В кінці січня 2015 року ворог тричі атакував наші позиції. Дві атаки ми відбили, а під час третьої в наш бік рушили п'ять танків та БМП. Я не міг бігти - розстріляли б. І вибратися з окопу не міг: мене добили б ті, хто йшов слідом за танком. Єдиний варіант - стрибнути під ворожу машину.

Але вороги побачили, що я сховався внизу, розвернули танк і пройшли правою гусеницею по окопу - гусениці проїхали по моїй лівій руці і нозі. Танк зупинився, а потім заднім ходом знову проїхав по мені. І застряг, стоячи прямо на моєму тілі, - нахилився на один бік, двигун заглох.

Я досі не можу нікому виразно пояснити, як я вижив. Діагноз у мене був невтішний: переломи ребер, тазу, лівої ноги, рвані рани по всьому тілу, ліву руку буквально перемололо гусеницею (її довелося ампутувати).

Довго був у депресії, та ще й великі дози знеболювальних давали про себе знати. Сказати, що було важко, значить нічого не сказати: було пекельно важко.

Одного разу мене послали на курс реабілітації у Словаччину, але там особливої реабілітації і не було, навіть не було спеціальних лікарів. Зате в пішій доступності було прекрасне озеро. Я плавав у ньому і в один момент зрозумів: мій вихід - це спорт. Результати у мене з кожним разом кращі. Наприклад, минулого року я проїхав на велосипеді 7 км за 12,35 хвилини, а в цьому ту ж дистанцію - за 10,35.

Переналаштував протез і тепер стріляю з лука, хоча мені спочатку пропонували тягнути тятиву зубами.

Майя Москвич, 28 років

У серпні 2014-го пішла добровольцем в АТО у складі батальйону Нацгвардії імені генерала Сергія Кульчицького.

Згодом служила у розвідбаті Гарпун. Одного разу поверталися на базу. Біля селища Ленінське наше відділення накрили мінометами. Ми біжимо, міна вибухає неподалік, падаємо на землю. Знову встаємо і біжимо. Було епічно і прикольно.

Майя Москвич: Через пару місяців занять раптом щось змінилося в мені / Фото: Наталія Кравчук / НВ

Далі довелося звільнитися з армії через стан здоров'я. У мене боліло все - спина, внутрішні органи. Багато разів лежала в лікарні. Траплялися хвилини відчаю і смутку, коли здавалося, що все погано і нічого не зміниться.

Але у березні цього року один з учасників минулорічних Ігор, Дмитро Сидорук, запропонував мені взяти участь у змаганнях.

Я вибрала стрільбу з лука, нічого важчого не потягнула б. Спочатку стріляла геть погано. І лише через пару місяців занять раптом щось змінилося в мені. Мене прорвало, я почала стріляти влучно і відчула цей момент як перемогу над собою. Це був великий емоційний прорив.

Олександр Чалапчій, 32 роки

З першого дня на фронті у мене було передчуття: отримаю поранення. Найбільше боявся мінометних атак. 28 вересня 2014 року, світанок. Моя зміна вже закінчилася, я повинен був іти відсипатися. Але побіг з товаришем назустріч колоні цивільних, що йшли із сірої зони. Тут почався обстріл. І міни, від яких я бігав все літо, прилетіли до мене.

Спочатку почув слабкий свист, потім хлопок. В голові спалах, у вухах шум, перед очима дим. Я впав. Спробував піднятися, і відразу ж впав на землю. Спробував встати на коліна. Не виходить! І не можу зрозуміти чому. Відчуваю, ноги взагалі оніміли. Глянув вниз, а вони... сплелися косичкою. Втратив свідомість.

Олександр Чалапчій: Велосипед у мене особливий, крутити педалі потрібно руками / Фото: Олександр Медведєв / НВ

Коли прокинувся, правої ноги вище коліна і лівої ступні вже не було. Хірург пояснив: "Ноги не біда. Щастя, що ти взагалі вижив". На момент операції в моєму організмі залишалося не більше 2,5 л крові.

У Центральному військовому клінічному госпіталі лікарі виявили, що на лівій нозі розвинулося важке зараження. Ампутувавши друге коліно, київські хірурги змогли зберегти більшу частину стегна.

