«Тема на довгі роки». Як поговорити з дітьми про мінну безпеку і чим у цьому допоможе Пес Патрон — інтерв'ю з психологинею
Дитяча сімейна психологиня Світлана Ройз розповіла в інтерв'ю Radio NV, як поговорити з дітьми про загрозу від вибухонебезпечних предметів і при цьому не налякати, хто більше схильний до ризикованої поведінки та як у бесідах можуть допомогти мультфільми і комікси.
— Зараз канікули. Діти все більше часу проводять на вулиці і, власне, наражаються на небезпеку, зокрема і мінну небезпеку. Моїй доньці дев’ять років. Намагалась я з нею про це спілкуватися — і про міни говорити, і про те, якими вони бувають, і чому це дуже небезпечно — підбирати зараз щось на вулиці невідоме. У відповідь почула традиційне «ну, мааааа». Я думаю, що всі батьки з тим стикаються. Зараз на вашу допомогу чекаю так само, як більшість українських мам, з чого почати розмову з дитиною про мінну безпеку? Як зацікавити цієї темою взагалі?
— Ви знаєте, я готувалася до ефіру, подумала, що я рада, що вже не стоїть питання, говорити взагалі з дітьми чи ні. Тема, на жаль, на довгі роки має стати темою наших загальних правил. Ми маємо підходити до цієї теми з усіх можливих боків.
Вт знаєте, нещодавно агенція Rating Lab разом з ЮНІСЕФ проводили масштабне дослідження, опитали 25,5 тисяч дітей і батьків. І я можу розповідати про те, що працює щодо обізнаності в цій темі, і що не працює.
Якщо можна, я трохи особистого скажу. Ми живемо з моїми дітьми біля Києва, навпроти школи моєї молодшої доньки над дорогою знаки «обережно — міни», там ліс. І коли я бачу, як з лісу виходять батьки з дітьми з прогулянки, мені просто стає зле. І після минулого ракетного обстрілу в нашому сільському чаті сповістили про небезпеку від касетних боєприпасів. Ми розуміємо, що ця тема набагато ближча, ніж навіть нам здається.
Із результатів дослідження і свого досвіду мами і психологині, я знаю, що нам потрібно говорити з дітьми не рідше, ніж раз в місяць. За результатами дослідження, передпідлітки і підлітки очікують розмов і вважають їх потрібними раз на три місяці.
Але давайте спочатку розбиратись в тому, що таке взагалі знання про мінну безпеку. Це здатність дитини ідентифікувати небезпеку та потенційно небезпечні ситуації, а також знання безпечного алгоритму дій. Тобто це знання і поведінка. Нам мало показувати, як виглядають вибухонебезпечні предмети. Потрібно бути впевненими в тому, що дитина обере саме безпечну поведінку. Нам потрібно навчити дітей в чотирьох компонентах. Я спочатку розповім, що це за компоненти, а потім будемо міркувати, як нам до цього прийти.
Перше, як розпізнати вибухонебезпечні предмети, який вигляд вони мають. І тут ми розповідаємо дітям про те, що вороги спеціально обирають найнепомітніші кольори, наприклад, зелений, сірий, коричневий, і ми показуємо картинки досліджень ЮНІСЕФ. Я співпрацюю в ЮНІСЕФ в темі мінної просвіти. Ми зрозуміли, що потрібно показувати не просто намальовані предмети, а показувати, як вони виглядають насправді. Тобто ми показуємо фотографії для того, щоб дитина могла розрізнити цей предмет. Далі ми розповідаємо про те, де саме можуть знаходитись предмети. І це потенційно небезпечні ділянки там, де були військові дії - це деокуповані території, але ми зараз говоримо і про те, що це можуть бути будь-які ділянки.
Далі тема — як позначені небезпечні ділянки. Є спеціальне маркування. За результатами дослідження [стало відомо], що діти розпізнають позначку «обережно — міни», але діти не ідентифікують червоно-білі стрічки, які позначають небезпечні території. І далі наступний алгоритм дій, що робити, якщо вже побачили вибухонебезпечний предмет. Бо ми не можемо спрогнозувати, де будуть касетні боєприпаси, наприклад, як у нашій селищній раді після обстрілів.
Що ми знаємо з досліджень? Хороша новина: близько 80% дітей змогли ідентифікувати потенційно небезпечні предмети. Погана новина: близько половини опитаних дітей мають ризик небезпечної поведінки.
— Дитина бачить небезпечний предмет, розуміє, що він небезпечний, і все одно бере його до рук, або все одно підходить. Це ж цікаво, це ж діти.
— Дивіться, коли я казала, що батьки разом з дітьми виходять з лісу — це потенційно небезпечна поведінка.
— Діти дзеркалять дії батьків.
