Школа із ризиком для життя. Як в окупації 44 тисячі юних українців одночасно з російським «навчанням» таємно отримують українську освіту
Що відбувається в окупації з українськими школярами і як їм намагається допомогти у навчанні міністерство освіти.
На тимчасово окупованих територіях (ТОТ) проживає 1,6 млн українських дітей. Близько 593 тис. з них вчаться в місцевих школах, які окупанти перетворюють на лабораторії з переробки вільних українців на підневільних росіян. Практикується підкуп батьків, залякування дітей. Подекуди навпаки. Освітня програма «нової влади» націлюється на винищення всього українського.
«Показово були спалені всі наші книжки, — розповідає Леонід Воробйов, директор гімназії № 2 міста Енергодар. — Вони завезли повністю російськомовні нові підручники».
З цих підручників викинуто, все що пов’язано з історією козацтва, трагедією Голодомору тощо. Героїзуються радянські вожді, сакралізується так звана спеціальна військова операція (СВО).
«Їм [дітям] кажуть, що українська мова вам не знадобиться, українська історія — неправдива, — наводить приклад Олександра Дворецька, радниця уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — Від дітей вимагають стати на чиюсь сторону, і це дуже погано впливає».
Оскільки абсолютного результату не досягнуто, тиск посилюється.
«Моя близька подруга ще в Маріуполі, — каже 15-річна колишня луганчанка Аня, яка перебуває зараз у Києві [з міркувань безпеки NV наводить цитати неповнолітніх українців, яким вдалося виїхати з ТОТ, без прізвищ]. — Вона навчається там в російській школі, але додатково займається українською мовою та історією, звісно підпільно».
— Думаю, що таких, як вона, багато, — підключається до розмови Ліза з Маріуполя.
— Думаєш, чи знаєш? — уточнює NV.
— Думаю, що знаю, — випалює 14-річна українка.
В Міністерстві освіти та науки (МОН) також думають, що знають. За їхньою статистикою на початок листопада 44.171 хлопчиків та дівчат з ТОТ паралельно з навчанням в російський системі освіти таємно продовжують онлайн курс і в українських школах. Але ця точна цифра є приблизною. Адже кожен з таких дітей ризикує бути викритим та покараним. Тому навіть офіційна статистика не точна і, більш того, вона скорочується. У 2022 році в українській системі освіти зафіксовано 96.621 дітей, що вчилися з ТОТ. Торік — 70.533.
«В першу чергу ми втрачаємо не території, ми втрачаємо людей, — констатує заступник міністра освіти Михайло Винницький. — Люди ростуть, розвиваються в інтелектуальному просторі, який пізніше змінювати буде надзвичайно важко». Тому й небезпечно відкладати на завтра те, що слід було зробити вчора.
Олена Воробйова разом з чоловіком Леонідом Воробйовим якимось дивом вирвалась з окупованого Енергодара, що у Запорізькій області, ще у 2022-му. Вони обидва були директорами тамтешніх гімназій. З того часу з Енергодара виїхало щонайменше 40 тис. людей. Для міста з довоєнним населенням в 50 тис. це тотальна евакуація. З 7 тис. школярів в перший рік повномасштабного вторгнення в Енергодарі заледве набралося 200−300 учнів.
«Одну із перших захопили мою гімназію, і почали шукати вчителів, тероризувати їх, — каже Леонід Воробйов. — Ми чи не єдине місто, де жоден керівник закладу освіти не пішов на співпрацю з „рашкою“. Ми намагалися всі виїхати».
Відтоді окупанти вдаються до віроломних хитрощів, щоб змусити українських вчителів повернутися в класи й викладати за російською програмою. Тим, хто зголоситься, обіцяють подвійне, подекуди потрійне підвищення у зарплатні.
«Щоб батьки привели дитину до школи, вони навіть обіцяли заплатили по 100 тис рублів», — доповнює Воробйова. На той момент це $1,5 тис за кожну голову маленького українця. Це сильний мотиватор, але він виявився не ідеальним.
Тож окупанти розпочали шукати вчителів та дітей у більш природній для них спосіб. Згадує Ірина Стьопіна, колишня директорка гімназії № 1 (Енергодар) і водночас вчителька молодших класів: «Вони хотіли списки педагогічних працівників. І тому сказали (батькам, вчителям): „якщо директор до 18:00 не принесе списки, ми її посадимо на підвал“. Звичайно, з цього моменту мені довелося ховатися. Через місяць ми вже виїхали».
