Кульгавий зброяр. Чому українська оборонна промисловість не була готовою до великої війни — розслідування NV
Вітчизняний оборонно-промисловий комплекс здатен виробляти надсучасні зразки зброї, але повномасштабне вторгнення виявило, що забезпечити потреби ЗСУ він не зміг. NV за допомогою колишніх топпосадовців та експертів дослідив, чому так сталося.
«Витрати на будівництво доріг у передвоєнний 2021 рік чи не в 10 разів перевищували витрати на закупівлю озброєнь і фінансування робіт, пов’язаних із боєприпасами і ракетними програмами». З цієї фрази військовий експерт Сергій Згурець розпочав розмову про те, чому український оборонно-промисловий комплекс (ОПК) виявився не готовим відреагувати на повномасштабне вторгнення росіян.
Проте відповідь на питання «чому?» насправді виходить далеко за межі десятикратної переваги у фінансуванні оголошеного президентом Володимиром Зеленським проєкту Велике будівництво над неоголошеним ним же проєктом Велике озброєння. ОПК при всіх президентах втрачав можливості стати вірним зброярем ЗСУ, перетворившись на постійно реформовану галузь, що час від часу продукувала корупційні скандали та продавала свої товари назовні, подекуди навіть головному ворогові — Росії.
Усе могло змінитися протягом останніх 10 років — періоду, коли після нищівного провалу, влаштованого командою Януковича, ОПК, опинившись разом з усією країною під ударом російських окупантів, мала стимул на відновлення.
Проте, як пригадує Згурець, з 2014 року й до лютого 2022‑го влада перебувала у стані самозаспокоєння й не приділяла потрібної уваги оборонці.
Лише з початком повномасштабного вторгнення вітчизняний уряд знову взявся за воєнні програми, але вони виявилися занадто складними. «Зараз ми намагаємося терміново всі ці проблеми повирішувати», — вважає Згурець.
Від великого до малого
Від Радянського Союзу Україні залишилася значна військово-промислова спадщина — близько 17 % ОПК СРСР. Цю частку становили понад 2 тис. підприємств та організацій, у яких щорік розроблялося та вироблялося кілька тисяч одиниць військової техніки та приладів. В оборонці тоді працювало понад 700 тис. фахівців.
Передовими галузями ОПК були ракетна, авіаційна й танкова промисловість.
Проте лише за шість років незалежності можливості національного ОПК значно зменшилися — у 1997 році його завантаженість військовими замовленнями не перевищувала 7 %. І за оцінками тогочасних експертів, галузь втратила половину працівників.
Стан «щось втрачено» став типовим для оборонки, але їй таки вдавалося виробляти сучасну військову техніку. Проте не для ЗСУ, а на експорт. Так, національні фахівці створили новий танк Оплот, сімейство бронетранспортерів, радари та станції пасивної радіоелектронної розвідки, ПТРК та інші засоби ураження противника.
Опитані NV експерти погоджуються з тезою, що саме експорт врятував оборонку. Вона зберегла компетенції у розробці бронетехніки, РЛС, високоточної зброї, розвинула навички у виробництві безпілотників та систем радіоелектронної боротьби (РЕБ). А от виробництво боєприпасів опинилося майже на нульовому рівні.
Водночас загалом ОПК не встигав задовольняти національні потреби у зброї, розробка нових зразків велась дуже повільно, а деякі програми, до прикладу ракетна, багато років гальмувалися.
Спроба № 5
До 2014 року стан ОПК незмінно погіршувався. Одним із найскладніших став період правління четвертого президента Віктора Януковича.
За даними Міжнародного інституту дослідження проблем миру у Стокгольмі (SIPRI), Укроборонпром — державна корпорація, яка об'єднує більшість компаній вітчизняного ОПК, у 2012‑2013‑му був на 58‑му місці у світі серед виробників товарів воєнного призначення, маючи оборот $2,9 млрд. У 2013‑му до глобального топ-100 увійшла ще одна вітчизняна структура — компанія Мотор Січ, що виробляє двигуни: вона посіла 97‑ме місце з показником реалізації $0,81 млрд. При цьому основним споживачем її продукції в РФ був концерн Вертольоти Росії.
