Як політика стала частиною культури

2019 рік був для України насиченим на різноманітні культурні події. Це і традиційні великі заходи, які відбуваються щороку, як-от: музична премія М1 Music Awards, фестиваль Atlas Weekend, Книжковий Арсенал в Києві і Форум видавців у Львові. Тішить і те, що у нас з’явилися нові артисти — виконавці масштабної величини, які успішно гастролюють як по країні, так і за кордоном.

Ще одна важлива ніша — кіно. В Україні нарешті розвивається кінематограф і кіновиробництво, ми почали знімати чудові фільми — від комедійних до історичних, які отримують різноманітні нагороди, займають призові місця на кінофестивалях як у нас, так і за кордоном.

Цьогоріч відбулося дуже багато знакових прем'єр: стрічка Захар Беркут, яку зняв український режисер Ахтем Сеітаблаєв спільно з американським режисером Джоном Вінном, і Заборонений про життя Василя Стуса, і Вулкан Романа Бондарчука, і стрічка Нарімана Алієва Додому, в центрі якої — трагічна історія кримськотатарської сім'ї, і документальний фільм Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго, автор якого — Надя Парфан, і багато інших…

Крім того, в цьому році відбулася прем'єра серіалу Чорнобиль від американського каналу НВО. Хочеться відзначити цю подію, бо завдяки серіалу світова громадськість знову заговорила про Україну, до нас почали приїздити туристи.

Проте в деяких сферах, на жаль, практично нічого не змінюється роками, навіть десятиліттями. Наприклад, музеї. Їм бракує фінансування, а отже, що не може й мовитися ні про підвищення зарплат для музейних співробітників, ні про реконструкцію, ні про ремонти… Хотілося, щоб у наступному, 2020 році Мінкульт все-таки взявся за модернізацію музейної сфери в Україні. Адже це дозволить нам і розвивати внутрішній туризм, і ознайомити з нашим культурною, історичною спадщиною іноземних гостей.

Тісно пов’язана з культурою й освітня сфера. І тут також можна відзначити як досягнення, так і провали. З хорошого — звичайно ж, премія Global Teacher Prize Ukraine, захід, на якому щороку обирають кращого вчителя країни. Добре, що у нас таке є — це заохочує, надихає і змушує вірити в краще. Дивовижно і те, що українські виші отримали автономію.

Але у нас залишилися ще школи, яких реформи практично не торкнулися. І тут — непочатий край роботи. Нам варто було б змінити все: починаючи від навчальних програм і закінчуючи меню в шкільних їдальнях. Соромно визнати, але в багатьох сільських школах туалети для дітей досі розташовані на вулиці. Харчування засновано на застарілій радянській системі, коли дітям пропонують якісь злиплі макарони, ща мають непривабливий вигляд.

Відсидівши сім, а то й вісім уроків, дитина приходить додому, і, замість того щоб відпочивати, змушена ще й робити домашнє завдання. Подібні навантаження відбивають бажання вчитися, а ще діти не мають часу на саморозвиток — гуртки, курси. В епоху гаджетів сучасні діти розучилися робити що-небудь своїми руками. Вважаю, нам варто було враховувати це при реформуванні системи середньої освіти в Україні.

Я переконана, що нам буде складно побудувати могутню державу, не вкладаючи нічого в освіту. Адже наші діти зростають дуже швидко. Ще вчора це були першокласники, а завтра — вже випускники школи. І наше завдання — зробити так, щоб ці діти не обмірковували, в який закордонний виш вступити в пошуках кращих можливостей. Ми повинні створити для них такі умови, щоб вони захотіли лишитися тут, в Україні. І вчитися, і працювати, і жити, і створювати власні родини.

Не можна не відзначити, що в цьому році Україна змінила свій вектор розвитку. У політиці з’явилися люди з культури: це і президент Володимир Зеленський, і члени його команди, і народні депутати. У цих людей нема політичного бекграунду, але їх все одно обрав народ. Тому, можна впевнено сказати, що культура стала частиною політики в прямому сенсі цього слова. Ці дві площини тепер безпосередньо пов’язані.

Так, люди при владі, які не мають досвіду в політиці, у багатьох викликають подив і безліч питань. На мою думку, важливо дати їм шанс, але й не відмовлятися повністю від допомоги тих фахівців, які мають великий досвід в управлінській галузі. Щоб домогтися результатів, вони мають прямувати разом.