— І коли дитина розуміє небезпеку, але все ж таки обирає ризикнути… Наприклад, підлітки взагалі схильні до ризикованої поведінки. Найчастіше це хлопці старшого віку і діти, які мешкають у селах та малих містах. Небезпечна поведінка, це «коли я знаю, що так не потрібно робити, я можу спробувати».
І знаєте, що для мене було, я хотіла сказати «дивно», але не дивно? Психологи давно про це кажуть, що є кореляція між тим, в які комп’ютерні ігри грають діти і яку поведінку вони можуть обирати. Діти, які обирають грати в ігри, де є ілюзія безсмертя, тобто ігри, в яких герой гри може померти і воскреснути в наступному раунді.
— Так, п’ять життів або 10, або 25.
— Якщо дитина часто грає саме в такі ігри, вона обирає потім ризиковану поведінку. І за результатами опитування для мене це було дивно, що ми це обов’язково маємо врахувати в мінній просвіті. Це одночасно і добра, і погана новина. У нас було таке питання, я була долучена просто для складання цього тесту: якщо хтось поруч з тобою, хтось із твоїх знайомих чи незнайомих постраждав від вибуху, від гранати, які правильні дії? 44% дітей і майже 60% батьків дали неправильні відповіді. Ми альтруїсти, і перша реакція дітей — саме ризикована реакція — ми біжимо на допомогу.
З одного боку, це намір добрий. З другого боку, ми знаємо, що міни і вибухонебезпечні предмети рідко бувають розміщені поодинці. І коли хтось постраждав, нам потрібно відійти обережно тією ж дорогою, якою ми прийшли, і зателефонувати 101. Ми маємо подбати і про свою безпеку. І тут, бачите, це неочікувано. Ми йдемо в протиріччя з нашим добрим, альтруїстичним наміром.
Ще те, що для мене було неочікуване, і те, про що нам важливо подбати: лише 33% дітей і майже 60% батьків дали неправильні відповіді на запитання про єдиний номер телефона, на який ми повідомляємо про помічений небезпечний предмет. У нас єдиний номер телефона — це 101. І те, що робить ЮНІСЕФ, те, що написано на всіх бордах: як тільки ми стикаємося з будь-якою небезпекою, у нас є кілька потрібних дій, і так ми формуємо правильну поведінку — неризиковану. Якщо ти бачиш щось небезпечне — не підходь, не чіпай, телефонуй 101. Повідомляй дорослих, телефонуй 101.
І ще була одна важлива тема, на яку ми маємо звернути увагу. Наскільки взагалі батьки впевнені в тому, що їхні діти попереджають, куди вони йдуть. Вашій доньці дев’ять років, моїй молодші доньки 10 років, ми ще можемо проконтролювати їхню поведінку.
— Я просто зараз виходжу з донькою гуляти, і вони влаштовують пікніки з подружкою десь у дворі будинку, а я сиджу за 50 метрів від них, роблю вигляд, що я не з ними, і читаю книжку. Так це виглядає в моєму житті.
— І спостерігаєте. Приблизно у мене така ж сама ситуація. Але дивіться, якщо у нас підлітки, і якщо вони самі гуляють, більшість батьків переконані, що їхні діти завжди повідомляють їм, куди вони йдуть. Але відповіді дітей в опитуванні свідчать зовсім про інше. 95% батьків вважають, що їхня дитина завжди повідомляє, куди вона йде, а насправді повідомляють лише 70% дітей. А серед дітей з високим ризиком небезпечної поведінки лише половина дітей.
Тобто ми, на жаль, не можемо бути впевнені в тому, що наші діти завжди вибирають безпечні місця. І це про довіру. Якщо ми кажемо про передпідлітковий вік, це довіра для дорослих.
— А коректно запитати, наприклад, в дев’ятирічної дитини, в моєї доньки, а що ти знаєш про міни, а якими вони бувають? Взагалі, як побудувати цю розмову? З чого її розпочати? І як не налякати дитину такими розмовами?
— Давайте я зараз буду одночасно [розповідати] з досвіду мами, яка говорила зі своїми дітьми, і з [погляду] психології. Своїй дитині я казала про те, що я зараз вивчаю нову для себе тему. І ця тема, яка, на жаль, пов’язана з війною, і вона буде разом з нами. Ми з донькою час від часу, десь періодично раз на місяць, повторюємо взагалі правила безпеки.
Ви ж пам’ятаєте, що зараз правила мінної безпеки для нас як і гігієна. Ми миємо руки після вулиці, ми не підіймаємо брудні предмети, ми не їмо фрукти з дерев, ми не підіймаємо будь-які предмети, які лежать на подвір'ї чи будь-де, якщо вони не випали у нас самих.
