Рівно 33 роки тому в ніч на 26 квітня на Чорнобильській АЕС вибухнув четвертий енергоблок, внаслідок якого стався викид критичної кількості радіації в повітря. Пізніше ми дізнаємося про те, що таке променева хвороба, побачимо так званий рудий ліс — територію в майже 10 кв. км навколо ЧАЕС, заражену радіацією настільки, що всі дерева на вигляд наче іржаві, багато людей відчують наслідки катастрофи на власному здоров'ї, а чорнобильці отримають від держави пільги.

Але тоді, 26 квітня 1986-го, влада Радянського Союзу намагалася зробити все, щоб приховати масштаби трагедії. Про те, що трапилося, замовчували, поки це було можливо, і лише через 36 годин після катастрофи з'явилося перше повідомлення на телебаченні. Жителів міста Прип'ять терміново евакуювали — пообіцяли, що це тимчасово. Але, як виявилося, всі ці люди більше ніколи не змогли повернутися у свої оселі.

І поки місцевих жителів організовано вивозили із зараженої зони, інші автобуси завозили туди ж інших людей. Тоді їх намагалися відрекоменувати як добровольців, що погодилися допомогти з ліквідацією наслідків аварії власноруч. Правда стала відома за кілька років: з'ясувалося, що це були ніякі не добровольці, а військовозобов'язані молоді люди, яких вивезли до Чорнобиля в наказовому порядку. І кинули в самісінький епіцентр зараження.

Так було створено 731-й окремий батальйон спеціального захисту. Згодом, коли світ дізнається про реальні масштаби трагедії на ЧАЕС, цей батальйон називатимуть "легендарним". Адже саме ці люди фактично голіруч розгрібали наслідки вибуху — без захисного обмундирування чи спецодягу, які допомогли бодай би трохи мінімізувати ризики для здоров'я.

НВ записало історію одного з них — киянина, який в квітні 1986-го кілька днів працював в складі батальйону №731.

Олександр Наливайчук працював у небезпечній зоні до 3 травня / Фото: Наталя Кравчук

Олександр Наливайчук, 60 років

Закінчивши економічний факультет, я почав працювати викладачем-асистентом в Київському автомобільно-дорожньому інституті [нині Національний транспортний університет]. У 1986 році мені виповнилося 28 років, я мав звання лейтенанта, пройшов військову кафедру.

Пізно ввечері 28 квітня, через два дні після аварії, до мене додому приїхали офіцери і забрали із собою. Сказали, мовляв, їм потрібно викликати мене "для звірки документів", але це була відверта брехня. Коли за мною прийшли, я чогось про всяк випадок одягнув свій парадний костюм, в якому ходив на роботу в інститут. Нам не говорили, куди саме нас везуть, про це ми дізналися вже в автобусі.

Спершу привезли до військкомату, де нас розділили, потім — далі, дорогою кілька разів зупинялися, щоб пересісти в інший автобус, відтак продовжували рух.

Уже вночі закинули нас у зону зараження радіацією, десь за 10-12 км від кратера — так ми називали місце аварії. По прибуттю довелося встановлювати намети прямо посеред поля. Ми не мали жодного спецобмундирування, форми — нічого.

Ми розгорнули 731-й батальйон, який потім скрізь буде відомий як "секретний". Всього туди залучили десь 850 осіб — усі військовозобов'язані, такі, як я, хтось старший, хтось молодший. У зоні зараження ми виконували різні завдання, наймасштабніше — завантаження вертольотів свинцем, доломітом і піском [цю суміш вертольоти потім скидали в реактор, щоб загасити тління і горіння]. Були й інші роботи, наприклад, дехто з нас працював на самому реакторі, відкачував звідти воду.

Усе це було суворо засекречено, влада ретельно приховувала від людей, що відбувається. Тоді в Україну хлинув цілий потік міжнародних фахівців, журналістів, але їх запевняли, що крім пожежників, які працювали безпосередньо на місці загоряння, ніхто жодним чином більше не постраждав. Воєнний стан офіційно не запроваджвали, та насправді де-факто його було введено.

