Треба зруйнувати імперію. П’ятеро колишніх бранців Кремля розповіли про ув’язнення, зміни в Україні і ставлення до Росії
П’ятеро колишніх бранців Росії, які повернулися до Києва на початку вересня в рамках «великого обміну», розповіли журналу НВ про свій досвід ув’язнення та зміни на батьківщині, які їх здивували.
Вони також висловилися про те, як Україні будувати відносини з РФ і чи варто це робити в принципі.
Півтора місяці тому ці люди перебували в російському полоні - хто в СІЗО, а хто в колонії. Для когось ув’язнення тривало місяці, як для захоплених у Керченській протоці українських військових моряків, а для когось, як для кримчан, — роки.
7 вересня 35 колишніх політв'язнів прибули прямим рейсом з Москви до Києва, виміняні у Кремля на рівно таку ж кількість людей, які відбували покарання в Україні, — російських пропагандистів і військових злочинців.
Поки що цей «великий обмін» залишається єдиною успішною акцією подібного роду, проведеною командою президента Володимира Зеленського. Хоча на Банковій прагнуть продовжити обмін. Але реальних зрушень у цій справі поки що немає.
Тим часом 35 виміняних бранців вже трохи обжилися на батьківщині. І п’ятеро з них погодилися поспілкуватися з НВ, відповівши на чотири питання.
Досвід тих, хто відповів, — як до полону, так і в ув’язненні - був різним. Тому і висловлені ними думки сильно різняться в усьому, крім одного: негативного ставлення до Росії як до держави, керованої путінським режимом.
Олександр Кольченко
30 років, студент. Росіяни заарештували його у Криму 16 травня 2014 року, а 23 травня перевезли в Москву. 25 серпня 2015 го російський «суд» дав йому 10 років «за тероризм». До звільнення з полону перебував у колонії
— Як влаштувалися після звільнення?
— У моєму житті сталося багато змін. Раніше я жив у Криму, зараз — у столиці: ректор Таврійського нацуніверситету, в якому я навчався ще до затримання (і зараз вже відновився), надав мені в Києві кімнату в гуртожитку. Також кімнату виділили і моїй родині - матері та сестрі, поки вирішується питання з квартирою.
На даний момент багато спілкуюся з журналістами — інтерв'ю йдуть одне за одним.
Також я побачився з багатьма з тих, хто мене підтримував в ув’язненні.
Найближчим часом їду відпочити в Чехію, в санаторій за програмою реабілітації - її мені запропонувала правозахисна організація.
— Які наочні зміни ви відзначили для себе в Україні порівняно з тим, що було до полону?
— Я ще не встиг оцінити те, що відбулося. Головне, що немає відкату назад.
Раніше я лише тричі бував у Києві і проводив ці дні поспіхом. А тепер спостерігаю місто більш детально.
Мене сильно здивувала велика кількість двоколісної, одноколісної техніки — гіроскутерів, моноциклів. І дуже багато стало доставників їжі - на волі (до полону) я такої рясноти не пам’ятаю.
Якщо говорити про країну, то у мене склалося враження, що, на відміну від Росії, де «зонівська» стабільність, в Україні життя кипить. Ми, українці, живі, справжні, а цього не купиш ні за які гроші.
— Який досвід винесли з полону?
— Для мене полон — це досягнення певного досвіду. Нові хороші знайомства. Водночас я став обережнішим з усіма. Хоча в цілому ніби нічого не змінилося — я той самий свій хлопець: не став ні добрішим, ні злішим.
— Що тепер думаєте про Росію? І як Україні варто будувати відносини з РФ?
— Якщо говорити про ставлення до Росії, то нам потрібно в першу чергу зруйнувати цю імперію. Мені здається, що воєнне протистояння неефективне: потрібно надавати підтримку тим, хто продовжує боротьбу всередині РФ.
Цікаво, що зараз у російських в’язницях сидять в основному за побутові злочини: 2/3 ув’язнених засуджені за так званою народною статтею — за незаконний обіг наркотиків, їх вживання, зберігання, поширення. Але навіть ті, хто сидить, оцінюють російського президента Володимира Путіна у позитивному світлі.
