«Коли я побачив розстріляних людей». Український воєнкор — про цілодобовий вал вогню, найважчі ситуації та стандарти НАТО. Інтерв'ю НВ
Олександр Моторний, який протягом останніх 15 років є військовим кореспондентом телеканалів 1+1 та 2+2, порівнює українські й натівські стандарти ведення бою та згадує найгостріші моменти, які переживав на різних війнах світу.
Журналіст та ведучий 1+1 media Олександр Моторний є одним з найдосвідченіших українських воєнкорів: в його професійній біографії 15 років ризикованих відряджень на різні війни світу — в Грузію, Пакистан, Афганістан, Туніс, Єгипет, Лівію і Киргизстан.
З 2014-го Моторний висвітлює події на Сході України, зробив сотні матеріалів з передової і навіть зміг потрапити до терміналів легендарного Донецького аеропорту під час його оборони. Сьогодні журналіст продовжує робити військові репортажі з лінії зіткнення, а у паузі між поїздками на схід і південь розповів про свою роботу НВ.
«Математично порахувати мій досвід роботи на війнах важко, та з десяток-півтора гарячих точок по світу я відвідав. Проте, якщо брати середньоазійські країни чи північну Африку, то це були скоріше не війни, а громадянські протистояння. Об'єктивно, коротка, але все ж війна була у Грузії. Затяжна і складна — у Пакистані і Афганістані, де мова йшла про мілітарне недержавне угрупування, яке воювало проти всіх. Коли люди гинуть — це, в будь-якому випадку, катастрофа. Але те, що зараз відбувається в Україні, не дарма порівнюють з Другою світовою — важко осягнути нічим не аргументовану жорстокість і її масштаби, які застосовує РФ проти нас.
На самому початку війни мене вразив один випадок на Київщині - коли я вперше побачив розстріляних людей. Тоді ще тривали бої, тому за допомогою військових вдалося заїхати прямо під Ірпінські Липки, де квадратом стояли чотири будиночки. Ми не встигли нічого зняти, бо одразу почав гатити ворожий танк і довелося бігти у найближчий під'їзд. Там, просто біля торця дому, за 20 метрів від нас лежало шість тіл — зі зв’язаними руками і ногами, усі застрілені в потилицю. Я бачив загиблих в Грузії, але це були жертви обстрілів з гелікоптера. А от страт з такою жорстокістю і такого садизму за всю свою кар'єру я не пам’ятаю.
У відрядженні я увесь час ставлю одне запитання цивільним і військовим — що змінилося за вісім років війни. Щодо перших, то у тому ж Лисичанську чи Сєверодонецьку від початку 2014 року до лютого 2022 частина проукраїнські налаштованих складала десь 25% на 75% агресивних чи байдужих. Зараз це 30% на 70%. Тобто за великим рахунком нічого не змінилось.
Є дуже патріотичні населенні пункти, як от Бахмут чи Маріуполь, де люди просто на очах все усвідомлювали. Але подекуди настрої стали ще агресивнішими по відношенню до України.
На початку квітня ми були у містечку Вугледар, яке тоді обстрілювали. Так от місцеві жінки накинулися на нас зі звинуваченнями, хоч поруч лежали уламки двигуна від російської Точки-У, і це їх не переконало. У місті не було світла, а отже не працювали телевізори. Тобто люди брали телефони, заряджали їх від генераторів і свідомо шукали в інтернеті російські новини.
Що стосується військових, то у 2014 році величезна кількість українців йшли на Схід з аргументом «Я не хочу, щоб ця ракова пухлина розповсюджувалась». Зараз емоційний порив той самий.
Починаючи з 2014-го, безумовно, були спалахи дуже інтенсивних бойових дій. Але масштаби артилерійських обстрілів були не співставні з теперішніми: зараз вал вогню — це більше не фігура мови. Росіяни гатять по всьому, що потрапляє під руку, абсолютно не рахуючи і не шкодуючи боєкомплектів. Також зараз є авіаційний та ракетний компонент — його не було всі вісім років війни і, на жаль, на це запитання у нас зараз немає адекватної відповіді. ППО гарне, що б хто не казав, але перехопити вогонь від систем Ураган чи Смерч практично нереально. Єдина протидія — знищувати склади з боєприпасами. Але їх до біса, нищать одні - з’являються інші. Те саме стосується й особового складу. Наших засобів поки не вистачає, щоб їх всіх покосити одним моментом.
Якщо порівнювати українську чи грузинську армію зі стандартами НАТО, то у нас все дуже сильно зарегламентовано. У американців регламентів багато, але вони, насамперед, бойові. Наприклад, жоден американський піхотний командир не дасть підрозділу команду йти у бій, доки не відпрацює артилерія, авіація і танки. Але є нюанс — такої війни, яка зараз відбувається в Україні, жодна сучасна армія світу не вела. Дещо схоже було в Грузії, але не так довго і без масивної авіації, лише точкові бомбардування. В Іраку також були локальні точкові операції - 40 хвилин інтенсивного важкого бою, а далі перегрупування і відпочинок у таборі. В Україні ж зараз все це триває цілодобово, тому, напевне, американцям у нас часом і важко. Вони звикли захищати національні інтереси, але жодного разу не вели війну на власній землі. А у нас зараз війна за існування, це не питання навіть національної безпеки.
