Якщо не я, то хто? Як звичайні українські жінки під час війни роблять надзвичайні речі — приклади, що надихають
Обговорення ролі жінок у політиці, розвитку підприємництва, адаптації освітніх процесів до нових реалій тощо важливі для поширення інформації про внесок саме жінок у всі сфери суспільства та створення сприятливого середовища для їхнього розвитку. Український жіночий конгрес сприяє створенню інклюзивної платформи, на якій кожен голос має значення, незалежно від соціального статусу та досвіду. Є стереотип, що жінки завжди конкурують між собою. Насправді ж, в першу чергу, жінки — це підтримка та мотивація, і подібні обговорення сприяють зміцненню солідарності та надихають до активної участі у суспільних процесах.
«Хто, як не ми, жінки, повинні тримати оборону тут, в тилу, коли чоловіки захищають наш кордон»
- Олена Швидка, голова Іванівської ОТГ Чернігівської області (село Ягідне)
Наша громада пережила пекло: полон, вбивства, тортури, знищення майна. Але ми не здалися. Наступного дня після деокупації я зібрала громадян та організувала гуманітарний штаб, очолений жінками-підприємницями. Ми стали допомагати людям, організовуючи надання продуктів, медичних препаратів і засобів гігієни. Сьогодні я розповідаю цю історію не лише як голова громади, але і як жінка, яка переконалася в силі жіночого лідерства та рішучості. Жінки-підприємниці нашої громади виявилися нев’янущим джерелом сили, яке допомогло нам вижити.
Вже у квітні 2022 ми розпочали прибирати та відновлювати наше житло. Багато хто питав: «Навіщо вам це, в умовах війни?» Але я розуміла, що кожен має право на свій дім, свій дах над головою. Ми робили це для тих людей, які залишилися вдома.
Моя громада постійно збирає допомогу для регіонів, які її найбільше потребують, і допомагає воїнам на фронті. Однак я розумію, що відбудова — це лише початок. Жінці на селі важливо не лише відновлювати, але й розвиватися. Я вважаю, що потрібно вчити людину вудкою, а не давати рибу.
Мій будинок був розбомблений, бабуся померла під час окупації, а дядько був розстріляний і згорів у будинку. З одного боку, мої рідні дивилися на мене скорботними очима, питаючи, що ми робитимемо. З іншого боку, тисячі незнайомців теж звертались до мене із запитанням, як подолати цю трудність. Тоді я розуміла, що якщо не я, то хто? Я щиро вдячна моїм співгромадянам, які залишилися поруч. Ми разом подолаємо цей шлях, бо, зрештою, хто, як не ми, жінки, повинні тримати оборону тут, в тилу, коли чоловіки захищають наш кордон.
«Я, як жінка і як мати, боролася і буду боротися за наших воїнів і за наших військовополонених так, як вони боролися за нас»
колишня депутатка Гвардійської ОТГ Світлана Свідерська-Лоб
Я депутатка двох скликань територіальної громади. Проте насамперед я мати сталевого воїна, бійця полку Азов, який разом з побратимами 86 днів, в повному оточенні, без належного забезпечення боєприпасами, без постачання їжі та медикаментів, тримали оборону Маріуполя. Свої 20 років мій син зустрів на другий день повномасштабного вторгнення під вибухи снарядів. Він написав мені СМС: «Ми не здаємося, а ви тримайтеся», і сьогодні вже ми не здаємося, а вони, дай Боже, щоб там трималися.
Коли шансів вижити на Азовсталі майже не було, заради збереження життів наших воїнів, бійці вийшли у полон зі зброєю в руках, яку склали своєму командиру. Це був так названий почесний полон. Їм обіцяли 3−4 місяці, але на сьогодні - вже 18 місяців, 550 днів, близько 2000 захисників Маріуполя, а з них 700 азовців, в тому числі і мій син, перебувають у полоні. Обміни заморожені з травня, і ми не знаємо, де знаходяться наші рідні, оскільки Росія не дає ні листуватися, ні телефонувати.
Ми постійно звертаємося до Міжнародного комітету Червоного Хреста, який був гарантом виходу наших бійців в полон. Чомусь вони або не мають доступу, або не мають бажання відвідувати місця утримання наших полонених, і протягом всього цього часу ми, рідні військовополонених, всяко боремося за повернення їх додому.