Хай там як, але машину ідеологічного перевиховання росіяни запустили. Бодай якісь школи в ТОТ відкрили. Окрім вищезгаданих заходів заохочень на ТОТ тепер спрацьовують організовані дитячі табори, військові та оздоровчі, патріотичні заходи, освітні програми. «Вважається складним вступити в якісь кадетські або Суворівське училище, — розповідає Дворецька. — Але для них (дітей з ТОТ) — пільги. Ця дитина йде на повне державне забезпечення, її там годують, одягають, сплачують стипендії. Екскурсії, поїздки тощо. Воно обволікає і дітей, і батьків».
За оцінкою Катерини Рашевської, юристки Регіонального центру прав людини, Москва намагається продемонструвати як своїм провінціям, так і на зовні загальну картину щастя, немов окупація є мирною, люди сильно раді, що тепер там у них посилилася Росія. «Але це навіть у Криму не відповідає реальності, — парирує Рашевська. — Значна частина кримських татар і етнічних українців чекають деокупації. Російська Федерація цього боїться. Тому вона викорінює українську ідентичність на окупованих територіях». І для цього Кремль не шкодує нікого і нічого.
Центр громадянської просвіти Альменда, що був створений у 2011 році в Криму, днями опублікував свіжий кошторис російської пропаганди, спрямований на молодь взагалі та на українську молодь зокрема.
На напрям молодіжної політики «патріотичне виховання» у 2024 році було виділено понад 40 млрд рублів ($370 млн). Це в 10 разів більше, аніж було у 2021-му. А от у федеральному бюджеті РФ на наступний 2025 рік закладені витрати на патріотичне виховання молоді вже у розмірі 66 млрд рублів ($ 615 млн). Тобто ще плюс 65% від попереднього бюджету.
На ці гроші виші й школи, розташовані на ТОТ, зобов’язані проводити зустрічі студентів з учасниками так званого СВО, ветеранами бойових дій, активістами та волонтерами не рідше одного разу на місяць.
«Це все продумано холодно-холодно, — підкреслює Рашевська, — із залученням якихось дурних акторів, які раніше не були відомими, з Росконцерту чи Россотруднічество. Тепер навіть вони долучені до того, щоб вивозити дітей, перевиховувати і створювати з них російських громадян».
Найбільше, що тепер бентежить (і це ще м’яко сказано) Рашевську, так це тотальна мілітаризація українських дітей на цих окупованих територіях. Про це 4 та 5 грудня вона доповідала на спеціально скликаному засіданні Ради Безпеки ООН та в американському Конгресі.
«Перед нашим носом Російська Федерація за сприянням Білорусі розбудувала величезну мережу військових таборів, де діти стрибають з парашутами, мінують та розміновують територію, віддають честь російським командирам, мають зустрічі з учасниками так званої СВО, вчаться ненавидіти Україну», — перелічує вона. І тут вже закінчується дія сили грошей і розпочинається просто дурна сила.
Сила є
Маріупольський ліцей міста Києва. Лише в одній його назві прописана уся новітня історія України, її зміст та сенси. Один ліцей на два міста. Направду тут вчаться діти чи не зі всієї України. Лише 32 з них живуть у тутешньому пансіонаті, деякі з батьками — в Києві, значна частина розпорошена світом, у тому числі на ТОТ. Викладають тут як для дітей, які знаходяться безпосередньо в класі, так і тих, хто спостерігає за навчанням по той бік екрану монітору комп’ютера. Учні з Бахмуту, Покровська, Криму, Нової Каховки.
«Одразу скажу, що я не називатиму прізвища, класи, кількість дітей», — попереджає нас Ірина Цинкуш, заступниця директора з навчально-виховної роботи Маріупольського ліцею.
Торік сюди приїхало українське телебачення й потім випустило в ефір сюжет, в якому, як тепер думає Цинкуш, було сказано більше, аніж слід. Мама одного з учнів з ТОТ зв’язалася з дирекцією і розповіла, що після сюжету до неї прийшли емісари від окупаційної влади і сказали: «Ми знаємо, що ви навчаєтесь в Україні».
«У нас після того десь 12 маріупольських дітей пішли», — жаліється Цинкуш. Цей випадок — наявна ілюстрація, по якому тонкому льоду ходить уся національна система освіти загалом і на ТОТ безпосередньо.
«Один приклад, — ніяк не може заспокоїтися Цинкуш. — У нас була одинадцятикласниця, вона закінчила в цьому році, тож можу про неї відкрито говорити, бо вона на території, підконтрольній Україні, вона в безпеці. Батьки [раніше] її вивезли у Бердянськ. Знімали їй кімнату у якомусь гуртожитку. І дитина навіть не виходила на вулицю, бо вона боялася».