Паралельно зменшувалася й технічна складова української армії. За часів президенства Леоніда Кучми, за даними Слова і Діла, зі складу ЗСУ було виведено 399 танків, майже 1600 БТР / БМП, майже 200 літаків тощо. За Віктора Ющенка — 886 танків, 1847 БТР / БМП, 343 літаки. А потім на Банковій з’явився Янукович — і ЗСУ втратили ще 1292 танки, 269 БТР / БМП та 225 літаків.
Події початку 2014 року — крах режиму колишнього донецького завгара, анексія Росією Криму та початок прихованої окупації Донбасу — мали б прикути увагу нової влади до ОПК та його потреб.
Проте в наступні роки українські підприємства здали позиції у рейтингу SIPRI: у 2015‑му за обсягом реалізації Укроборонпром посів 81‑шу сходинку ($0,87 млрд). До прикладу, це відчутно менше, ніж у російського виробника танків — Уралвагонзаводу (66‑те місце, $1,02 млрд). При цьому в РФ є значно більші збройні концерни.
І попри фактичну війну Україна продовжувала озброювати країну-агресора: за даними того ж таки SIPRI, станом на 2016 рік найбільшим споживачем української продукції військового призначення були РФ (32 %, переважно завдяки двигунам Мотор Січ), Китай (17 %), Таїланд (13 %) та В'єтнам (6 %).
У жовтні 2022 року СБУ заарештувала за звинуваченням у держзраді керівника та співвласника Мотор Січі В’ячеслава Богуслаєва.
Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, пояснює: після 2014‑го ОПК не зазнав кардинальної трансформації. Не почали оперативно з’являтися нові зразки зброї, не відбудувався процес швидкого прийняття нового військового обладнання в армійські підрозділи, не було масштабування виробництва — деякі новітні розробки існували ледь не в поштучній кількості.
«На саміті НАТО влітку 2016 року дотиснули президента Порошенка створити центральний орган виконавчої влади, щоб в уряді була людина, головна за оборонну промисловість, відповідальна за зброю, — розповідає директор Центру досліджень армії. — За всі напрямки в нас були відповідальні — за агросектор, за енергоносії, а головного в оборонній промисловості не було, навіть під час війни».
Особисто Бадрак 2018 року організував експертне співтовариство, проводив зустрічі з представниками виробників безпілотників. Також з темою БпЛА він звертався до профільного заступника міністра оборони Олександра Миронюка, який казав, що це цікаво, але нічого не зробив. Намагався Бадрак співпрацювати і з Укроборонпромом, коли ним керував Айварас Абромавичус (2019−2020 роки), а потім Юрій Гусєв (2020−2023 роки). Але отримав, за його словами, нуль уваги — «нічого з цього не вийшло».
Бадрак пригадує дивну ситуацію: у 2014‑2018 роках, за часів ще одного очільника Укроборонпрому Романа Романова, провідного вітчизняного авіавиробника — держпідприємство Антонов підпорядкували оборонному концерну. «І з того часу підприємство почало нищитися: жодного літака до сьогодні не зробили», — розповідає експерт.
Бадрак додає, що в ті часи держава закуповувала передові зразки вітчизняної зброї, але в невеликих кількостях. Так сталося, наприклад, з комплексами БПЛА Фурія, або с потужною системою РЕБ Буковель, станцією РЕБ Прометей МС5 чи сімейством РЕБ Анклав.
Експерт навів ще один типовий для тих років приклад. Навесні 2014‑го гендиректор держрозробника КБ Луч Олег Коростельов вперше продемонстрував береговий мобільний протикорабельний ракетний комплекс Нептун — той самий, що потопив у 2022‑му російський крейсер Москва. Але РНБО часів Порошенка ухвалила рішення про його розробку лише в лютому 2016‑го, а на озброєння Нептун взяли аж в 2020‑му, уже за Зеленського. Варто зауважити, що будь-які нові зразки приймаються на озброєння після випробувань наказом міністра оборони.
«Просив командувач Військово-морських сил три дивізіони [Нептунів], бо відчував, що це дуже потрібна зброя. А замовили тільки один дивізіон. При цьому віддали величезну купу грошей на замовлення корветів у Туреччину», — каже Бадрак.
