Остання колискова для донечки. Пілот вертольота Юрій Тимусь загинув, рятуючи поранених з оточеного Маріуполя — історія героя
До місії допомоги заблокованим захисникам Маріуполя навесні 2022 року залучили 16 гелікоптерів. Україна втратила три з них. У тому числі — борт уродженця Львівщини Юрія Тимуся. Він загинув разом зі штурманом Денисом Бадікою і бортмеханіком Іваном Ваховським.
Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі». Всі історії з циклу «Місія — Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
Авторка: Євгенія Мазур
«Усе доставимо, усіх врятуємо, прорвемося. Це стандартний політ. Давай я тобі зроблю чаю з медом. Не переживай, ніц страшного немає», — казав льотчик першого класу Юрій Тимусь другу і колезі перед вильотом до заблокованого Маріуполя. Попереду — 77 напружених хвилин вкрай складного маршруту. Це був п’ятий із семи рейсів авіапрориву. До місії залучили одразу чотири борти. Екіпажі доставляли до Маріуполя добровольців, зброю, медикаменти і продукти. На зворотньому шляху забирали поранених…
Марив небом
З дитинства Юрій Тимусь не уявляв неба без гелікоптерів. Він ріс у селі під Бродами на Львівщині. Маршрути вертольотів бродівської авіації часто пролягали над його будинком.
З дитинства знав, що буде льотчиком. Хоч у найближчому оточенні прикладів для наслідування не мав. Юрій доклав багато зусиль, щоби реалізувати свою мрію. Вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба.
«Було видно, що йому важко дається адаптація до російськомовного колективу. Уся документація в нас була російською. Україномовному Юрку дуже важко все те давалось», — згадує побратим Артем.
Тимусь починав вчитися на офіцера бойового керування, та за рік зумів перевестися до омріяного взводу вертольотчиків.
Встигав займатись малюванням і музикою, вчити англійську, поглиблювати знання з фізики.
Ставши одним із кращих курсантів випуску, отримав право вибирати місце служби. Обрав, звісно, Броди.
«На той час це була найпотужніша частина з точки зору формування психології льотчиків, — каже Артем. — Там вчилися завжди виконувати завдання, попри все».
Після університету молоді офіцери приходять до частини із базовими знаннями про гелікоптер. Майстерність дає лише бойова підготовка.
«Щоб стати першокласним льотчиком, зараз в частині треба політати щонайменше років п’ять, — каже Артем. — Тоді, коли Юра починав, треба було років 10, щоб досягти рівня, який мав він».
Кохання
У Бродах Юрій познайомився зі своєї майбутньою дружиною Ольгою. Вже тоді вона відчула, що він — особлива людина. Між ними буквально пробігла іскра. Хоча дівчина цього до кінця не усвідомлювала — адже всі думки були лише про навчання. І коли Юрій почав зізнаватись їй в коханні і покликав заміж, була шокована.
«Я сказала йому, щоб почекав, поки я закінчу школу. Він так і зробив. Після школи ми одружилися. У нас було дуже багато романтичних пригод, — розповідає вона. — Він був для мене Всесвітом. А я — для нього».
У подружжя народилося троє дітей. За роки спільного життя їхні стосунки не втратили романтичної пристрасті. Знали одне про одного все. Ольга бачила Юрія і цілеспрямованим професіоналом, і набожним вірянином, і люблячим батьком, і закоханим, який може розкидати пелюстки квітів з гелікоптера або влаштувати нічне побачення в лісі, щоб у місячному сяйві зіграти на скрипці мелодії Мирослава Скорика.
При цьому Юрій потроху готував Ольгу до того, що колись вона може залишитись без нього.
«Після втрати наших друзів він почав говорити про смерть. Казав, що готовий до неї. Я перебивала і казала, що не хочу такого чути. Говорила, що нас чекає щасливе майбутнє разом. Хоча добре розуміла, наскільки небезпечною є його професія, — каже Ольга. — Саме завдяки Юрі та його підтримці за життя я змогла витримати усе те, що мене чекало після його загибелі… Він плекав мене наче троянду. Зробив мене такою, якою я є. Усі 10 років нашого сімейного життя ми були опорою одне для одного. Юра турбувався про мене та дітей, старався завжди бути поруч, навіть якщо нас розділяли тисячі кілометрів. Казав, що прагне, аби мені було легше».
«У перервах між польотами вирощував на вулканічній землі зелень»
Тимусь брав участь у миротворчих місіях ООН. Спочатку в Ліберії, потім — у Демократичній Республіці Конго.