Переховувати від окупантів своїх дітей, які хочуть вчитися в український системі освіти, це подвиг, який викликає у Рашевської чорну, ба навіть коричневу асоціацію. «Це якась історія Анни Франк у 2024 році, — каже вона. — Ви можете собі уявити, що це за життя, коли ти два роки не можеш з хати вийти? Це ж підлітки. Це і так складний період, і ти ще й замкнутий. І в цьому винувата Росія, бо батьки не хочуть, щоб в них забрали дитину».
Ще один з середньовічних заходів, які застосовують окупанти, здатна розлютити навіть меланхоліка. Рашевська, наводить такий приклад, коли священнослужителі, підконтрольні Російській православній церкві, проводять сповіді дітей, де ті каються в своїх гріхах і гріхах батьків.
«А потім це з’являється в кримінальному провадженні, — пояснює Рашевська. — Вочевидь батьки бояться вдома зайвого разу рота відкрити. Росіяни дуже креативні в тому як здобути від дітей інформацію».
Так руський мир приніс розкол в сім'ї, взявши в заручники дітей. Воробйов згадує одну з таких родин, де дружина приховували від свого чоловіка, що дитина вчиться онлайн в український школі. «Їхній батько пішов на співпрацю, — пояснює він. — Він прийшов до дому і сказав: „я вам запрєщаю“ навчатися українською. Все повирубав, щоб дитина дистанційно не могла вчитися».
Воробйов згадує, що на початку ніякого страху перед окупантами у дорослих не було. Але не через надмірну хоробрість, а від нерозуміння, з якою чорної силою зв’язалися. «В нас одна директорка відповідала їм винятково українською мовою, — продовжує Воробйов. — До неї прийшли і сказали: „перейдіть на російську“. З ними був один чеченець чи осетин. Вона відповідає їм: чому я маю переходити на російську, я спілкуюся своєю рідною мовою. Це вже його проблеми. Перекладайте йому».
Але дуже скоро його проблеми стали її проблемами та й всіх українців на ТОТ. «Сьогодні у мене був урок в одинадцятому класі, — розповідає Олена Воробйова. — Я знаю точно, що одна дитинка (з ТОТ) виходила на онлайн-урок. Але вона мовчала. Вони не відповідають, вони мовчать, слухають урок».
Коли Воробйови починають говорити про своїх учнів, як про своїх дітей, їх вже не зупинити. Тож Олена продовжує: «Я з сім'єю однією спілкувалася, мама каже: «ми вимушені (йти до російської школи), тому що прийшли до нас з обшуком». Вони до останнього трималися, щоб не йти. Але їх залякали. Тож мама каже: «можна ми прийдемо на екстернат?». Звісно можна. Але є одне «але». Навіть не одне, а безкінечно багато «але».
Наша школа
З 1 вересня 2025-го міністерство освіти повертаєло більшість школярів України з онлайн навчання на очне. Звісно, це можливо там, де дозволяють заходи безпеки, тобто є укриття тощо. А для того, щоб були сформовані онлайн-класи, слід дотримуватися ось таких вимог: не менше аніж 20 учнів на кожен клас, наявність хоча б одного класу для кожного з років навчання (з 1 по 9 клас, або з 5 по 11 клас, для ліцеїв з 8 по 11 клас) і ще деякі додаткові умови. Тож очевидно, що не всі здатні відповідати таким умовам. Вочевидь кількість онлайн класів скоротиться.
Це опосередковано вдарить по дітям з ТОТ, хто прагне отримати українську освіту і для цього відвідував онлайн-уроки. Втім, вчитися в таких класах і паралельно відвідувати російські школи (а це чи не обов’язкова умова для виживання) і раніше було майже неможливо. По-перш за все тому, що не можна одночасно бути в двох місцях, по-друге, якщо комусь це й вдається, то неможливо при цьому бути непоміченим. І по-третє, якщо комусь це й вдається, то це непомірне навантаження вчитися на дві парти.
Але МОН не збирається кинути цих дітей на поталу Кремля.
Надія Кузмичова, заступниця міністра освіти України розповіла NV, як розширятимуть для дітей з ТОТ так звану програму патронажної опіки. Цей патронаж передбачає персоніфікований зв’язок учня зі своїм вчителем. Вони складають індивідуальний розклад з огляду на потреби та можливості дитини з ТОТ. На учня початкової школи виділятиметься пʼять годин на тиждень; середньої школи — вісім годин; старшої - 12 годин на тиждень. Таке навантаження оплачуватиметься окремо. Теоретично, кажуть в МОН, у такий спосіб можна охопити третину від загальної кількості дітей на ТОТ.
