Перелом стався тоді, коли, вистрілами з Байрактару було вбито російського генерала. Мер Тростянця — про місяць, що місто було в окупації
Юрій Бова, мер Тростянця, окупованого у перший день війни і звільненого рівно через місяць, розповідає про окупацію, партизанський рух і стан міста, в якому воно перебуває зараз.
Більше ніж 17 років Юрій Бова обіймає посаду міського голови Тростянця, 20-тисячного міста в Сумській області, що тривалий час було лідером рейтингу з якості життя серед малих і середніх міст України. У лютому Тростянець одним із перших було окуповано російською армією, а через місяць по тому, 26 березня, звільнено.
Весь цей час Бова, якого місцева громада вже четвертий раз поспіль обирає міським головою, залишався у місті чи неподалік нього. Про досвід життя під окупацією, партизанський рух та визволення він розповідає НВ за добу після звільнення міста
— Окупація Тростянця тривала рівно місяць. Які задачі для вас протягом цього місяця були найбільш актуальні?
— Перша задача була вижити, бо не тільки росіяни прагнуть захоплення міських голів, треба було фактично берегтися від місцевих оппоблоків, що хотіли помститися нашій команді і прикритися війною. Це вимагало бути дуже обережними в публічних діях, пересуваннях по місту та комунікаціях. Ми порадилися з колегами і вирішили будь-якої публічної роботи на площах не робити, бо інакше навряд чи ми б були зараз живі. Ми працювали на території нашої громади, періодично буваючи в інших містах, фактично вели партизанську боротьбу і максимально допомагали нашим військовим і членам нашої територіальної оборони, яка трошки встигла сформуватися на початку війни. Наше завдання було дати нашим військовим максимально чіткі цілі та координати, де можна було вибивати ворожу техніку за допомогою артилерії. Якщо ворог залишав десь якусь частину техніки, а зранку за нею повертався, то вона вже вся була виведена з ладу. До останніх днів над містом літав наш квадракоптер, допомагав наводитись. Тому сьогодні в місті та навколо Тростянця сотні одиниць техніки, яка вже нікуди не поїде: ні на Київ, ні на Харків.
Через Тростянець йшла хвалена Кантемирівська дивізія, і тут, в Тростянці, був центр діяльності одного з генералів. Тростянець — одна з найслабших точок, куди міг зайти ворог, і так воно й сталося. Ця точка була стратегічною, бо з нашого міста, сусідніх селищ можна було обстрілювати і Охтирку, і околиці Сум.
Перелом ситуації стався тоді, коли, за нашими даними, вистрілами з Байрактару було вбито російського генерала та офіцерів, що його оточували, після цього керівний склад, що залишився живий, зібрав залишки сил та залишив місто. Вони розміщалися в будівлі міської ради, командні машини стояли на подвір ї. Тепер лише груди металобрухту показують якість цих машин. За даними військових, втрата Тростянця стала тією останньою краплею, що призвела до зняття з посади командувача 1-ю танковою армією Західного військового округу генерал-лейтенанта Сергія Киселя, її складовою і була ця Кантемирівська дивізія.
— Чи намагалися окупанти в Тростянці будувати «руский мир», шукати патріотів, змінювати владу?
— Багато тростянчан зараз розшукуються, бо їх тримали по підвалах, є інформація, що когось вбивали, когось катували. Зараз з саперами ми будемо перевіряти кожен підвал і шукати людей. Також співпрацюємо з тими, хто б міг дати інформацію про ці катування, побиття, викрадення людей.
Росіяни дуже довго шукали представників місцевої влади, розпитували де мер — мер нікуди не виїжджав. В нас велика громада, 38 населених пунктів, є сусідні громади, де можна було день-два перебути. Якби я залишився на своєму місці, мене б схопили вже за годину. Ми жили усюди і ніде, не затримуючись, і буквально на четвертий-п'ятий день в будинок, де я мешкав, в'їхав танк, винесли двері. Зруйнували багато чого, але що найбільше вразило — розбили поробки дітей, поламали ногою мольберти, ножем порізали дитячий одяг, що в шафах висів. Про яку свідомість цього народу можна казати, це ж не Путін їм наказав різати речі моїх дітей?