А взагалі світ іде до технологічних війн, і американці у цьому на два кроки попереду Росії. Вони мають ресурс, можуть собі дозволяти безпілотники, бойових роботів та космічну розвідку. У нас же поки немає кращої відповіді на агресію, аніж завзятість наших військових. Поки ми не будемо мати свою зброю, яку будемо виробляти в тій кількості, яка нам потрібна, та використовувати на свій розсуд, — ми будемо стримувати ворога, але перемогти буде дуже складно. Врешті ми зламаємо росіянам хребта, але питання в термінах і ціні.
Зараз взагалі ситуація складніша, ніж була всі ці вісім років — на прикладі трагедій у Вінниці чи Кременчуці ми впевнились, що безпечних місць в Україні просто немає. В Харкові, наприклад, вночі, коли ясно, у багатоповерхівках з вікнами в сторону Бєлгорода видно старти ракет. Вони летять від 60 до 85 секунд, а отже втікати дуже складно, якщо нехтувати тривогами. Тож рефлекторно починаєш реагувати як робот: присісти, впасти, чуєш свист, шукаєш укриття.
Хоча життя перед очима ніколи не пролітало, але кожного разу, коли їду у чергове відрядження, намагаюсь привести до ладу господарчі документи. Якщо хтось з тих, хто потрапляє в зону бойових дій, щоб воювати, волонтерити чи лікувати, говорить, що йому не страшно, — це люди, які пережили страшний ПТСР, і їх нервові рецептори атрофовані. Тому що страшно всім.
Якось у Грузії у 2008 році ми вирішили зняти війну з усіх боків і вирушили пішки до Цхінвалі. На підході до нього нас «прийняли» осетини, обшукали, допитали та відвели у місто. Там був рудий російський десантник, який вирішив, що ми «свої», і, коли почався обстріл, дав добро на зйомку, аби показати світу «правду». Коли вояки врешті зрозуміли, що ми українці, і вони десь прорахувались, нас поклали обличчям до підлоги і почались допити. Звичайно думали, що ми корегувальники вогню, тому забрали навіть подаровану на день народження запальничку, бо вирішили, що це передатчик. Ну і використовували всі методи психологічного тиску: добрий та поганий поліцейські, постріли в сусідніх кімнатах та інше.
Після допиту прийшов момент розслаблення, я трохи навіть посміхнувся, і чоловік у дверях одразу гиркнув: «Что ты скалишься? Вы следующие!». Це моя відповідь на запитання про те, коли ж я зрозумів, що РФ піде на Україну війною — 10 серпня 2008 року.
Росіяни нас відпустили, і ми знову опинилися у осетинів. Коли там розмова почала набирати небезпечних обертів, за спиною я почув голос чистою українською: «Та не хвилюйся, все буде добре. На он цукерку, з'їж». Це був українець, який 15 років жив з дружиною-осетинкою. Він простягав мені цукерку Рошен. Чоловік врешті згасив перепалку, допоміг нам вийти і все закінчилось добре. Але повторити цей досвід я би не зголосився.
Із закордонного досвіду була ще цікава історія у 2007 році в Пакистані з моїм колегою Андрієм Цаплієнком. З ним випадково перетнулися в українському посольстві у Ісламабаді. Я тоді був ще «зеленим» журналістом у військовій тематиці. Нам запропонували якусь цікаву таємничу людину для інтерв'ю, за організацію якого посереднику доведеться скинути по $100. О другій ночі мені постукали у двері готельного номеру — кажуть, за вами приїхали. Посадили у два джипи і з вимкненими фарами довго везли у невідомому напрямку. Врешті приїхали ми на якусь віллу з антуражем чи то царського палацу, чи то покоїв шейха, до дядьки з шаблями і в орденах. Це був чоловік, якого пакистанська прем'єрка Беназир Бхутто, ще будучи живою, звинувачувала в замаху, а отже я ставив йому загальні питання про політичну ситуацію у країні. Після закінчення інтерв'ю помітив постамент у кімнаті з невеличким камінцем розміром з кулак і табличкою: «Генералу Хаміду Гулю. Уламок Берлінської стіни людині, яка зробила перший символічний удар по цій стіні». Коли ми повернулися до готелю, я почав гуглити свого спікера і був приголомшений: цей чоловік 20 років керував пакистанською секретною службою. Він був тією людиною, яка створювала та готувала табори моджахедів в Зоні племен. Тобто по масштабам це такий собі відставний директор ЦРУ.
Взагалі війна показує все найгірше і найкраще, тож за цей час я зустрів стільки людей, про яких можна написати книги, що їх і не перелічити. От, наприклад, їду у відрядження і бачу комбайни, які ідуть полями на Харківщині. Людина сіла в комбайн за 20 км від лінії фронту, усвідомлюючи, що будь-яку мить може запалати поле. Ураган туди прилітає за 10 секунд, а вона сидить у цьому комбайні і збирає зерно на хліб".