«До цих місій довго готувались, — розповідає Ольга. — Вони літали у доволі важких умовах. Погода змінюється щохвилини. Багато небезпек. Змії, комахи, хвороби. В Конго вони жили біля діючого вулкана. Проте, звісно, були і свої плюси та романтика. Книги не вистачить, аби розповісти. У перервах між польотами мій чоловік вирощував на вулканічній землі зелень для своїх страв. Юра полюбляв готувати, і все, що він робив, було дуже смачним, а особливо — бограч і чанахи. Усі рецепти записував у блокнот. Коли мені сумно, я готую його страви. Їхній аромат повертає мене до тих щасливих моментів, коли ми були разом».
Під час їхньої спільної ротації в Африці Артем був командиром ланки.
«Юра був командиром екіпажу, моєю правою рукою. Польоти там були дуже цікаві. І на бойове застосування, і на підтримку наземних військ, і на медичну евакуацію. Завжди літали на ентузіазмі. Було прикольно: драйв, кудись увірватися, зробити велике діло, підтримати війська, — пригадує побратим. — Ми з Юрою однаково марили небом. Нам, як кажуть, їсти не давай, аби політати. Коли сідаєш в гелікоптер, всі проблеми залишаються на землі, а з тобою — тільки небо і твоя машина. В кінці дня виходиш з гелікоптера дуже втомлений, але з усмішкою. Бо виконав завдання і від того отримуєш невимовний кайф».
Коли у 2014-му розпочалась російсько-українська війна, Юрій ще був у Африці. Повернувшись, слухав розповіді побратимів, які вже виконували бойові завдання, і теж рвався до роботи.
Займався перевезенням поранених, розповідав про це дружині.
«Про моменти, коли вони не були певні, чи долетять, коли подумки з усіма прощались. Про те, як це — усвідомлювати, що ти вирішуєш долю людини: чи полетиш ти його рятувати і чи врятуєш, — говорить Ольга. — Юра завжди боровся до кінця. Старався витягнути всіх, кого може. Потім цікавився долею хлопців, яких евакуював. Дуже переживав, якщо когось втрачали».
2022-й. Викластись на повну
Юрій розповідав дружині, що йому сниться — буде ще страшніша війна.
На початку 2022-го порадив Ользі зібрати речі і бути готовою до всього. Дуже хвилювався за синів і донечку, яка тільки народилась.
24 лютого зранку йому подзвонили: почалося.
«Юра відправив мене з дітьми у село, а сам побіг у частину, — розповідає Ольга. — Далі ми постійно були на телефоні, але вживу я побачила його через три тижні».
Юрій долучився до захисту Києва. У перші дні здавалося: якщо викластись на повну і зробити більше, ніж можеш, війна швидше закінчиться. Тому працювали і вдень, і вночі, зазначає друг і побратим Володимир: «Не було думки про льотні норми чи норми відпочинку. Не спали подовгу, в окопах ночували у десятиградусний мороз. Робили все, щоби завдати ворогу максимальних втрат. Часом були завдання, з яких, здавалось, не повернемося. Юра багато таких виконав до Маріуполя. Наприклад, атакувати вертольотом танк лоб у лоб — до нас такого не робив ніхто».
Юрій емоційно розповідав Артему про першу знищену російську колону.
«Говорив матюками переважно. Хоча це взагалі було на нього не схоже. Розповідав, як побачив колону, що йшла на Київ, почав утюжити. Говорив водночас захоплено і дуже сумно, що виконував свій обов’язок і не міг зробити інакше. Усвідомлював, що зробив у своєму житті дуже велику справу. Завдання виконав», — згадує Артем.
Додому Юрій повернувся, вже коли першу хвилю росіян, яку кинули на захоплення Києва, вдалось зупинити.
«Приїхав весь брудний, замучений, — згадує Ольга. — Розповідав, як переховувались у канавах, у полях, постійно літали на межі можливостей. Я дуже за ним скучила. Коли Юрчик прийшов додому, я обійняла його і дякувала за те, що повернувся живий. Набрала теплу ванну, помила і вклала — як маленьку дитинку. То була наша перша зустріч після всього шоку, стресу. І він відпочивав, з дітьми бавився, за хлопцями і доцею дуже скучив».
Між боями співав колискові
23 березня Юрій повернувся на фронт. Про те, що візьме участь у польоті до Маріуполя, дружині не казав. Як розповідає Володимир, насправді про те, куди саме треба летіти, вони дізнавалися вже у точці відправлення. Тимусь ніколи нікому не відмовляв — це відзначають всі його знайомі.
«Ми говорили з ним 30 березня. Я казала, що скучила, просила скинути фото. Він скинув — виглядав дуже сумним. Написав, що сильно кохає. Просив молитись, адже це зараз найважливіше», — пригадує дружина.
