Коли росіяни вперше скинули маски. Відверті спогади учасників боїв за Іловайськ, з яких почалось відкрите вторгнення армії РФ до України
Чому українські сили опинились в Іловайську, як вони вперше зіткнулись з кадровими російськими військовими та повірили їхнім обіцянкам, і до чого це все призвело, — NV поговорив з безпосередніми учасниками найбільш болючішої для України військової операції часів АТО.
«В нас не було зброї, їжі, води, та й людей, які можуть тримати зброю, майже не залишилось», — цим спогадам, якими з NV поділився Олександр «Чуб» Дейнега, колишній боєць добровольчого батальйону Донбас, нині буде вже 10 років.
Саме у такому стані опинився підрозділ Дейнеги в останніх числах серпня 2014 року під сумнозвісним Іловайськом — нині окупованим східним передмістям Донецької агломерації.
Той серпень мав принести тріумф ЗСУ на сході країни у боротьбі проти тих, кого тоді називали озброєними проросійськими сепаратистами.
Адже українське воєнне командування розробило план, відповідно до якого протягом двох тижнів, починаючи з 11 серпня, на території Донецької та Луганської областей мала відбутись операція з розгрому основних сил терористів «ДНР» і «ЛНР» у містах Єнакієве, Горлівка, Первомайськ, Стаханов [зараз — Кадіївка] та у прилеглих до них районах.
За офіційною хронологією подій, яку створили слідчі Офісу генпрокурору, її результатом мало бути «повне блокування міст Луганськ, Донецьк та Макіївка; звуження зовнішнього кола ізоляції та відновлення діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування» у звільнених районах.
Звільнення Іловайська в цей період дозволило б, за оцінками Офісу генпрокурору, здійснити повне блокування донецьких бойовиків із півдня та «сприяло б просуванню сил АТО у напрямку міста Зугрес, а також інших сил і засобів [оборони України] у напрямку Харцизьк — Зугрес з півночі, для повного блокування та звільнення Донецька».
В Іловайській операції, якою керував генерал-лейтенант Петро Хомчак, і спробах взяти місто під контроль разом із підрозділами ЗСУ брали участь також добровольчі батальйони, зокрема підрозділи МВС України Дніпро-1, Шахтарськ, Азов, Миротворець, Херсон, Світязь, Івано-Франківськ та батальйон Донбас Нацгвардії України.
На початковому етапі українські війська оточували проросійських бойовиків, але з 24 серпня в тил українському угрупуванню зайшла значна кількість регулярних підрозділів РФ, змінивши хід боїв.
Тоді вперше Кремль так відкрито та зухвало застосував свою регулярну армію на сході України, — 45 тис. особового складу, до 160 танків та близько 1400 бойових машин піхоти (БПМ) і бронетранспортерів (БТР), а також 192 бойових літаки та 137 вертольотів.
Через це української піхоти виявилось у 18 разів менше, ніж росіян та терористів разом, а танків — в 11 разів менше за наявні ворожі машини.
В Іловайському котлі опинилися до 1,3 тис. українських військових.
І тоді ж Путін особисто став організатором воєнного злочину. У ніч з 28 на 29 серпня диктатор звернувся до «сил ополчення» із закликом відкрити гуманітарний коридор для військових України, що опинилися в оточенні. І о 8:15 українські підрозділи організованими колонами почали рух із міста за попередньо домовленими з російською стороною маршрутами. Спершу вони безперешкодно рухалися повз ворожі укріплені позиції, проте через деякий час російські війська відкрили вогонь, розстрілявши українців на марші.
Відповідно до даних Національного військово-історичного музею, в боях під Іловайськом 7—31 серпня 2014 року полягло 368 українських бійців, 18 вважають зниклими безвісти. Це стало найбільшою одночасною втратою для України за всі часи АТО.
А 29 серпня, коли під Іловайськом були понесені найбільші втрати, стало офіційною датою, коли в Україні вшановують пам’ять захисників країни.
NV поговорив з двома безпосередніми учасниками подій серпня 2014 року — представником добробату, що бився в Іловайську, та офіцером ЗСУ, підрозділ якого прикривав українське угрупування з півдня, аби їхніми очима подивитись на трагедію, що стала першою справжньою прелюдією великої війни.
Схожі на сповіді спогади цих військових редакція подає у вигляді розповідей від першої особи.
«Ми знали, що навколо нас вороже кільце, але не думали, що воно стане настільки щільним»
Олександр Дейнега, позивний Чуб, колишній боєць добровольчого батальйону Донбас (2-й батальйон спецпризначення НГУ Донбас). На момент подій в Іловайську був командиром першого відділення першого взводу першої роти батальйону Донбас:
«Навесні 2014 року я дізнався про створення добровольчого батальйону Донбас і відразу доєднався. Пройшов вишкіл, і вже з 1 липня моя рота була в зоні бойових дій.
Спочатку звільняли Слов’янськ, після цього був Бахмут, Попасна, Лисичанськ, проміжні села. І так потихеньку ми добралися до Іловайська".
