Життя ЛГБТ-військового та священники-геї. Відверта розмова з добровольцем Віктором Пилипенком, що три роки тому зробив камінг-аут
До 30-ї річниці незалежності України Радіо НВ з’ясовувало, як за цей час змінилося ставлення українського суспільства до ЛГБТ-спільноти; коли геї та лесбійки почали жити вільніше та як долати міфи та упередження.
Публікуємо скорочену і відредаговану версію розмови з добровольцем батальйону Донбас, головою громадської організації Українські військові ЛГБТ за рівні права Віктором Пилипенком, повну версію інтерв'ю можна почути на платформі НВ Подкасти.
— Хотілось почати з питання по суті: як це на 30-му році незалежності України, у 2021 році бути відкритим геєм?
— Почнемо з того, що я відкритий гей. Зроблю такий камінг-аут. Справжнім життям гея я почав жити після Майдану, після Революції Гідності. Як і країна отримала справжню незалежність після Революції Гідності, так і геї почали жити, відчувати себе вільніше після цих подій.
— Що означає «справжнє життя гея»?
— Це шлях до відкритості і шлях до сприйняття оточуючих. Це дуже важливо в житті кожного гея. Дуже багато геїв живуть закритим життям з часів тиранічних режимів — Януковича, Кучми, жахливі 90-ті… Життя геїв було доволі пригніченим, застрашеним. Після Революції Гідності, коли ми взяли курс на Європейський Союз, ЛГБТ-спільноті стало жити значно легше. Зараз із кожним роком ми бачимо все більше підтримки від гетеросексуальних людей, ми бачимо все більше союзників і життя налагоджується.
— Свіже опитування соціологічної групи Рейтинг засвідчує, що насправді українське суспільство не готове бути абсолютно толерантним. 47% українців все ще негативно ставляться до ЛГБТ-спільноти. Чи є розуміння, що з цими настроями робити, як правильно комунікувати з тими людьми, які налаштовані не негатив?
— Ледве не кожна людина 30+ має певний негатив, якщо не має у своєму найближчому оточенні когось із відкритих геїв або лесбійок. Така людина має мінімум інформації, тому легко сприймає на віру ті міфи, які побутують у житті. Зазвичай ці міфи негативні: геї потворні, розпусники, такі собі істоти міфічні, можуть перетворити на гея. Але коли ти відкриваєшся такій людині, вона бачить твоє обличчя, дізнається твою історію життя, що ти був на війні, тоді долається цей міф. Тому камінг-аути — це дуже важливо. Коли ми відкриваємось, ми можемо змінювати і людей 60+, які найменш толерантні. Я обожнюю спілкуватися з бабусями на лавочках і говорити їм про гомосексуальність.
— Що найбільше цікавить людей з категорії 60+?
— Їх найбільше цікавить сприйняття батьків, особисте життя після камінг-ауту, чи немає агресії на адресу гея. От що дивно, зазвичай такі люди, коли не знають живого гея або лесбіянку, самі можуть згаряча побажати ледве не смерті такій людині або назвати її гріховною. Але коли вони побачать живого гея перед собою, вони цікавляться твоїм життям, твоєю безпекою, чи на тебе не кидаються на вулицях.
— Якщо говорити про ваш камінг-аут, скільки вам було років, коли ви наважилися?
— Дуже пізно, тобто своє життя я вважаю скаліченим. Я зробив камінг-аут у 28 років. Це 2018 рік.
— Ви ще чотири роки після Революції Гідності мовчали. Які фактори допомагають людині зробити камінг-аут?
— Перш ніж зробити свій камінг-аут, я дуже довгий час стежив за відкритими ЛГБТ-активістами, наприклад, парою Тимур Левчук та Зорян Кісь. Вони одружені. Я тихенько заздрив. Потім були інші приклади відкритих людей, які давали мені таке собі натхнення. У 2014 році я пішов на фронт і демобілізувався у 2016 році. Після 2016 року я зализував рани, оговтувався після війни, мені було трохи не до активізму. Але вже 2018 року випала нагода не просто зробити камінг-аут, а відкритися публічно під час виставки Антона Шебетка. І тоді я зробив цей соціально важливий крок і відкрився.
— Але які передумови вам були необхідні?
— Передумови — це відкритість інших, а фіналочкою стала розмова з фотографом Антоном Шебетком під час виставки. Він не просто нас фотографував, він записував інтерв'ю, ставив мені запитання про моє особисте життя. І це були дуже тривіальні запитання: як я проводжу своє дозвілля, скільки гей-клубів я відвідав, скільки маршів рівності, гей-прайдів за кордоном. На всі ці запитання я не знав, що відповісти, тому що на той момент я навіть жодного разу не відвідував гей-клуб. Про мою гомосексуальність знала моя сестра, її чоловік і кілька моїх друзів. І, звичайно, ті геї, з якими я спілкувався. Тобто це було супер закрите життя. І ось коли художник мене почав запитувати, я зрозумів, наскільки моє життя сіре та нікчемне, що я його просто марную. І тоді я вирішив зробити камінг-аут: попросив його, щоб він моє фото зробив із відкритим обличчям. Решта учасників були з закритими обличчями, вони не бажали відкриватися на той момент.