За кілька днів до того записав колискові маленькій донечці — його принцеса без татового голосу не могла заснути. Співав, лежачи між бойовими завданнями на промерзлому карематі, згадує Володимир.
«Хто їм допоможе, як не ми?»
Цей політ був наймасштабнішим — до Маріуполя вирушили одразу чотири вертольоти. Часу на підготовку було обмаль, каже Віталій, командир одного з екіпажів. Усі розуміли, що це не просто бойовий політ з мінімальним ризиком. Юрій намагався всіх підтримати. Мовляв, не вперше треба виконувати надскладні завдання.
«Він казав: „Хлопці, з нами Бог. Що, перший раз літаємо? Хто їм допоможе, як не ми? В них теж діти, сім'ї, на них чекають вдома. Прорвемося“», — переказує Ольга розповідь побратима про підготовку до польоту.
«Десь о третій ми встали. Ще раз уточнили завдання. Попили каву. І полетіли. Ніч була темна. Летіли в окулярах нічного бачення. Вже коли виконували маневр на захід, то побачили Маріуполь. Пошкоджені будинки, дим стелиться, темрява — вогнів, за якими пізнаєш будь-яке велике живе місто, вже не було. Просто морок. Враження було гнітючим», — розповідає Віталій.
Гелікоптери приземлились у порту. Одразу почалось розвантаження.
«Всі хотіли привітатися. Хлопці, які нас зустрічали, підбігли до гелікоптерів. Ми відкрили вікна, щоб кожному потиснути руку. Я не знаю, скільки довелось потиснути рук тоді, дуже багато, — додає льотчик. — Було видно, що нас зустрічали із захопленням. Розуміли, що ми йшли на ризик. І ми розуміли, чому переступали через свої страхи, чому все це недарма».
Долетівши туди із важливими для захисників міста вантажами, учасники польоту вже своє завдання виконали мінімум на 90%, каже Віталій.
У порту гелікоптери перебували лічені хвилини — швидко розвантажились, забрали поранених і вирушили назад.
«В ефір ведучий групи запитав: „Готові до зльоту?“ Пішла доповідь. Юрків борт йшов другим — переді мною. Він доповів, що готовий. Я — теж. Наступний за мною борт також був готовий. Вже почали злітати, але в останню секунду під'їхали ще кілька машин із важкими пораненими, — згадує Віталій. — Два борти залишились їх забрати. Чекати на нас двом першим гелікоптерам було небезпечно — коли вертоліт у повітрі, він менш вразливий, ніж на майданчику. Хлопці полетіли, щоб не ризикувати собою і пораненими».
Затримка була недовгою — дві-три хвилини максимум. Але це означало розрив групи більше, ніж у десять кілометрів. Вже коли третій і четвертий гелікоптери злетіли, стало зрозуміло, що із першою парою щось не так, тому почали перебудовувати маршрут.
Перша пара гелікоптерів натрапила на засідку росіян, у районі села Рибацьке почався обстріл. Перший вертоліт вразила одна ракета, яка не здетонувала. На одному двигуні він зміг повернутись до Дніпра. У другий борт влучили відразу дві. Весь екіпаж — командир Юрій Тимусь, штурман Денис Бадіка та бортмеханік Іван Ваховський — загинули.
«Юра був топовим льотчиком. У нього була класна техніка пілотування, він машину відчував дуже добре, — каже Артем. — Дуже швидко приймав рішення в польоті, правильно реагував. Але у цій ситуації шансів не було б ні в кого. Абсолютно. Просто влучання — і земля».
Герой України
Коли командування частини та побратими приїхали повідомити Ользі про загибель чоловіка, вона найперше спитала, чи не було йому боляче. Командир крізь сльози сказав: ні, не було.
Далі були два важкі роки. Надто загальна фраза, аби вкласти в неї весь біль, через який мусила пройти родина. Спочатку Юрій снився дружині щоночі — у снах вони продовжували жити своїм звичайним життям.
«Поки я один раз не сказала йому: „Котику, перестань, бо я так скоро зійду з розуму. Я вже не розумію, де сон“, — ділиться Ольга. — Тоді перестав. Але в моменти, коли мені важко, він завжди сниться, заспокоює мене. Каже: „Сонечко моє, все добре. Я з тобою. Пильнуй дітей. Все буде гаразд“».
Ольга довго боролась за повернення тіла чоловіка. Зізнається: в якийсь момент сили закінчились. Каже, все, що лишалось, — молитись і займатись дітьми.
Навесні 2024 року тіло Юрія Тимуся повернули додому. Його поховали 20 березня у Бродах.
30 вересня 2024 року Юрій Тимусь був посмертно удостоєний Золотої зірки Героя України — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові.