В цілому в Росії є більшість, яка радикально за Путіна, а є меншість, яке радикально проти. На це накладається ще один парадоксальний фактор: переважна більшість росіян аполітична.
Кремль намагається нав’язати Україні мир на своїх умовах, використовуючи ту ж формулу Штайнмайєра. Нам же, думаю, потрібно надавати матеріальну допомогу тим, хто бореться проти режиму Путіна.
Андрій Ейдер
20 років, військовий моряк, учасник морського походу з Одеси через Керченську протоку. 25 листопада 2018 року був поранений росіянами під час захоплення українських кораблів, 30 листопада відправлений до Москви, в ізолятор, де і перебував до звільнення
— Як влаштувалися після звільнення?
— Не сказати, що зараз моє життя особливо змінилося. Поки що перебуваю у відпустці і попутно проходжу курс реабілітації у зв’язку з отриманими пораненнями. Реабілітація — необхідний, напевне, період в житті кожного політв'язня.
— Які наочні зміни ви відзначили для себе в Україні порівняно з тим, що було до полону?
— Я не належу до песимістів, тому вважаю, що Україна змінюється на краще. Наприклад, часто бачу, як будуються нові громадські місця, в яких люди можуть проводити час. Це просто кидається в очі.
Як на мене, поліпшується також інфраструктура та інші складові міського життя, — повільно, але впевнено.
Те, що відбулося зі мною, звісно, не така вже й приємна подорож, але я не хочу здаватися і планую залишитися у ВМС і вчитися на офіцера.
— Який досвід винесли з полону?
— Полон — це явище на 99% негативне, воно не дає нічого корисного, крім усвідомлення [себе]. У мене відбулася переоцінка цінностей. Може, це буде звучати голосно, але для мене дуже життєво: я усвідомив нікчемність грошей порівняно з цінністю присутності поруч рідних людей. Тюрма — хороший учитель.
— Що тепер думаєте про Росію? І як Україні варто будувати відносини з РФ?
— З Росією варто виключити будь-які відносини, ні до чого хорошого це не призведе. Особливо це помітно з того, що відбувається зараз, — те, в якому тоні Кремль намагається домінувати.
Росію треба сприймати виключно як ворога, який може здійснити будь-яку негативну дію в будь-який момент. Хоча це звучить радикально, але, на жаль, правда.
Нам всім необхідно зрозуміти, що загравати з нинішнім російським режимом — лише собі на шкоду.
Євген Панов
42 роки, водій-електромеханік. Російська ФСБ затримала його 7 серпня 2016-го під час перетину адмінкордону з Кримом. 13 липня 2018-го підконтрольний Кремлю Верховний суд Криму засудив Панова до восьми років колонії суворого режиму — нібито він, побувавши в АТО, був військовим диверсантом. Українець відсидів близько року, доки його не виміняв офіційний Київ.
— Як влаштувалися після звільнення?
— Багато що змінилося. Але якщо подивитися кардинально, ніби нічого не змінилося. Всі мої погляди якими були, такими і залишилися. Здоров’я похитнулося, треба відновлювати.
Я ще, скажімо так, повністю не адаптувався до вільного життя. Зараз намагаюся помічати лише хороше. Напевне, тому в мене не дуже песимістичне сприйняття реальності - хочеться помічати тільки світле.
— Які наочні зміни ви відзначили для себе в Україні порівняно з тим, що було до полону?
— До полону я жив в Енергодарі Запорізької області. А у 2014−2015 роках був в АТО, на війні. Тепер більше у столиці перебуваю — сам лікувався, дружину лікував.
До Києва я раніше приїжджав у відрядження. І бачачи, що зараз тут відбувається, можу сказати: у столиці завжди було добре.
На батьківщині, в Енергодарі, більше неправильних поглядів на Україну. І зараз все так само і залишилося. Слава богу, що не посилилося.
— Який досвід винесли з полону?