«Про операцію в Іловайську не було відомо жодних деталей.
На той момент ми розташовувалися в Кураховому. Особовий склад підняли за наказом, сказали, що у нас вихід десь на 2−3 доби, з собою взяти все необхідне.
Але поки ми зібралися, поки виїхали, то до самого Іловайська в першу добу так і не доїхали. Дорогою встали на ночівлю в одному з населених пунктів.
Вранці 10 серпня відбувся наш перший штурм Іловайська, але він був невдалим. Хоча я б це скоріше назвав розвідкою боєм.
Нас заходило дві роти, десь 200−250 людей.
По тій інформації, яку нам надали командири, супротив ворога мав бути невеликим. Насправді ми зрозуміли, що у ворога в Іловайську є доволі укріплені райони, що підходи заміновані. Перед містом знаходилось до сотні бійців Російської Федерації, з якими ми й вступили в бій.
В той день я втратив бійця свого відділення, також загинуло ще три людини.
Ворог хотів заманити нас далі в місто, щоб потім закрити лещата, — і ми потрапили б в оточення. Тому ми зупинили наступ".
«Другий наш захід в Іловайськ був спланований краще. Це було через тиждень після першої спроби [батальйон Донбас зайшов в Іловайськ 18 серпня].
Якщо 10-го ми заходили в місто головною дорогою [з боку села Многопілля, що на південь від Іловайська] — прямо в лоб на їхні блокпости, то в другий наш захід ми зробили чималий крюк в 12−17 км, а може і більше [в бік селища Грабського, на захід від Іловайська].
Заходили через приватний сектор, де опір був набагато меншим.
На школі, яку ми потім зайняли, стояла ворожа мінометна батарея, але наші кулемети відпрацювали по ній з Придорожнього [селище в передмісті Іловайська].
В місті ми відразу зайняли будівлю школи та приватний сектор по периметру, виставили опорні пункти. Тобто це була територія радіусом до 5−7 км, яку ми контролювали".
«Коли ми до цього брали Попасну, до нас прикомандирували [бронетранспортер] БТР-80. В Словʼянськ ми заходили разом з [бронетранспортером] БТР-4. А от в Іловайськ ми йшли, грубо кажучи, своїми силами.
З тої підтримки, що я бачив на власні очі, то можу сказати лише про 120 мм міномети у передмісті Іловайська, які працювали по опорних пунктах ворога.
У нас в батальйоні була стрілецька зброя, кулемети, «зушка» [радянська 23 мм парна зенітна автоматична гармата ЗУ-23], один БТР, в якого постійно перегрівалися двигуни. Також були РПГ і протитанкові ракетні комплекси Фагот. Але з Фаготами насправді був окремий підрозділ, і я не пам’ятаю, щоб вони використовувалися".
«Іловайськ розділений на дві частини залізничними коліями. Ми мали взяти залізничний вокзал і перейти на інший [східний] бік міста. Задача була така, що ми як штурмовий батальйон відтісняємо ворога, після чого заходять Збройні Сили з технікою й ставлять опорні пункти та блокпости.
Наступними днями ми дійсно пройшли далі через колії, втрачаючи особовий склад у важких боях. Ми звільнили якусь частину міста, зачистили її та чекаємо, що зараз зайдуть ЗСУ з технікою. Але ніхто не зайшов, і нам прийшлось повертатися за ці залізничні колії на «свою» половину міста. Бо ми ж штурмовики, ми не можемо стояти там і утримувати весь район.
Ворог також закидав свої ДРГ в той периметр, де ми стояли. Тобто вони вночі заходять, а вранці ми ведемо з ними бій і відтісняємо назад. Відпочили — і зранку нова зачистка.
Лінія нашого фронту постійно «дихала».
Всі бої були складними. Я зазвичай кажу: будь-який бій йде за планом до першого пострілу.
Найгірше — це friendly fire [«дружній вогонь» або «вогонь по своїх»], коли є втрати через вогонь від суміжних українських підрозділів. Це завжди психологічно, морально дуже тисне".
«Ще десь тиждень після того, як ми зайшли в Іловайськ, нам доставляли провізію, а ми натомість вивозили своїх поранених. Але в якийсь момент це закінчилось.
Ми залишились без змінного одягу, без їжі. Вже лазили в голубятні й готували з голубів собі поїсти. З водою також були проблеми. Але завдяки волонтерам в нас були знезаражувальні пігулки, ну й ми знаходили колодязі біля будинків, а в льохах брали компот. Хоча цього все одно не вистачало".
«В Іловайську ми взяли в полон вісім людей, зокрема й іноземних громадян. Серед них був чех, ще був росіянин з громадянством Франції з позивним Актьор, решта були місцеві.
Ми їх взяли під час першої вилазки по той бік залізничних колій. Там на наших хлопців вискочив ворожий УАЗик з озброєним особовим складом. УАЗик розстріляли, бо була пряма загроза життю, але цих вісьмох взяли в полон.
