«Це безжальні люди». Легендарна волонтерка Тайра — про катів, які допитували її у полоні, та про настрої у жіночих камерах. Інтерв'ю НВ
Юлія Паєвська, знаменита волонтерка, відома за своїм позивним Тайра, яка є засновницею евакуаційно-медичного підрозділу Янголи Тайри, розповідає про три місяці, що провела в полоні у окупантів.
До російського полону парамедик Юлія Паєвська, засновниця евакуаційно-медичного добровольчого підрозділу Янголи Тайри, потрапила 16 березня під час евакуації цивільних із Маріуполя. У в’язницях загарбники ставилися до Паєвської з особливою жорстокістю й навіть погрожували їй розстрілом.
Тим часом за звільнення відомої волонтерки, яка з 2014-го рятує життя мирних мешканців і поранених військовослужбовців, боролися десятки людей як в Україні, так і в світі. Врешті через три місяці, 17 червня, президент України Володимир Зеленський повідомив про звільнення Паєвської з полону. Нині вона проходить курс реабілітації й мріє про повернення на фронт.
В інтерв'ю НВ Паєвська розповіла про перебування в полоні у окупантів.
— Розкажіть, в яких умовах вас утримували та як поводилися особисто з вами?
— У різний час мене утримували в різних місцях. Перше з них було більш-менш прийнятним, а потім усе було жахливо. Усе було направлене на те, щоб пригнобити й принизити.
Перші п’ять днів [полону] я взагалі нічого не їла й фактично не пила. А після того, як мене перемістили в інше місце, там уже була їжа. Мені загалом багато їжі не треба, то в принципі було стерпно.
Але саме утримання було жахливим. «Вертухаї» [тюремні наглядачі] постійно знущались, висловлювали свої коментарі, лупцювали. Я вже мовчу про допити та все інше. Це щодо особисто мене.
Жінок, які були зі мною там крайній час у камері [українські військові зазвичай не використовують слово останній, замість нього вживають — крайній] — маю надію, що це був мій останній раз у камері, й я ніколи туди більше не потраплю, — то до них ставилися трішки ліпше.
Їх теж принижували, але не чіпали.
— Чи відомо вам, де територіально ви перебували в полоні? Це тимчасово окупована територія України чи територія РФ?
— Це місто Донецьк. У них там є кілька місць для утримання, й мене тримали в різних місцях. Я не можу все уточнювати, тому що триває слідство.
— За вашими спостереженнями, хто ті люди, які працюють в тюремних катівнях на боці ворога — це жителі окупованих територій, російські кадрові військові чи співробітники спецслужб? Які в них настрої?
— Наскільки я зрозуміла, то переважна більшість із них були жителями Донецька. І мені здається, що це кадрові співробітники спецпідрозділів. Але я не впевнена в цьому й не можу коментувати докладніше.
Щодо їхніх настроїв. То попри те, що вони говорили, ніби все чудово й вони переможуть, мені здалося, що вони в це не дуже вірять.
— Хто ще був разом з вами в полоні в окупантів? І які настрої у них?
— Це переважно колишні жінки-військовослужбовці, скажімо, діловоди чи кухарі. Тобто представниці таких мирних професій. Я навіть не впевнена, що вони взагалі на власні очі бачили автомат, але все одно [окупанти] планують їх засуджувати до якихось строків.
Також там були жінки, які добровільно прийшли на так звану фільтрацію, вони розповіли, де перебували та в якому місті живуть, а тому хочуть лишитися на цій території й продовжувати працювати. Тобто ті жінки прийшли заявити [окупантам], що не ховаються, але їх все одно затримали й висунули звинувачення.
Це мені так «пощастило» [що російські окупанти погрожували розстрілом], але й тим жінкам загрожують суворі строки.
Щодо настроїв, то когось [ув’язнення] бісить, хтось себе картає, хтось постійно плаче через те, що немає зв’язку із родичами. Там не дають [ув’язненим] зателефонувати. У деяких жінок пару разів були контакти з рідними, решта не мають жодної інформації про те, в якому стані їхні рідні й чи взагалі вони живі. Тому жінки перебувають на межі зриву. Це все дуже важко.
І там годі шукати закону чи правди. Навіть ті, хто намагався якось окупаційну так звану «владу» запевнити у своїй лояльності, однаково не мають жодного послаблення.
Мені взагалі нічого не давали. У мене забрали абсолютно все, що було, і нічого не повернули, коли мене забирали на обмін. Хоча обіцяли, що повернуть телефони тощо.