Знаєте, коли ми готували тест, ми аналізували статистику ДСНС. І для мене це була жахлива статистика, що вибухонебезпечні предмети ховаються і в ґудзиках, вони ховаються в ліхтариках, вони ховаються в іграшках. Коли ми зараз їдемо по вулиці, і я бачу, що щось лежить (будь-що може лежати, що може привернути увагу дитини,), завжди пам’ятаєш: в будь-якому випадку ми не чіпаємо.
Коли ми розмовляємо з дитиною, ми маємо пересвідчитися, що вона в цей момент не зайнята чимось для неї емоційно забарвленим. Тобто наша розмова не має конкурувати з тим, що для неї зараз буде важливо. Наприклад, вона не зайнята грою чи мультфільмами. Ми обираємо місце, де всім було б зручно та безпечно. Це загальне правило для розмов на будь-які складні теми — неважливо, на яку тему ми говоримо. Це може бути тема сексу, це може бути тема смерті чи це тема мінної просвіти. Чим складніша розмова, тим стійкішою має бути наша поза, ми можемо собі навіть написати заздалегідь який конспект. Ми маємо бути трохи уповільнішими.
Обов’язково розмови на складну тему проводяться з усвідомленим темпом, усвідомленою нашою поставою і позою. Ми уважні до реакції дитини. Це може бути зміна пози, це може бути питання. Я вже сказала, що я своїй дитині розповідаю про те, що я сама вивчаю нову тему, і я хочу попросити її допомогти мені запам’ятати інформацію. І далі у нас є важливе правило: у будь-якому випадку ми не показуємо, ми не даємо в руки дитині вибухонебезпечні предмети.
Тут у мене теж величезне прохання для всіх батьків. Я нещодавно теж гуляла з донькою по вулиці, і на дитячому майданчику я побачила в пісочниці гранату. У мене своя профдеформація, бо я працюю в темі мінної просвіти, і я заклякала, я не знала, що мені робити в цьому випадку. Коли я роздивилася, я побачила, що це іграшкова граната. І тут прохання для всіх батьків: будь ласка, все, що стосується іграшок, дитина має запам’ятати, що вона не торкається в будь-якому випадку вибухонебезпечних предметів.
Це помилка, коли ми даємо їй такі іграшки. Вони мають бути викреслені на деякий час хоча б з життя наших дітей. І коли ми створюємо комікси, коли ми створюємо будь-які поліграфічні проєкти з завданнями для дітей, ми слідкуємо за тим, щоб вибухонебезпечні предмети не розмальовувалися, щоб дитина не ставила там будь-яких позначок. Якщо потрібно відмітити, чи знайти їх, то ми ставимо галочку поряд, але не на самому вибухонебезпечному предмету. Навіть коли ми показуємо фотографії, коли ми показуємо картинки, ми самі не тикаємо пальцем у вибухонебезпечний предмет.
— Я хотіла спитати, що ми можемо додатково використовувати для того, щоб вести такі розмови? Нещодавно були з донькою на Книжковому арсеналі. Ми звертали увагу разом на дитячу книгу. У мене була така місія: приходимо на Книжковий арсенал і вибирай, що хочеш, що тебе зацікавить, те ми і купимо. І вона накупила книжок про Пса Патрона. Пса Патрона люблять усі діти.
— Усі - і діти, і дорослі.
— Його образ може допомогти у цьому випадку?
— Це взагалі прекрасний образ. Ви знаєте, теж за результатами дослідження, саме комікси і мультфільми про Пса Патрона — це те, що використовують діти. І це найбезпечніший спосіб передати інформацію. Мені дуже подобається кліп, який зробив Танок на майдані Конго разом з Фондом Східна Європа і режисером, арт-директором Олександром Корешковим. У них є пісня-кліп, там головні слова «Дивись, куди йдеш». І Саша Фозі заклав прекрасний зміст: «Світ прекрасний, світ без меж, але дивись, куди йдеш».
І це теж канал сприйняття, правда? Для дітей, особливо для передпідлітків. За результатами дослідження, діти прекрасно сприймають інформацію від Пса Патрона, із коміксів, а далі - відповідно віку. Коли ми спілкуємося, коли ми хочемо передати інформацію дітям молодшого віку, канал авторитетності у них — це безпосередньо батьки. Батьки пропонують дивитися разом мультфільми і потім можуть його обговорювати. Дитині раннього віку, яка вже ходить у садочок, батьки і вихователі можуть пропонувати щось [обговорити], але фокус авторитетності на батьках. У дітей молодшого шкільного віку все ж таки фокус авторитетності на батьках, але вже вчителі можуть давати інформацію.
