонами, зрозуміло, що не тільки він, а й силові структури. Про майбутнє говорити складно, публічно російські політики кажуть, що Росія на цих територіях назавжди, реальні плани залежатимуть від успіхів сторін у війні.

— Є певний символізм у російській політиці, постійна прив’язка до певних дат. Що нам чекати від 22 червня?

— Ми багато чого чекали від 9 травня, але, як бачимо, нічого важливого не сталося. Я думаю, важливо розуміти, що війна, яку веде нинішня Росія, це насамперед війна з реальністю і проти цієї реальності. Тому будь-які ірраціональні рішення можливі. Оскільки в цій війні немає зрозумілих цілей, то Путін міг би закінчити її будь-якої миті, окресливши щось «перемогою», але ми бачимо, що цього не відбувається. Те, чого можна було б очікувати 22 червня — загальної мобілізації, гадаю, все ж таки не буде. Соцопитування показують, що це не найпопулярніша ідея, і ніхто не хоче йти воювати. Так, Путін може ігнорувати російське суспільство, але не в екзистенційних питаннях, які зачіпають кожну російську родину. Думаю, навіть він іти на такі ризики не готовий.