Я виконував функції заступника командира роти. Практично не спав. Це були, напевно, найскладніші і небезпечні дні — відразу після аварії. Я займався різною тяжкою роботою, завантажував мішки цією сумішшю з піску і свинцю, ну і т. ін. Ми харчувалися прямо там [сьогодні в Зоні відчуження для відвідувачів встановлені попередження про те, що харчуватися і пити просто неба не рекомендується], виполіскували наш посуд у місцевій воді — все це було заражено. Вода надходила з річки Прип'ять — ця річка, звісно ж, теж була зараженою.

3 травня я отримав серйозне пошкодження: на ногу впав важкий вантаж, була відкрита травма. Мене евакуювали до військового шпиталю. У мене тривалий час не зупинялася кров, десь пару тижнів. Рана постійно сочилася через підвищений рівень радіації. Тож на цьому моя робота в ЧАЕС закінчилася. Але я фактично встиг побувати там в найнебезпечніші і напружені дні — одразу після аварії.

Пізніше мене вирішили призвати до лав армії, навіть незважаючи на те, що у мене була ця травма. На неї ніхто не зважав. Нікого не обходило і те, що я вже відпрацював своє, що ми виконували свій обов'язок на ЧАЕС. Це все приховали, хоча [тодішній генсек Михайло] Горбачов нам і обіцяв, що "Батьківщина нас не забуде". Але в армію я все-таки тоді не потрапив, проте з іншої причини, радше через невеличку формальність.

Нам не видали жодного документа, який би підтверджував, що ми дійсно знаходилися відразу після катастрофи там як військовослужбовці, що отримали колективне опромінення і наражалися на небезпеку. Все це довелося доводити самотужки.

Ми створили власну організацію, тоді вона називалася Набат, і тільки в 2002-му нам вдалося підтвердити свій статус. Було скликано комісію за пристуності представників МОЗ, Міноборони та інших відомств, які мали до цього певний стосунок. І нам розпочали видавати довідки про те, що в такий-то період ми перебували в конкретній зоні, зоні зараження радіацією від аварії на ЧАЕС. У нас була найвища ступінь небезпеки.

Без документів, що підтверджують цю історію, все виглядало так, ніби ми — купка ентузіастів, які за власним бажанням організувалися всі разом, зустрілися, почали вимагати, щоб нам дали автобус, сіли в нього, виїхали до Чорнобиля, щоб отримати якісь гроші за все це. Ніхто абсолютно ніяк не зафіксував, що це був Наказ №1, що ми працювали, так би мовити, під дулами автоматів.

Список, складений комбатом 731-го батальйону Миколою Босим 30 липня 1986-го, де перелічені прізвіща тих, хто брав участь у ліквідації на ЧАЕС. Номер 19 — лейтенант Наливайчук О.В. Комбата Босого вже немає в живих. / Фото: Скріншот з фільму Про мишей і людей

Нам заборонялося розповідати лікарям про те, що ми пережили, хоч це і надто позначилося на нашому здоров'ї. Практично за півроку повипадали або покришилися усі зуби, розвинувся остеопороз, внутрішні органи вражені. Радіоактивний бруд завдав глибокої шкоди нашому здоров'ю. Було неймовірно складно отримати довідку, що підтверджує взаємозв'язок: що всі ці проблеми зі здоров'ям через ліквідацію аварії на ЧАЕС. Я кілька разів судився з різними державними структурами, щоб домогтися правосуддя.

Зараз маю другу групу інвалідності. Пенсія була досить непогана, коли долар був по 8 грн. Але річ у тім, що багато хто з нас потребують ліків, тому що через опромінення розвинулися серйозні хвороби, онкологія. Ці ліки переважно закуповуються за кордоном — в доларах. Тому коли долар подорожчав, а отже, стало сутужніше.

Сьогодні нас лишилося менше дев'яти десятків людей — з тих восьми сотень, яких задіяли в ліквідації аварії. Чимало з нас серйозно хворіють, дехто вже кілька років прикутий до ліжка і не може піднятися, виживає на мізерну пенсію, на яку фактично нічого не купиш.

Я маю пенсію десь 11 тис. грн. Це ще більш-менш порівняно з тим, як у декого. У середньому, у багатьох виходить десь 5 тис. грн, у декого взагалі 2 тис. — це зокрема ті, хто не зміг довести, що брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Із цих 11 тис. грн я витрачаю 9 тис. на ліки, залишається дві. Прожити на ці гроші вельми складно.

Мені хотілося б, щоб нас не забували.