За словами експерта, КБ Луч зробило ще й проєкт Вільха — реактивну систему з керованими ракетами калібру 300 мм, прийняту на озброєння у 2018 році. Проте у 2020‑му тодішній головнокомандувач ЗСУ генерал Руслан Хомчак замовив для неї тільки 98 ракет. Цього вистачило лише на кілька залпів, додає Бадрак.
Хомчак пояснив NV, що на момент його приходу на посаду ракети під Вільху вже лежали на складі. І на навчаннях восени 2019‑го вони стріляли не так, як потрібно. «Тож я запропонував виробнику доопрацювати ті 98 ракет», — розповідає колишній головком.
«Треба зазначити, що військовий бюджет був мінімальний і збройним силам катастрофічно бракувало грошей», — додав він.
Бадрак же вважає, що в той час влада підходила до оборонки досить специфічно: завантажувала держкомпанії завданнями з ремонту та модернізації військової техніки радянського типу. А якщо оборонні замовлення потрапляли до приватних фірм, то це були структури, як висловився експерт, «близькі або до самого Порошенка, або до його бізнес-партнерів».
Як приклад він назвав Ленінську кузню — київське суднобудівне підприємство, кінцевим бенефіціаром якого певний час був Порошенко.
Наприкінці терміну п’ятого очільника держави НАБУ завело справу на його колишнього партнера Олега Гладковського. Той був заступником секретаря РНБО, координував діяльність ОПК, а водночас володів кількома фірмами, що дістали оборонні замовлення.
НАБУ серед іншого звинуватило топпосадовця в тому, що він пролобіював і організував закупівлю в межах держзамовлення вантажних автомобілів за завищеними цінами. Виробником вантажівок було підприємство, що входить до корпорації Богдан, яка прямо та опосередковано належить Гладковському.
25 лютого 2019‑го проєкт журналістських розслідувань Бігус. Інфо опублікував матеріали про те, що син Гладковського Ігор причетний до корупційної закупівлі російських запчастин для української військової техніки, — заробіток «посередників» на цій схемі становив 250 млн грн.
Після цього Порошенко майже одразу призупинив повноваження Гладковського-старшого, а потім звільнив його з РНБО.
У травні 2024‑го Вищий антикорсуд заочно заарештував Гладковського-старшого, якого трохи раніше оголосили в розшук, — експосадовець скористався звільненням з-під варти і залишив Україну.
У 2018 році NV описав схеми заробітку на оборонних закупівлях з боку Гладковського, а також депутата ВР Сергія Пашинського, голови парламентського комітету з нацбезпеки. Останній був причетний до придбання Укроборонпромом законсервованих у Чехії 30 старих радянських БМП-1 за завищеними цінами з переплатою в $22,7 тис. за кожну.
Укроборонпром тоді офіційно зажадав спростувати інформацію NV, але суд не задовольнив вимоги концерну. Те саме сталося і з позовом до видання з боку посередника в схемі закупівлі БМП — польської WTORPLAST S. A. Аналогічну вимогу до NV з боку Пашинського суд теж відхилив.
Пізніше, у жовтні 2019‑го, новий гендиректор Укроборонпрому Абромавичус назвав Пашинського тіньовим бенефіціаром компанії Українська бронетехніка, що витіснила з оборонзамовлення зразки держконцерну під час закупівель мінометів.
Наприкінці лютого 2024 року Національна асоціація підприємств оборонної промисловості, головою якої є Пашинський, а одним із членів — Українська бронетехніка, внесла заставу у 272,5 млн грн за тепер уже колишнього депутата у справі про можливе викрадення нафтопродуктів.
Про системні корупційні проблеми, що існували в оборонці в ті часи, свідчать і дані правоохоронців. Лише в травні 2018‑го НАБУ викрило схеми в ОПК на понад 1 млрд грн. Як зазначили детективи бюро, щонайменше на 15 підприємствах комплексу вони зафіксували факти привласнення, розтрати держмайна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, а також закупівлі товарів за завищеними цінами через посередників, наближених до керівництва держустанов.