Після операції я вирішив кинути виклик долі, повернутися до повноцінного життя. Волонтери організували збір коштів на протези. На гроші, які держава мені виплатила як компенсацію за важке поранення, я відкрив підприємство з виробництва екопального, потім цех з електрозварювання.

Вирішив не зупинятися: потрібно показати хлопцям, у яких ще більші поранення, щоб не зациклювалися на своїй депресії. Тому буду виступати на Іграх на велосипеді і у веслуванні. Велосипед у мене особливий, крутити педалі потрібно руками. На тренуваннях проїжджаю по 50-70 км, тренуюся двічі на день.

Олександр Білобоков, 32 роки

Я єдиний представник Маріуполя, сходу України, на цих Іграх. У 19 років захопився пауерліфтингом - виконав норматив майстра спорту міжнародного класу з жиму лежачи. У 2012-му став призером Європи з цієї дисципліни.

Що таке "русскій мір", Маріуполь по-справжньому дізнався у 2015-му. А я вирішив встати на захист батьківщини.

Одного разу я отримав серйозне поранення в руку - фактично її відірвало, пошкодило передпліччя. Мене повезли в лікарню, але дорога зайняла занадто багато часу, і я вмирав від втрати крові. Лікар, коли оглянув, сказав, що мене врятували дві речі: те, що я великий, високий, вагою 140 кг, і те, що серце, натреноване спортом, витримало навантаження. А вже на операційному столі зі мною сталося диво: лікар пришив мені руку, хоча жодного разу до цього такого не робив.

Олександр Білобоков: З першої ж спроби встановив рекорд з веслування у своїй класифікації / Фото: Олександр Медведєв / НВ

Якось я познайомився з людьми, які захоплювалися паралімпійськими видами спорту. Жати штангу я не міг, тому мені запропонували штовхати ядро ​​і зайнятися веслуванням.

У штовханні важливі три чинники - сила, швидкість і техніка. Сила в мене була, залишилося підтягнути техніку. Ось підтягнув і отримав звання майстра спорту України з легкої атлетики, медалі чемпіонатів країни.

З веслуванням вийшла подібна ситуація. Ліва рука у мене погано рухається, тому рукоятки весел мені примотували скотчем до рук, щоб вони не випадали. І я з першої ж спроби встановив рекорд у своїй класифікації - раніше це було 344 метри, а я провеслував 391 метр.

Андрій Усач, 37 років

Найважчими, просто божевільними днями виявилися ті, коли ми були в Луганському аеропорту, захищали його. Досі як згадаю, так мурашки по шкірі.

17 липня ми перебували на позиціях. Тут по рації: "Хлопці, прискорюйтеся, зараз почнеться". За кілька секунд земля заходила ходором: усюди вибухи, дим, гар. Я не встиг сховатися, коли неподалік розірвалася міна.

Пам'ятаю вибухову хвилю. Пам'ятаю, як впав. Намагався піднятися, але не зміг. Дивлюся на ногу, а її практично немає. На руці забиті місця, рани. І обличчя неймовірно сильно пече. Відчув, що в роті зуби змішалися зі шматочками металу. Втратив свідомість.

Опритомнів вже у бункері. Поруч поранені побратими. І відчув неймовірний біль, такий сильний, що було важко змушувати себе жити.

Андрій Усач: Крім ампутації лівої ноги, мені зробили кілька складних операцій на руці і реконструювали частину щелепи / Фото: Наталія Кравчук / НВ

Евакуювати нас, п'ять десятків поранених, у госпіталь тоді не змогли: аеропорт безперервно обстрілювали. Через кілька днів через ускладнення мені прямо там ампутували ногу. Відійшовши від анестезії, я запитав лікаря: "Як ви це зробили? Адже ніякого інструменту не було!" Він відповів: "Зубами, козаче. Головне, будеш жити!"

Крім ампутації лівої ноги, мені зробили кілька складних операцій на руці і реконструювали частину щелепи.

Тепер я стріляю з лука, займаюся веслуванням - по багато годин на день, зціпивши зуби. Людина завжди шукає мету, і моя мета проста - я вижив, щоб стати корисним іншим. Хочу показати, що і з такими пораненнями не слід опускати руки, а навпаки, відкривати для себе нові горизонти.

Читайте повний текст матеріалу у свіжому номері журналу Новое Время - №38 від 18 жовтня 2018 року