М ісце, де збираються учасниці та учасники маршу, неможливо пропустити. Михайлівську площу можна почути і побачити здалеку — із колонок гучно грають треки хіп-хоп-виконавиці Альони Альони, вгорі майорить феміністична символіка, а за безпекою на акції спостерігає купа поліцейських. Поряд із ними розгублено топчеться купка молодиків, за символікою — представники ультраконсервативного руху Традиція і Порядок, що минулого року в цей день також виходили на контракцію «Марш проти абортів».

Я звертаюся за коментарем до високого хлопця із кучерявим волоссям у довгому чорному пальті, на його рукаві видніється синьо-біла пов’язка із символікою організації. Він простягає руку вправо і підказує - спілкуватися краще з організатором антифеміністичної акції. «Ось він чоловік у сірому костюмі», у якому я впізнаю очільника руху Богдана Ходаковського, метушиться і намагається щось вирішити телефоном.

— Ви бачите, як у нас працює свобода зібрання. Ми традиційно проводимо акцію біля пам’ятника Святої Ольги, поліція тільки-но його розблокувала. А опоненти підігнали свою колонку до наших місць, таким чином штовхають ситуацію до загострення, — жаліється мені.

Фото: НВ

Невеличкі групки хлопців, що раніше лише купкувалися біля пам’ятника, починають розгортати транспаранти і прапори із написом Традиція і Порядок. Питаю у Ходаковського, чи це вони ж будуть «сватати» феміністок, як заявляли на сторінках організації раніше.

— Ви ж розумієте, що це просто тролінг наших опонентів, для того щоб зробити інфопривід. Зрозуміло, що нікого по-справжньому не засватаєш тут, але, можливо, хтось із дівчат замислиться, що у нас дуже багато адекватних людей. Ви побачите, як це буде відбуватися, — усміхається він. — Що ж я буду розкривати вам усі карти.

Вже інший прибічник «традиційних цінностей», засновник консервативної ініціативи Орден Едуард Юрченко пояснює мені, що мета цього заходу зі «сватання» — звичайне кепкування.

— З жінок? — уточнюю я.

— Ні-ні, — спішить заперечити він. — Наша сьогоднішня акція — вона прожіноча. Слова «феміністка» походить від слова «фемінність», тобто жіночність. Тож феміністками мали б називатися жінки, які принципово ходять у спідницях, щоб максимально відрізнятися від чоловіків, або які просувають ідею, що найголовніша реалізація жінки — це материнство. Тому ми тут прийшли жінок підтримувати і захищати від деструктивної ідеології. Зверніть увагу, скільки на нашому боці дівчат і жінок.

Фото: НВ

Проте жінка там лише одна. Білявка у чорних окулярах і з нечисленними татуюваннями, що виглядають з-під короткої спідниці. Питаю у неї, чому сьогодні вона вийшла по іншу сторону від Маршу жінок.

— Перша причина — я проти абортів. Друга причина: фемінізм третьої хвилі виступає не за… не те що жінкам обмежують права — навпаки, у жінок прав навіть більше, ніж у чоловіків, — каже вона.

Я заходжу в колону Маршу жінок* під час виступу Олени Шевченко — однієї з організаторок події, які очевидно не задоволені тим, що опоненти зайняли місце біля пам’ятника Княгині Ольги. Не встигаю вслухатися у її слова, як мене перехоплюють знайомі хлопець і дівчина, які вперше вийшли на марш підтримати жінок.

— Ти вже десята із синім волоссям, — кажуть вони мені після привітання.

Дійсно, жінок, пофарбованих у синій, зелений, фіолетовий, червоний, рожевий, жовтий кольори на заході дуже багато. Напевно, саме за цією ознакою консерватори визначають дівчат, яких варто «рятувати від фемінізму». І хоч головна тема цьогорічної ходи — це порушення прав жінок під час пандемії, учасники та учасниці не забувають про вимогу ратифікувати Стамбульську конвенцію з протидії гендерно обумовленому насильству в Україні.

Фото: Amnesty International Україна

— Минулого року ми отримали 25 тисяч підписів на електронній петиції до президента України з вимогою ратифікації Стамбульської конвенції. Він після цього мав розглянути її і відправити відповідні прохання до міністерств. Проте ми досі не отримали жодної чіткої відповіді про те, що відбувається навколо ратифікації Стамбульської конвенції, тому знову виходимо, — пояснює Дарина Мізіна, активістка правозахисної організації Amnesty International Україна, які є співорганізаторами маршу.