— Чи безпечно у 2021 році виходити в Україні на прайд? І чи потрібно?
— Так. Прайди стали більше велелюдними.
— Поліція стала краще захищати?
— Звісно. Тому що і увага західної спільноти доволі велика, і союзництво іноземних посольств, і гетеросексуальних людей, які приходять підтримати спільноту. В маршах рівності беруть різні дискриміновані спільноти між іншим. І ці велелюдні марші захищає дуже багато людей. Тому поліція також уже включається.
— В своїх інтерв'ю ви кажете, що не намагаєтеся або не даєте насильницьку відсіч проявам насильства щодо ЛГБТ-спільноти. Чому? У вас великий досвід військового. Що вам заважає?
— По-перше, ЛГБТ-спільнота — це завжди крихітна часточка від усього суспільства, від семи до дванадцяти відсотків, здається. Якщо ми, військові, почнемо давати відсіч, нападати на тих гомофобів, щоб їх провчити, вони у відповідь можуть нападати на слабших ЛГБТ. Ми не хочемо створювати прецедент. По-друге, ми розуміємо, що боротьба за рівність прав для ЛГБТ людей — це боротьба за рівність прав для всіх українців через встановлення верховенства закону та права. Ми відповідально до цього ставимося, ми послідовні. Ми за те, щоб всі справи вирішувалися в судах. Ми за те, щоб була реформована поліція, яка б ефективно працювала на вулицях. Щоб законодавство працювало так само ефективно. І власне, тут варто підняти питання законопроекту 5488. Це законопроєкт, який посилює відповідальність за злочини скоєні на ґрунті гомофобії та інших нетерпимостей.
— Є 161 стаття Кримінального Кодексу України, але вона не працює. Ви розумієте, чому? Атакуючи гея, людину не притягають до відповідальності за нетерпимість, а притягують за хуліганство.
— Власне, я за будь-який закон, який стає на захист прав людини і справедливості. Але тут важливо сказати головне: нам для всього цього потрібні реформовані суди. Після Революції Гідності, на жаль, хорошої судової реформи суспільство так і не побачило. Дуже багато суддів Майдану так і залишилося там сидіти, дуже багато ми бачимо корупційних справ, які тягнуться шлейфом за суддям. Справа про напад на мене уже триває другий рік. Скоро спливе термін і злочинець, який на мене напав, буде гуляти спокійно вулицями міста.
— Якщо говорити про сприйняття вашого камінг-ауту у військовій спільноті. Наскільки емоційною чи, можливо, нормальною була реакція ваших побратимів?
— Для мене це було найважчим. Я не так переживав через батьків, як через військове побратимство. Класно, що ті, які воювали зі мною пліч-о-пліч, мене підтримали. Я не знаю жодного, хто б від мене відхрестився. А ті люди, які мали на мене зуб…
— За статистикою, католики найбільш толерантні до ЛГБТ, а найменш толерантні РПЦ і ті, хто ходять в російську церкву в Україні. Як релігія ставиться до ЛГБТ, до камінг-ауту?
— Я знаю священників-геїв, які, звичайно, в структурі ніколи про це не скажуть. Я навіть знаю священників трансгендерів. І про них їхня паства не знає нічого, що вони змінили стать. Це дійсно віруючі люди, вони справді сповідують любов.
— Вони стали чоловіками?
— Так, стали чоловіками. По-іншому вони б не змогли стати священниками. Але в більшості я знаю таких геїв, комунікую з ними. До речі, за кордоном, деякі з геїв-священників — відкриті. Їх нормально сприймають. Тих, які українські, ніколи не сприймуть. Вони справді хотіли би підтримувати ЛГБТ спільноти, вони хотіли би сповідувати виключно любов, але сама структура, на жаль, у них така, що вони бояться це робити.
— Що треба знати тим, хто не цікавився темою ЛГБТ і має до неї упередження?
— Я хотів би сказати, що геї, лесбійки, трансгендерні люди — це такі ж громадяни. Цивілізований світ сприймає ЛГБТ-спільноту, дозволяє нам одружуватися і навіть виховувати дітей. І це нормально. Уже цілі покоління в Європі виховалися в таких сім'ях і виросли звичайні собі діти, переважна більшість яких гетеросексуальні. Такий же відсоток гомосексуальних дітей є в гетеросексуальних сім'ях. Інформація є доступною скрізь, просто треба не полінуватися, дізнатися про ЛГБТ, щоби подолати внутрішній свій страх, який породжує ненависть, власне.