— Все, що не робиться, робиться на краще. Не знаю, чи можна застосовувати цей афоризм до мене, чи ні, але я став спокійнішим у своїх вчинках, висловлюваннях. Більше замислююся. Можливо, порозумнішав в чомусь, може, книжок більше прочитав, може, ситуації такі життєві були, що треба було якось виживати. Доводилося об'єктивно оцінювати ситуацію і якось на неї реагувати. А так — на все воля Божа.
— Що тепер думаєте про Росію? І як Україні варто будувати відносини з РФ?
— З Росією ми географічно сусіди, нікуди не можемо подітися. Тому з росіянами якісь відносини підтримувати треба. Але для хороших відносин я поки що не бачу перспектив.
Україна не повинна зраджувати національні інтереси. Як цього домогтися? Напевне, на це питання краще відповість президент або міністр закордонних справ. Я — маленька, звичайна людина, яка випадково виявилася відомою.
Я досі пишаюся, що є громадянином України. Це для мене почесно. До речі, там у Росії, мене часто запитували, як отримати українське громадянство. Це говорить про те, що ми можемо переманити до себе безліч хороших, гідних людей.
Едем Бекіров
58 років, пенсіонер, інвалід першої групи. 12 грудня 2018 року на в'їзді у Крим на КПП Джанкой Бекірова затримали співробітники ФСБ за обвинуваченням у «незаконному обізі зброї і вибухівки за попередньою змовою». Його, сильно хворого, 100 днів утримували у спецкамері. Ще 158 днів кримчанин провів у медчастині СІЗО-1 у Сімферополі
— Як влаштувалися після звільнення?
— Поки що я ніяк не влаштувався, ще хворію, пройшли операції. З [клініки] Феофанії вже виписалися всі політв'язні, один лише я залишився.
Російська влада хотіла моєї смерті, і тепер наші лікарі щохвилини борються за моє життя. Наприклад, провели шунтування на серці - унікальну операцію. В цілому у мене проблеми з цукром і з неврології.
— Які наочні зміни ви відзначили для себе в Україні порівняно з тим, що було до полону?
— Життя в Україні сильно змінилося. Люди стали набагато впевненіші у своїх думках, у своїх почуттях, у ставленні до влади. За 25 років незалежності вперше народ, а не олігархат, вибрав президента. Я вважаю це великим кроком. Давайте дамо главі держави час, можливість здійснити плани.
Також оновилася Верховна Рада — одна молодь працює. Приємно дивитися.
Коли виступають всякі там блогери, які ганьблять президента, мені завжди хочеться їм сказати: хто сильно хоче показати, який він правильний і демократичний, той нехай вийде на територію РФ і про Путіна напише все те, що пише про наших президентів. І коли їх закриють у камеру і через годину суд винесе їм продовження арешту, тоді вони зрозуміють, що не можна людину необгрунтовано «парафінити».
— Який досвід винесли з полону?
— Я вже багато часу аналізую свій тюремний досвід, ставлячи собі це питання — що я з нього виніс? Я ж азіат, кримський татарин, значить, у мене мислення азіатське. Всевишній дає кожній людині випробування. Всевишній дав мені труднощі, але він і повернув мене назад у нормальне життя. І я буду намагатися максимально застосовувати набуті в СІЗО досвід і знання для безкомпромісної боротьби за свою країну, за Крим. Тому що Крим — це і є Україна, він ніколи не буде російським. І мій кримськотатарський народ за це бореться.
— Що тепер думаєте про Росію? І як Україні варто будувати відносини з РФ?
— Мені до в’язниці писали багато листів підтримки прості люди, росіяни. І не лише писали. Наприклад, росіянка Валя Мазур, лікар, взяла мої документи і пішла в МОЗ РФ доводити, що я не можу з такими захворюваннями перебувати у в’язниці. Це унікальні люди. Не можна сьогодні судити за путінським режимом про російський народ, серед них теж дуже багато прекрасних, нормальних людей. Візьміть того ж Андрія Макаревича, Лію Ахеджакову — унікальні люди.