О пів на другу хода починається традиційним лозунгом «Бунтуй, кохай, права не віддавай». А члени Традиції і Порядку в гучномовець заявляють про те, що зараз будуть «кидати феміністкам рятувальні круги». Напевно, це і є та велика секретна місія, про яку ніхто з організації не хотів розказувати. Проте синьо-білі транспаранти залишаються позаду, а жоден хлопець із рятувальними кругами так і не трапився мені на шляху. Тож їхні карти, про які раніше розповідав Ходаковський, так і залишилися нерозкритими.

Колона спускається Михайлівською вулицею, і жителі будинків у піжамах і ковдрах не втримуються від спокуси сфотографувати з балконів учасників та учасниць маршу, які голосно скандують: «Квіти клумбам — права жінкам!»; «Не гальмуй — ратифікуй»; «Моє тіло — моє діло!», «Скажем ні патріархату — фемінізм у кожну хату» та інші феміністичні лозунги. Проте за секунду і ці спостерігачі ховаються у теплі власних квартир: березнева погода явно не сприймає їхні наряди всерйоз.

Фото: НВ

Н а Майдані Незалежності глядацької аудиторії стає ще більше. Чоловіки, діти та жінки із квіточками в руках повернулися в бік маршу й уважно спостерігають. Одна з жінок у подібній компанії неохоче погоджується зі мною поспілкуватися.

— Стоїмо тут, дивимося на вас гарних, — каже вона і погоджується, що скоріше солідарна з жінками, які вийшли 8 березня на марш. На цих словах її чоловік кидає грізне «Нас це не цікавить», і вони разом відходять.

Тим часом літня жінка у сірій куртці й сірій шапці зазиває усіх витріщак, що упали їй в око, приєднатися до ходи. Проте перехожі лише кидають на неї здивовані погляди і продовжують рухатися у своїх справах.

— Мені про цю подію розказала донька, вона також тут. Сьогодні я вийшла сюди проти домашнього насильства. Держава має ратифікувати Стамбульську конвенцію, а також нехай чоловіків, які б’ють дітей та дружин, арештовують на 15 діб, щоб іншим не кортіло, — розповідає мені жінка. — Я зі своїми колежанками розмовляю про це. Вони і готові прислухатися, проте деякі літні жінки кажуть: «А кому я потрібна? Потім вік вікувати одній». І зі сторони держави для них немає ніякої допомоги.

Цьогорічний марш вже трохи більше схожий на свято. Якщо подивитися на ходу очима людини, яка нічого не підозрює про її мету, атмосфера буде дуже нагадувати фестивальну: жінки із яскравим волоссям і в кольоровому одязі, динамічні кричалки, треки Альони Альони і Бейонсе, різнобарвні плакати, малюнки і прапори. Проте якщо придивитися ближче, веселощі зникають. Плакати і кричалки підіймають настількі невеселі проблеми, що майже чотири тисячі людей вийшли у свій вихідний, щоб відкрито про них розказати.

Фото: НВ

— Ми з вами все ще, вже другий рік, чомусь вимагаємо ратифікації Стамбульської конвенції. Невже так важко піти в Раду та натиснути цю кнопку? Невже це так важко?! То ми вам допоможемо! Ми прийдемо і зробимо це за вас, — каже на завершення маршу Олена Шевченко.

Учасники і учасниці маршу починають повільно розходитися на Поштовій, одночасно позбавляючись від плакатів і феміністичної символіки (так того вимагає безпека). Поряд я помічаю високого хлопця із кучерявим волоссям і в чорному пальті, але вже без синьо-білої пов’язки ТіП. Він стоїть майже врісши у стовп із зеленою літерою М. Його побратими по поглядам купкою зібралися біля метро, намагаючись перекрити вхід до станції.

Я відвертаюся на секунду, і мене зносить щільним і гучним людським потоком. Намагаючись зрозуміти, що саме так пожвавило натовп, я бачу, як правоохоронці хапають двох хлопців за руки й ноги і відносять подалі від метро, поки ті голосно негодують через невдалу спробу саботажу. Люди розчиняються у підземці. Стовп із літерою М знову залишається наодинці.

Через декілька годин Київ накриває несподівана хурделиця. Хоча за цей рік багато кого вже перестали дивувати несподіванки.