Спочатку пробували боротися на державному рівні, проводили акції, вийшли на міжнародний (Краків, Люблін, Варшава, Женева). Коли вперше збиралися їхати в Краків, мені повідомили, що, відповідно до постанови Кабінету міністрів України номер 69, я, як депутатка місцевої ради, не маю права виїзду за кордон. Переді мною постав вибір, і оскільки в пріоритеті для мене — врятувати сина, повернути його з ворожого полону, я змушена була скласти повноваження депутата сільської ради.
Потрібно не мовчати, потрібно доносити за кордоном про війну в Україні, про те, що ми потребуємо гуманітарної допомоги, потрібно їхати туди, але, на жаль, депутати місцевих рад не мають таких можливостей. Я вважаю, що до постанови номер 69 потрібно внести зміни або взагалі скасувати її в такому форматі, в якому вона вже є, оскільки це обмежує можливості більшості депутаток-волонтерок здійснювати волонтерську діяльність. І також на прикладі таких жінок, як я, постанова перешкоджає виїзду за кордон і представленню інтересів родин військовополонених до лідерів країн, які гарантували безпеку. Я, як жінка і як мати, боролася і буду боротися за наших воїнів, наших військовополонених, за їхнє повернення так, як вони боролися за нас.
«Ми починали все з початку в новому місці»
власниця ткацького ательє «Вандра Рагз» Лариса Метла Боден
Я — жителька Каховки. Херсонська область — це місце, де врожаї овочів і фруктів розцвітають влітку. Але коли настає зима, жінки залишаються без роботи. 18 років тому я стикнулася з ситуацією, коли жінки приходили до мене за позикою через хворобу дітей та відсутність грошей. Чоловік порадив мені не лише давати їм гроші, але і знайти для них постійну роботу. Так ми заснували ткацьке ательє.
Ми розпочали виробництво килимів ручної роботи, орієнтоване виключно на експорт. Починали з трьох працівниць і до війни їх кількість зросла до 37. Експортували наші килими в різні країни Європи і США, однак війна змінила все.
Ми не мали багато часу. Російські танки стояли за кілька метрів від нас. З першого дня почали пошуки можливостей вивезти працівників та зберегти виробництво. У перший тиждень майже всі приходили на роботу, розглядаючи її як безпечне пристановище. Було важко, але більшість жінок виїхали з дітьми в безпеку.
Ми почали розглядати можливість релокації та опинились у місті Косів. На той момент у місті проживало близько 8 000 осіб, але вже було 17 000 переселенців. Вулиці були переповнені. Міська влада допомогла нам не тільки з фінансовою підтримкою, але й з приміщенням, розселенням дівчат та дітей. Особливо важливою була співпраця з Косівським інститутом прикладного мистецтва. Це приклад успішної кооперації, і зараз вони наші надійні партнери. За останній рік ми розширили свою команду з 10 ткачок до 50, і це свідчить про наш успіх. Це просто люди з вулиці, перукарі, торговці з базару, ті, хто працював у Польщі. Процес навчання і мотивації цих людей був важливим. Ми мали обмежений час, і важко було переконати партнерів і клієнтів не відмовлятися від нас, особливо коли вони чекали на свої килими майже рік. Ми починали все з початку в новому місці.
Нам пощастило з донорами, зокрема з Danish Refugee Council, що надали нам перший грант у розмірі 600 000 гривень. Завдяки їм ми змогли швидко обладнати перший верстат. Також важливою була підтримка від International Organization of Migration та USAID, які допомогли не тільки з обладнанням, але і з матеріалами.
Таким чином, грантові кошти, які надходили до нас шість місяців для нових ткачів, були надзвичайно важливі. Останній грант від компанії Sweeta на суму 50 000 євро дозволив нам розпочати новий проєкт. Це інноваційний крок, який сприятиме розвитку не лише нашого асортименту, але й відкриє нові можливості для молоді, яка навчається в Косівському інституті. Це досить значущий крок для нас.
«Я хочу досягти максимальної військової вершини»
Даша Лапчинська, ліцеїстка Військово-морський ліцею імені віце-адмірала Володимира Безкоровайного
Зараз мені 16, я на другому курсі. Після повномасштабного вторгнення взяла приклад з батька і брата і вирішила, що моя майбутня професія буде саме військовою. Я спочатку вступала в Київський військовий ліцей імені Богуна, але, на моє велике здивування, там було дуже багато охочих дівчат навчатися на військову справу, тому довелося шукати іншого шляху. Попри невдачі я все ж таки вступила до військово-морського ліцею і хочу досягти максимальної військової вершини. Хочу, щоб було більше змоги для дівчат займати найвищі офіцерські посади.