Ви знаєте, зараз часто на уроки мінної безпеки приходять спеціалісти, фахівці ДСНС. За результатами дослідження, діти молодшої школи бояться спеціалістів ДСНС, якщо поруч немає безпечного дорослого. Безпечний дорослий — це вчитель. А ось діти-підлітки, що закономірно, вони більше сприймають як експертів спеціалістів ДСНС, і вони від них очікують отримувати інформацію. Вони вже проходять тести, вони проходять квести, для них багато зараз створено проєктів. Мені дуже подобається те, що зараз робить ЮНІСЕФ. Все розраховано на дуже різну аудиторію. Тобто ми починаємо з Пса Патрона, а потім приходимо поступово до коміксів, і до тестування, і до онлайн-курсів.
— А як зрозуміти, що дитина запам’ятала матеріал? До речі, уроки мінної безпеки були в моєї доньки в школі. І вона повернулася з такими очима, які палають. Просто такий захват. Принесла брошури: дивися, ось у нас був такий урок. Я зрозуміла, що саме емоційно історія її зачепила, а значить дійшло, так би мовити. Як зрозуміти, що дитина запам’ятала?
— Ми розробляли уроки з мінної безпеки зокрема ЮНІСЕФ командою, я знаю, що команда Фонду Східна Європа [розробляла]. Їх багато зараз, і це дуже корисно.
Ми маємо підходити з різних каналів до дітей. Взагалі інформація будується по трьох вимірах. Умовно, ми можемо сказати: голова, серце, руки. Тобто дитина має отримати інформацію інтелектуально: як це виглядає, що робити? Вона має зачепити емоційно, те, про що ви і сказали, що донька прийшла, і вона іскрилася від того, що щось її зачепило. Тільки так запам’ятовується інформація. Руки — це конкретні знання про те, що мені робити чи що не робити. Ми можемо запитати дитину, що ти пам’ятаєш із цієї інформації? Ми можемо запитати не про назви, бо назви дітям не потрібні вибухонебезпечних предметів, а на що схоже те, що ти бачила? Наприклад, це може бути метелик, на консервні банки, на іграшки, на пенал. Вони можуть бути схожими на що завгодно.
А далі ми можемо задавати каверзні питання. Ми можемо питати: а якщо ти б побачила, що б ти зробила? А якщо б тебе покликали кудись? А якщо б тобі сказали «а слабо тобі зробити», що б ти зробила? І час від часу, коли ми йдемо з дитиною, наприклад, як я розповідала вам на початку нашої розмови, селом, і я бачу якийсь предмет, то питаю у доньки: а що б ти зробила? І ми нагадуємо.
І, знов, за результатами дослідження, саме ті діти, з якими вдома говорили батьки, які пройшли курси з мінної просвіти в школах, які дивились мультфільми про Пса Патрона чи дивились якісь комікси, вони демонструють менш ризиковану поведінку.
— Наприкінці нашої розмови, я хочу, щоб батьки зараз почули про ті можливості, які вони можуть використовувати у бесідах із дітьми про мінну безпеку. Зараз я відсилаю до сайту ЮНІСЕФ. Зокрема дивлюся на вашу статтю, і ви там дуже докладно все пояснили. А також купа посилань — і на ті самі комікси, і на мультфільми, які створюються, щоб було зрозуміло дітям, чим небезпечні міни, як їх обходити, що треба робити. Дуже багато матеріалів насправді, які можна використовувати. Про це кілька слів скажіть.
— Те, що я знаю, що зроблено ЮНІСЕФ, можна зайти на сайт Безпечно Інфо, і там зібрана вся інформація по цій теми. Там є брошури, там є комікси для дітей різного віку. Вони створені саме під конкретний вік, бо інформація має відрізнятися для дітей молодшого віку і для підлітків. Є онлайн-курс від Фонду Східної Європи, можна його погуглити. Є онлайн-курс, як розповідати про мінну безпеку. Він створений для освітян, для спеціалістів ДСНС, але він буде корисний і для батьків, бо там конкретна інформація від різних спеціалістів.
Ми дивимося мультфільми про Пса Патрона, і я хочу сказати, що всі сценарії, всі мультфільми про Пса Патрона, вони проходять теж психологічну експертизу, вони безпечні. Бо ми слідкуємо не лише за тим, що сказати дитині, а і як сказати дитині. І ми наголошуємо завжди на тому, що коли ми розповідаємо про мінну безпеку дитині, ця інформація все ж таки не має налякати дитину. Тому ми не показуємо страшних наслідків.
Ми можемо сказати про це, наскільки це небезпечно, але нам важливо, щоб у дитини зберігалося відчуття того, що все ж таки світ для неї. І ці слова «світ прекрасний, світ без меж, але дивись, куди йдеш» — це такий наш девіз.