— Чи відомо вам щось про те, чи піддають окупанти українських військовополонених тортурам або вербують їх на свій бік?
— Звичайно, мені такі випадки відомі. Знову ж таки, подробиці я не можу озвучувати. Але це відбувається фактично постійно й в залежності від того, кого вони схопили й що про нього дізналися, намагаються когось вербувати, а когось залякати. Це безжальні люди, які впевнені в свої правоті. Або ж вони просто намагаються виправдати своє знущання тим, що ми [для них] вороги.
— На вашу думку, чи є шанс звільнити всіх наших військовополонених з російського полону?
— Дуже хочеться в це вірити. Я знаю, що відповідальні [люди над цим] працюють, роблять усе, що можуть. Але все, на жаль, вирішує не тільки наша сторона. І багато запитань виникає до тієї сторони. Процес іде постійно, ним займаються люди, яким не все одно, й вони дуже переймаються цим питанням. Я вам можу відповідально це сказати. Тому очікуємо найліпшого й надіємось, що все буде добре.
— За що ви найбільше тривожилися, перебуваючи в російському полоні?
— Звичайно, за доньку, за сім'ю і за батьківщину. Бо вони [загарбники] брехали, що вже й Київ захопили й все на світі. Тому, звичайно, я переймалася долею України, як там наша армія. Але відчувала, що все добре, оскільки час від часу чула новини так званої «ДНР» і чула наші «приходи» по Донецьку. Адже не можна десь із-під Львова дістати до Донецька [артилерією] 120-мм калібру.
— Що вам допомагало психологічно не зламатися?
— Я чомусь знала, що все буде добре. Що все закінчиться саме так, як закінчилось. Але допомагала триматися віра в те, що на мене чекають. Я відчувала, що люди знають, що мене захопили, я відчувала, що мене підтримує велика кількість людей, і звідкись знала, що не тільки Україна переймається цим питанням. Тому я дуже надіялась, що все буде круто. І так само надіюсь, що кожен український полонений чи полонена будуть звільнені. Бо є закони війни, і вони мусять бути дотримані будь-якою стороною.
— Чи плануєте знову повернутися на фронт? Чим будете там займатися?
— Поки що мій фізичний стан не дозволяє мені повернутися, оскільки я просто стану тягарем для підрозділу. Тому зараз я відновлююсь, проходжу курс реабілітації, знову стала займатися спортом.
Як тільки тіло відновиться і в тому буде потреба, звісно, я повернуся на фронт у тій чи іншій якості. Тобто я знову займатимусь медициною. Або, якщо мій стан не буде задовільним для такої задачі, я займатимусь «волонтеркою» і контролюватиму, в які підрозділи яка медична допомога потрібна так, щоб якнайліпше все було організовано. Бо останнім часом ми маємо проблеми з медициною в деяких підрозділах, і незрозуміло, чому це стається.
— На ваш погляд, коли може закінчитися ця війна?
— Я б дуже хотіла, щоб вона закінчилася в один момент. Це ще й залежатиме від того, хто буде на чолі країни, яка на нас напала.
Якщо все лишиться, як є, то з часом отримаємо ситуацію, коли війна перейде в затяжну фазу, як було й до цього, тобто позиційна війна. І звичайно, багато залежить від підтримки світового суспільства, від того, яку зброю нам постачатимуть. Зараз нові [західні] надходження показують, наскільки ефективна ця допомога. І міжнародна спільнота мусить нас підтримати й надати все найліпше, тому що так вийшло, що ми — захисники всього цивілізованого світу. Адже, якщо ми просядемо, спинятися наші вороги не будуть. Тому ми мусимо вистояти й потребуємо підтримки.
Якщо нам нададуть зброю, то прогнози дуже круті. Якщо ми матимемо достатньо озброєння, зокрема й такого, що діставало б усі ті [ворожі] склади на великій відстані, адже ворог розуміє тільки мову сили й, на жаль, жодні умовляння на нього не діють, то, думаю, до весни [2023 року] усе може бути вирішено.
— Чим ви плануєте зайнятися після закінчення війни?
— Займатимусь спортом та спортивною реабілітацією поранених хлопців і дівчат. Зі свого досвіду можу сказати, що спорт — це надзвичайно ефективно. Також адресно опікуватимусь відновленням поранених та сім'ями загиблих захисників. А ще мене дуже цікавлять питання пропаганди й контрпропаганди, оскільки це війна, яку ми поки що програємо. Тому мусимо згуртуватися.