Окрім патронажу навчання здійснюється і за так званою сімейною формою. У цьому форматі батьки або опікуни беруть на себе відповідальність за освітній процес. Щодо екстернату — цей формат передбачає, що учні можуть навчатися самостійно, виконувати завдання та здавати контрольні роботи в зазначений період.
«Є в мене діти з ТОТ які навчаються як екстернат, — каже Воробйов. — Вони ходять в російську школу, але в кінці року писатимуть (контрольну) з кожного предмету. Вони готуються самостійно. У них є доступ до електронних підручників. Ми працюємо на цій платформі. Щоб отримати документ, батьки написали заяву на екстернат».
Все це необхідно для того, щоб українські діти, які перебувають в ТОТ, але здатні витримати шалений психологічний та пропагандистський тиск з боку окупантів, бажатимуть продовжити своє навчання та роботу в Україні або в іншій країні цивілізованого світу, могли отримати відповідний атестат чи диплом.
«Ми не визнаємо їхніх дипломів в жодному випадку, але ми можемо визнати їхні так звані результати навчання, — каже Винницький. — Це означає, що вони [юні українці] мають скласти іспит».
Для потреби випускники шкіл з ТОТ зможуть пройти додаткове навчання за скороченою програмою з української мови, літератури, історії, географії. Кузмичова пояснює, що для таких дітей працюють освітні центри Крим-Україна та Донбас-Україна, де й можна подавати заявки на вступ до вишу та скласти оцінювання в уповноважених закладах загальної середньої освіти — школі, ліцеї, гімназії.
Чи здатні ці рішення переламати вбивчий тренд, який завдає російська окупація? Навряд. «На сьогоднішній день, я скажу відверто, що якихось особливих кроків, як з цим боротися, умовно кажучи, за залізною завісою, ми не маємо, — визнає Винницький. — Ми можемо підтримати індивідів, це, якщо хочете, такі дисиденти. Як на це впливати з точки зору масовості, це поки невідомо».
Направду відомо. Сотні тисяч переселенців покинули ТОТ і потребують спеціальної опіки. Чому? Спитайте про це 14-річну Лізу з Маріуполя. «У нас ніхто не хотів виїжджати, але в нас просто не було вибору. Ми не хотіли кидати батька. Він військовий, був на Азовсталі. Ми хотіли залишитися, але батько нам сказав: ви маєте виїхати, ну, ми і виїхали».
Подібне запитання можна поставити й вчительці математики з Маріупольського ліцею Ірині Цинкуш. І вона відповість: «У нас нічого нема. І нічого не буде. Якщо ми хочемо звідти витягувати людей, то повинні говорити їм: коли ви приїдете, ось тут ви будете жити, отримувати півроку якусь допомогу, щоб ви стали на ноги, ну бодай щось».
Олена Воробйова, почувши про що запитує журналіст NV, додає і свою думку: «Ми коли приїхали (2022 рік), нам ще платили 2 тис грн і неповнолітнім по 3 тис грн, тоді можна було за це орендувати житло. Зараз підтримки фінансової взагалі немає. А це ж і ціни зараз ростуть. Всі, хто виїхали, вони ж всі орендують житло».
Леонід Воробйов не відстає він жіноцтва: «У мене є молоді вчительки, які не мають сім'ї, уявіть, вона винаймає квартиру за 7 тис грн, в неї заробітна плата, доходить до 12 тис грн, ще треба ж жити за щось».
На прощання журналіст NV спитав трьох учениць Маріупольського ліцею в місті Києві, ким вони хочуть стати в дорослому житті? 15-річна Уляна планує вчитися на режисера у Київському театральному інституту імені Карпенко Карого. Ліза донедавна мріяла служити в поліції слідчим, тож планувала після ліцею йти вчитися до Національної академії внутрішніх справ. Але поки вона не домовилася про це з батьками. Вони не в захваті від цієї ідеї. Тож поки Ліза розпочинає пошук нової мрії.
А от Аня з Луганщини продумала і план А, і план B. «Мені цікава дипломатія, — говорить вона. — Я на доволі високому рівні володію англійською, французькою, німецькою. Польську знаю на середньому рівні. Якщо не вийде, то піду в сферу фінансів, банківська справа, як мій тато».
Тож ідея стати шкільним вчителем нікому з дівчат в голову не зайшла. Одна з очевидних причин трьома абзацами вище. Але що точно дівчата для себе вирішили, принаймні сказали про таке: назавжди пов’язати своє життя з Україною. Вони сподіваються, що більшість їхніх земляків з ТОТ зроблять такий самий вибір.
Розповідаючи про ці свої очікування, Аня розпочала як дипломат, а закінчила як банкір: «Я думаю ще не все втрачено. Не так багато років пройшло. Але ще кілька років — і тоді все».