Вперше в історії України на Конгресі було вручено нагороду за жіноче лідерство. Відзнаку за визначні досягнення у сфері розвитку гендерної рівності та жіночого лідерства імені Мері О’Хейген отримала лікарка і волонтерка Наталя Лелюх. До повномасштабного вторгнення жінка була відомою гінекологинею, ведучою «Жіночого клубу», а волонтеркою стала ще під час Майдану. Наразі вона їздить на деокуповані території та надає медичну допомогу місцевим мешканцям.
«Кожна наша жінка, яка живе в Україні, варта нагороди»
Лікарка і волонтерка Наталя Лелюх
Коли мені сказали, що я отримую цю нагороду, я їхала і плакала в машині, тому що прекрасно розумію: це нагорода не мені, а тим жінкам, які приходять до мене щодня на прийом. Тим, хто наважується народити під час війни. Цю відзнаку отримує та жінка, яка фарбує губи в червоний попри безсонну ніч. Це та жінка, яка біля Куп’янська бігла за мною і кричала: «Почекайте, я забула вам віддати шкарпетки — я в окупації сплела шкарпетки для ЗСУ!» Я пишаюсь нашими українськими жінками і тими діями, які вони роблять щодня. Кожна наша жінка, яка живе в Україні, варта нагороди.
«88% роботодавців виявили готовність підтримувати ветеранів і ветеранок»
керівниця проєктного відділу Happy Monday Катерина Жученя
Ми активно працюємо в різних напрямах, і одним із пріоритетів нашої громадської організації є поліпшення ситуації з працевлаштуванням ветеранів і ветеранок у цивільному житті. Ми пропонуємо їм кар'єрні консультації, допомагаємо повернутися до цивільного життя та отримати необхідні навички для працевлаштування. Наш досвід показав, що багато ветеранів змінюють свої цінності та професійні орієнтації, і ми пристосували свої послуги відповідно. Працюємо більше з роботодавцями, сприяючи їм у взаємодії з ветеранами та ветеранками на робочих місцях. Намагаємося допомогти розуміти, як ефективно спілкуватися з ними на співбесіді та цінувати їх військовий досвід. Змінили свій підхід, концентруючись на наданні підтримки роботодавцям та враховуючи індивідуальні потреби ветеранів.
Ми реалізували навчальний курс для роботодавців, який успішно пройшли представники різних компаній. Зазначимо, що 88% роботодавців виявили готовність підтримувати ветеранів, але багатьом необхідна додаткова підтримка в організації цього процесу. Наша мета — створювати ефективні механізми спілкування та взаєморозуміння між ветеранами і роботодавцями, щоб вони могли ефективно взаємодіяти без зайвого підкреслення.
«Українські жінки — унікальні»
- посол США Бріджит Брінк
Сьомий Український жіночий конгрес — це фантастична подія, і я вражена вашими досягненнями. Українські жінки — унікальні. Вірю, що жіноче лідерство надзвичайно важливе не лише для стійкості України в цей важкий час, але й для її відновлення.
Бачу великі можливості для України та українських жінок у цьому часі трансформацій. Нехай ваш рух до інтеграції у євроатлантичні інституції буде успішним, і це стане реальністю швидше, ніж в інших умовах. Нехай ці можливості закріплять ваш майбутній успіх.
«Голос жінок у процесі відбудови має звучати гучно»
координаторка системи ООН в Україні Деніз Браун
Я надихаюсь жінками України та їхньою сильною позицією. Ми віримо, що процес відновлення країни має відбуватися як на місцевому, так і на національному рівнях. Наразі ми працюємо над програмою ООН на наступні п’ять років і проводимо консультації з громадянським суспільством в різних містах України.
Важливо враховувати, що жінки часто недооцінюють себе, навіть маючи фантастичні навички та експертизу. Самооцінка грає ключову роль, і програми від держави та організацій, таких як ООН, можуть допомогти жінкам набути віру у себе. Я підтримую ідею наставництва, де молоді жінки можуть отримати поради та підтримку від досвідчених лідерок. Це сприяє росту впевненості та віри у власні сили. Програми, які підтримують самовизначення жінок та їхню лідерську роль, можуть бути ефективними.
Нещодавно я зустріла 75-річну жінку в Часовому Ярі, що взяла на себе відповідальність за моніторинг доставки товарів, які ми привезли. Ця 75-річна жінка, яка живе неподалік лінії фронту, показала велику мужність і рішучість, керуючи ситуацією навколо неї. Її приклад надихає та демонструє, що навіть в критичних ситуаціях можна проявити лідерські якості.