Щодо громади, були спроби провести мітинг незадоволених, з викликами влади вийти на переговори, погрозами вибрати іншого «народного» мера, але люди на такі провокації не піддалися. Зараз СБУ займається тими, хто підбурював все це дійство зі сторони місцевих.
— Тридцять днів місто було заблоковане. В якому стані зараз люди, чи вистачило їм їжі та води?
— Одразу була дана команда по школам і садочкам роздати запаси, які були. В нас в місті є млин, де на той час було борошно, ми його розвели по дитячих закладах освіти та роздали волонтерам, щоб вони могли пекти хліб та годувати людей. Певний час люди трималися завдяки запасам та розданим продуктам. Найтяжче було тим, хто живе в багатоповерхових будинках, хто хворий, лежачий. Саме вони сьогодні потребують дуже довгої реабілітації як фізичної, так і психологічної. Також разом з адміністрацією президента, с Сумською державною адміністрацією ми організовували зелені коридори, вони домовилися з росіянами про вивіз людей, і ми змогли вивезти дві з половиною тисячі мешканців. На більше автобусів не було, росіяни в нас вкрали або розстріляли усі комунальні автобуси. То ми не могли своїм автотранспортом вивезти людей. Ті, хто міг їхати на легковому транспорті - їхали, також через ці коридори ми змогли ввезти в місто трохи продуктів харчування і трошки пороздавати людям, але цього було замало як крапля в морі, і звісно ми розуміли, що тільки визволення міста гарантувало життя і відсутність смертей від голоду.
— В якому стані перебуває звільнене місто?
— На це боляче дивитися, знищено багато магазинів в центрі міста, банків, складів, аптек, згоріла прокуратура. Якщо спочатку все було відносно тихо, то потім, коли вже росіян почали вибивати з міста, вони з люті почали розстрілювати все, що бачили. Зруйновано майже всі будинки, що оточували площу біля вокзалу, згоріла бісквітна фабрика, що давала багатьом тут роботу. Місту завдана непоправна шкода, на центральній площі, де раніше цвіли троянди, викопані величезні окопи, нарито землі. Не знаю навіщо вони цю землю сипали, і чи має взагалі це якийсь військовий сенс, але ворог дивні речі робив.
Я побачив розпач людей, подавлений емоційно-психічний стан. Сльози на очах людей, які бачать своїх знайомих, друзів, обіймаються, все це нагадує хроніку 1945 року, тоді люди точно так плакали, коли їх звільняли від фашистів. Дуже багато будівель в місті залишаються замінованими. Мерія вся замінована, багато парків, дитячі садочки, школи. Пару днів тому на в'їзді в місто на легковому авто підірвалися люди, на жаль обоє загинули. Тому пересуватися по вулицях сьогодні небезпечно, і ми будемо все робити для того, щоб максимально убезпечити людей. Місяць вони сиділи по підвалах, а тепер намагаються пересуватися містом. Розмінування — наша найперша задача.
— Які завдання сьогодні вирішує місто?
— Перше завдання — нагодувати всіх і робити це своїми силами прийдеться доволі довго, в місті вже працює гуманітарний штаб, куди можна звернутися. До нормального життя місто повернеться не скоро, працювати нема де. Сьогодні місто повністю без електропостачання, газу, світла, води та каналізації. Відновлення цієї інфраструктури — наша друга задача.
Але попри все, я хочу сказати, що всі чоловіки, що залишилися в місті, зараз масово йдуть в територіальну оборону, великі черги. Ми тільки за вчора прийняли близько сотні з них. Озброюємо їх потихеньку, бо на початку війни в нас такої можливості не було, ворог зайшов в місто о дев’ятій ранку 24 лютого. Але страху нема, ні в наших хлопців, ні в військових ЗСУ. Я з перших днів бачу ці обличчя наших людей, які без жодної зброї йшли в партизани і протягом місяця робили все, щоб місто звільнити. Я вірю і знаю, що ми переможемо, а місто відбудуємо.