У пресслужбі партії Євросолідарність (ЄС) Порошенка на запит NV повідомили, що п’ятий президент свого часу визначив розвиток ОПК та створення Збройних сил за стандартами НАТО пріоритетом своєї держполітики. «Якщо станом на 2013 рік фінансування Міноборони становило менш як 1% ВВП, то за каденції Петра Порошенка воно зросло до 3%, що стало одним із найвищих показників у відсотковому співвідношенні до ВВП навіть серед країн — членів НАТО», — зазначили там. Одним із успіхів п’ятого президента став розвиток ракетної програми, зауважили в ЄС. Але, мовляв, її фінансування зупинили після виборів 2019 року. А щодо питань, пов’язаних з діяльністю Гладковського та контрактів для Ленінської кузні, в ЄС порадили звернутися до самих цих структур та осіб.
Напередодні великої війни
На момент появи на Банковій Володимира Зеленського вітчизняний ОПК складався з близько 300 підприємств, установ та організацій, у яких було задіяно понад 250 тис. осіб. Починаючи з 2020 року в державі стартувала реформа Укроборонпрому: спочатку на його базі створили оборонний концерн, а з 2023‑го його перетворили на акціонерне товариство.
Фінансова звітність Укроборонпрому була непогана: за підсумками 2021‑го підприємства концерну наростили обсяги виробництва озброєння, військової техніки та іншої продукції на 24 % — до 39 млрд грн порівняно з 31,4 млрд грн у 2020‑му.
Але оборонний велетень не відрізнявся ефективністю. У 2020‑му на нього припадало до 50 % воєнних замовлень, однак зі 116 компаній концерну лише 44 були прибуткові, причому 20 з них генерували 90 % прибутку. Поставки озброєння та іншої техніки для Сил оборони становили згідно з фінзвітами третину доходів Укроборонпрому, а більшість припадала на експорт.
Андрій Загороднюк, який обіймав посаду міністра оборони з серпня 2019 року по березень 2020‑го, згадує: на той період великою перепоною для розвитку ОПК була система закупівель.
Її країна успадкувала від СРСР — держава брала на себе більшість комерційних ризиків в умовах низької конкуренції. Але якщо за часів Порошенка сфера держзакупівель зазнала змін і стала більш прозорою, то в оборонці якщо щось і змінилося — лише в частині несекретних закупівель. Решта продовжувала перебувати в тіні державного оборонного замовлення.
«Документи, пов’язані з держоборонзамовленням, залишалися станом на 2022 рік засекреченими. Політична воля щодо реформування цієї сфери була практично відсутня», — каже Загороднюк.
Такий стан справ не залишав місця конкуренції й не мотивував людей інвестувати в ОПК.
Процедура держзамовлення дозволяла відповідним відомствам вказувати конкретний тип обладнання із зазначенням моделі та / або виробника. При цьому, додає Загороднюк, не існувало будь-якої формальної вимоги розглядати альтернативні варіанти і обґрунтовувати свій вибір.
Через абсолютну секретність постачальникам, які не мали сталих контактів у МО, було складно дізнатися про вимоги до продукції і можливості реалізації товарів і послуг.
Ще однією проблемою, за словами Загороднюка, стала неможливість планувати довгострокові проєкти. Адже вони могли бути перервані принаймні раз на рік, коли український уряд підтверджував держоборонзамовлення, — а робив він це щороку в короткі терміни. Саме тому деякі реконструкції та ремонти регулярно зупинялися. Проєкти, термін яких розтягувався більш ніж на три роки, не допускалися в жодному разі.
До всього Міноборони обмежувало прибуток постачальників за допомогою архаїчних (саме таке слово використав для їх опису Загороднюк) процесів, що приховуються за абревіатурою РКМ — розрахунково-калькуляційні матеріали. Це набір процедур, які аналізують структуру витрат постачальників і їхній прибуток, аби гарантувати, що ті не призначають зависокі ціни. РКМ допомагали обмежити прибуток всього лише до кількох відсотків, що демотивувало багатьох постачальників.
«РКМ також дозволяє постачальникам отримувати прибуток тільки на певний відсоток від витрат на виробництво, замість того щоб розраховувати прибуток на основі повної вартості системи виробництва або як компенсацію ризиків, — пояснює Загороднюк. — Більшість постачальників називали систему РКМ найшкідливішим фактором у системі оборонних закупівель».
Водночас складна бюрократія, що стоїть за РКМ, була, за його словами, джерелом корупції та конфліктів.