Тому путінська влада і російський народ — різні речі. З адекватними росіянами треба дружити. Але з путінської владою і з цим режимом ніколи не можна якихось відносин мати. Тому що ця влада брехлива, бреше на кожному кроці, викручується і хоче весь світ обдурити, що Україна — це не та держава, з якою треба сідати за стіл переговорів.
Володимир Балух
48 років, фермер. Його затримали у рідному Криму 8 грудня 2016 року за обвинуваченням в образі російської влади. 4 серпня 2017-го російська окупаційна влада засудила Балуха до семи років. В ув’язненні він провів весь час до обміну
— Як влаштувалися після звільнення?
— Не сказати, що вже все змінилося в моєму житті. Поки що планів не будую — я ще мало з ким встиг поспілкуватися.
Але мене турбує те, що зараз відбувається з ринком землі [ініціатива Кабміну про виведення землі в комерційний обіг], — без створення Земельного банку збираються розпродавати земельні угіддя іноземцям. Взагалі про який продаж землі йде мова? Я ще розумію продаж права власності, права користування цією землею, але не повноцінне володіння. Навіть у США є обмеження на володіння землею у 200 га. Можливо, уряд має якісь зобов’язання перед кимось там? І я на 100% впевнений, що народ України не дасть цього здійснити. Я сам перший буду лягати під що завгодно, аби не дати продавати землю іноземцям.
У майбутньому в ідеалі мені б хотілося, звісно, працювати на своїй приватній земельній ділянці. Але, швидше за все, я займуся громадською роботою.
— Які наочні зміни ви відзначили для себе в Україні порівняно з тим, що було до полону?
— В очі відразу кидається те, як сильно забудували міста: будівлі як гриби ростуть на кожному кроці. І з ким би я не спілкувався, не лише з киянами, але і з представниками інших українських міст, всі це підтверджують.
Ще одне спостереження: є певні люди, які «втомилися від війни». Ми були на зустрічі з митрополитом Епіфанієм [главою ПЦУ] в Михайлівському соборі. І він сказав таку річ: «Як можна втомитися від любові до своєї землі, від любові до батьківщини, до рідних, до близьких?» Дійсно, як можна відмовитися від себе? Я цього ніколи не зрозумію.
— Який досвід винесли з полону?
— Насправді я повертаюся до відчуття нетюремної реальності.
Я дякую Богові за шлях, який він мені подарував. Тому що — не знаю, як це сталося, — я перетворився на відому персону. Але завжди намагаюся жити, щоб було зрозуміло, де брехня, а де правда.
Ліна Костенко написала у своєму вірші: «Не з нашим розумом осягнути, як виглядає Бог. Я тільки знаю, що Той, хто запустив моє серце, Той запустив і Всесвіт».
Цей шлях мені подарований лише тому, що я можу його витримати.
— Що тепер думаєте про Росію? І як Україні варто будувати відносини з РФ?
— Можу процитувати повідомлення, яке надіслала мені одна москвичка. «Дізналася сьогодні про затримання [10 жовтня у Криму проукраїнського активіста] Олега Приходька. Як страшний сон, який вже бачила раніше: ніби історії [Олега] Сенцова і ваша зшиті в одну і все по-новому. Не знаю, як ми, росіяни, будемо відмиватися від усього цього. Який же це нестерпний сором. Як чорти невгамовні причепилися до вас і не відстаємо».
Що робити з Росією? Будувати відносини з такими людьми, як ця москвичка. Тому що з Кремлем будувати ніякі відносини неможливо.
Знаєте, у таборі тебе ніхто за людину не вважає. Ти повинен, зобов’язаний все виконувати, як накаже тюремне начальство. Але я вперся і не відступав від свого, наприклад, ніяких ранкових шмонів. І з часом тюремники зрозуміли, що тиснути на мене марно. Так ось, якщо є впевненість у своїй правоті - вороги все одно відступлять.
Насправді світ повинен зрозуміти, що побудувати повноцінну систему безпеки на планеті можна лише на руїнах Кремля, на руїнах путінського режиму.
Більше читайте у свіжому номері журналу НВ — № 38 від 17 жовтня 2019 року
