Кандидати в мери Києва — список

До кар'єри політика

Народився 12 квітня 1960 року у Дніпрі. У 5-річному віці переїхав із батьками до Липецька, РФ, де закінчив середню школу.

Закінчив Московський інститут сталі за фахом інженер-металург та Національну академію внутрішніх справ України за спеціальністю правознавство.

Доктор технічних наук, професор. Заслужений працівник промисловості України. Член Наглядової ради Львівської національної академії мистецтв.

Протягом 1991−1994 років був директором малого приватного підприємства Азовтехна. З 1994 до 1998 року — міський голова Маріуполя.

Політична кар'єра

У 1994 році став народним депутатом Верховної Ради ІІ скликання. Був безпартійним, проте згодом долучився до Ліберальної партії. Входив до фракції Соціально-ринковий вибір, працював у Комітеті з питань економічної політики та управління народним господарством.

З 1995 до 1998 був членом Координаційної ради з питань місцевого самоврядування при президентові України.

З 1998 року — голова ГО Фонд муніципальних реформ Магдебурзьке право. У 1999 році працював у виборчому штабі Олександра Омельченка на виборах Київського міського голови.

З 1999 до 2005 року працював у КМДА. Обіймав посади в.о. заступника голови, заступника керівника секретаріату, керівника Головного управління зовнішньоекономічних зв’язків та інвестицій, заступника міського голови, керівником управління житлово-комунального господарства. Очолював комісію із ЖКГ в Асоціації міст України.

Став народним депутатом у квітні 2005 року (IV скликання). Працював заступником голови Комітету Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції.

У 2006 році обраний народним депутатом V скликання. У парламенті працював секретарем Комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

У 2007 став народним депутатом VI скликання як безпартійний, був 117 номером у списку Блоку Юлії Тимошенко. Працював у Комітеті з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, низці груп з міжпарламентських зв’язків. Склав мандат через призначення головою Держрезерву, яким був у 2007−2008 роках.

З 2008 до 2010 року був заступником міністра економіки в уряді Юлії Тимошенко.

Був головним донором президентської кампанії Ігоря Смешка у 2019 році - пожертвував 1 млн грн. Крім того, у цьому ж році балотувався у народні депутати України від партії Сила і честь на позачергових парламентських виборах 2019 року, номер 11 у списку, член партії.

Переслідування за часів Януковича

У 2010 році Поживанова було звільнено з посади заступника міністра економіки через відставку уряду Юлії Тимошенко.

У 2010−2014 роках працював у австрійській девелоперській компанії EYEMAXX Real Estate AG від посади менеджера проекту до керівника офісу. Керував чеським, словацьким та угорським філіалами компанії.

31 січня 2011 року СБУ порушила кримінальну справу щодо Поживанова та оголосила розшук, йому інкримінували розкрадання 35 млн грн на посаді голови Держкомрезерву. Справу вважають одним із низки політичних переслідувань за президенства Януковича, що проявилося в порушенні кримінальних справ проти членів уряду Тимошенко (2010−2013).

27 січня 2014 року під час Революції гідності кримінальне провадження щодо Поживанова було закрито. 20 березня 2014 року він повідомив журналістам про своє повернення до України.

Захоплення та родина

У 2001 році став співзасновником ФК Арсенал Київ, у 2002−2003 роках — президент клубу. З 1994 року був президентом ФК Азовець у Маріуполі, який згодом став ФК Металург.

Вільно володіє українською, англійською, російською та німецькою мовами. Захоплюється тенісом, футболом, баскетболом, плаванням, гірськолижним спортом, колекціонуванням і малюванням картин та книгами.

Має дружину — Тетяну Анатоліївну Поживанову (1963). Та трьох синів — Олександра (1987), Валерія (1989) та Сергія (1996).

Михайло Поживанов має офіційну сторінку в соціальній мережі Facebook.