Будь-які бізнеси, які розробляли нові воєнні продукти чи будували виробничі потужності, діяли на свій страх і ризик. Тому зрештою ОПК не мав оновлених проммайданчиків та відлякував потенційних інвесторів, додає Загороднюк.
Лише в січні 2024 року МО реформувало закупівлі. Тоді з’явилася дворівнева система, у якій оборонне відомство встановлює їх політику та контролює якість, а безпосередньо самі закупівлі проводить у царині озброєнь однойменна агенція, а щодо тилового майна — Держоператор тилу.
ОПК мав ще одну ваду — відносно невеликий національний військовий бюджет. Дані SIPRI за 2019 рік свідчать: Україна посідала 35‑те місце серед 40 держав, які витрачали на ОПК найбільше. Тоді офіційний Київ спрямував на оборонку $5,4 млрд, що співставно з аналогічними показниками Румунії ($4,9 млрд). До всього частка витрат на оборонну промисловість по відношенню до ВВП в Україні була досить низька — 1,9 %. Водночас в Ізраїлю вона становила 5,9 %, а в Росії — 3,9 %.
Добре, що у 2020‑му команда Зеленського хоча б централізувала управління ОПК, створивши Мінстратегпром, а розмір національного воєнного бюджету трохи збільшився — до $5,9 млрд, або 2,5 % від ВВП.
Але опитані NV експерти погоджуються, що й цього було недостатньо, аби підготуватися до повномасштабної війни.
Так, у військовому бюджеті в перерахунку на одного військового в Україні в 2021 році витрачалося $17,6 тис. У РФ аналогічний показник становив близько $80 тис. А в будь-якій європейській країни, яка не має ядерного озброєння, — приблизно $100 тис., пояснює Сергій Згурець.
Його колега Бадрак уточнює, що впродовж трьох останніх років перед великою війною на військову техніку в України витрачали щороку по $850−900 млн. Та ці гроші йшли не лише на її закупівлю, а й на ремонт та модернізацію. Аби ЗСУ відчули ефект, потрібні були втричі більші суми, наголошує експерт.
NV звернувся до Офісу президента з запитом про коментар щодо стану справ в оборонці напередодні повномасштабного вторгнення. Але на момент здачі статті в друк відповіді редакція не отримала.
Також NV попрохав пресслужбу РНБО прокоментувати готовність ОПК до війни, але там відповіли, що ця тема не належить до компетенції Радбезу.
Втрачені можливості
Потреби локальної війни Міноборони все ж таки закривало, переконаний Бадрак. Понад те — у влади були плани на серійне впровадження принаймні ракет Нептун, 155‑мм самохідних артилерійських установок Богдана, РСЗВ Верба та ще кількох видів нової зброї.
Але недостатнє фінансування та невелика кількість придбаної для армії перед великою війною техніки не дали Україні можливості підготуватися до повномасштабного збройного конфлікту.
Згурець пояснює, чому так сталося: влада не усвідомлювала реальної загрози.
Бадрак має схожу оцінку: мовляв, команди Порошенка, а потім і Зеленського були переконані, що з Путіним вдасться домовитись і вийти на рівень якихось мирних перемовин.
Як нещодавно написало видання ВВС Україна, посилаючись на джерела в українській владі, керівник Офісу президента Андрій Єрмак «схилявся до думки, що ніякого повномасштабного вторгнення Росії не буде». Та й Зеленський в одному з інтерв'ю ВВС визнав, що до лютого 2022‑го думав так само.
«Ось це був справді провал — стратегічно ми грали роль миротворця, хоча було потрібно стати реалістом та по справжньому розвивати свої обороні спроможності, — каже Бадрак. — Тільки війна допомогла нам порушити хибну уяву про те, скільки потрібно витрачати на оборонку».
Згідно з останнім звітом SIPRI, станом на 2023 рік Україна піднялась на 8‑ме місце у світі за рівнем свого оборонного бюджету — він збільшився до $65 млрд, або до 37 % від ВВП.
«На жаль, усвідомлення прийшло занадто пізно», — підбиває риску під розмовою про вітчизняний ОПК Бадрак.
Цей матеріал вперше було опубліковано в журналі NV № 4 за червень 2024 року, придбати його можна тут.