Їх вивезли з міста й передали Службі безпеки України. Коли ми вже були [в полоні] в Донецьку, СБУ обміняла цих людей на наших бійців, тож вони повернулися в «ДНР». Нас [хто воював в Іловайську] вивели з підвалу, і вони розповідали, хто їх бив, хто на них морально тиснув, а хто дав води попити. Ну, і від цього вже залежало поводження сепаратистів з кожним із нас".
«25 чи 26 серпня була остання спроба вивезти поранених військових з Іловайська. Але вже не вдалося цього зробити. І коли ця евакуаційна група повернулася, то ми зрозуміли, що знаходимось в оточенні.
В нас не було подальшого плану, але всі трималися бодрячком. В нас було достатньо зброї та БК, плюс ми вже знали місцевість, могли й далі видавлювати ворога. До того ж ми продовжували очікувати, що до нас підійде підкріплення.
Ми знали, що навколо нас вороже кільце, але не думали, що воно стане настільки щільним та обширним".
«Про перемовини нам не повідомляли, але ввечері 28 серпня сказали підготуватися до маршу на вихід.
Кожен з нас шукав якийсь транспортний засіб, бо багато транспорту на той час вже було понівечено. В моєму підрозділі з трьох машин залишилася одна. Точніше, з двох склали одну. Ще один Жигуль знайшли в гаражах.
Виїжджали разом колоною. В Іловайську нас не обстрілювали.
Далі наша колона зустрілась з підрозділами ЗСУ, які стояли навколо Іловайська.
Ми тоді довго стояли в одному місці, біля Многопілля, поки велись перемовини.
Потім ми розділилися й нашій колоні наказали рухатися в бік Червоносільського [на південь від Многопілля]. Я тоді на власні очі бачив, як під'їхав УАЗик з «кацапами», вони спілкувалися з нашим начальником штабу про те, щоб ми склали зброю і виходили без неї. На що, я так зрозумів, ворог отримав негативну відповідь. І як тільки УАЗик поїхав, хвіст нашої колони почали обстрілювати з мінометів.
Ми заскочили в машини, педаль газу в підлогу, виходили з боєм. Просунулися на 4−5 км, і вже перед Червоносільським потрапили під масований обстріл. По нас гатили з усього, чого тільки можна.
От там і заварився, як-то кажуть, котел.
Командир нашої роти дав наказ відступати у бік хат в Червоносільському. Колона почала підтягуватися до цих будинків прямо через поле.
Ми змогли закріпитися та зайняли кругову оборону. Там ми протрималися ще 36 годин".
«В якийсь момент стало зрозуміло, що підмога йшла-йшла і не дійшла. І вже не дійде.
Незабаром в нас було десь 70 поранених людей, які не могли тримати зброю.
Росіяни теж були виснажені. У нас навіть була домовленість позбирати на полі бою своїх «двухсотих» [загиблих].
Зрештою в нас закінчились БК [боєкомплект]. Тобто, по-перше, у нас не було чим відбиватись, а по-друге, росіяни попередили, що отримали наказ більше не «гратися» з нами. В них там стояла дивізія з Нонами [120 мм самохідна десантна артилерійська установка], а також [реактивні системи залпового вогню] Гради, тож вони могли просто стерти село з лиця землі.
Російський підполковник з позивним Ліса, який вів з нами перемовини, дав слово офіцера, що якщо ми здамося в полон, то наших поранених евакуюють на територію України. Нас же обіцяли відвезти в так званий ротаційний табір в Криму для фільтрації, а потім передати Україні.
В нас не було зброї, їжі, води, та й людей, які можуть тримати зброю, майже не залишилось.
І 31 серпня ми склали зброю. Нас було десь 120−130 людей, це без поранених.
Поранених вони, як і обіцяли, передали українській стороні.
Решту завантажили в цивільний транспорт і повезли. Вже дорогою ми зрозуміли, що їдемо у Донецьк, а не в Крим".
«Я провів в полоні в Донецьку 4,5 місяці.
Були й допити, й побиття, й знущання. За цей час мене водили начебто на «розстріл», була й промивка мізків у дусі «ми єдиний народ» і тому подібне.
Розуміння [що є шанс вибратися] з’явилось десь на третій місяць, коли почали давати можливість подзвонити рідним. Наші конвоїри сказали, що начебто готуються обміни. Їх попередили, щоб вони були більш «акуратними» на допитах, щоб всі залишилися живі після цього, бо це обмінний фонд.
Від рідних стали приходити передачі, хоч і розполовинені охоронцями, але все ж щось доходило.
Я попав в такий перший найбільший обмін, який відбувся перед новим роком".
«Ми тоді ще не дозріли до того, щоб стріляти росіян при першій зустрічі»
Дмитро, позивний Буря (говорив з NV на умовах анонімності, тому своє прізвище він попросив у публікації не вказувати); на час Іловайської операції — командир механізованої роти 28-ї мехбригади ЗСУ:
«Ці події не важко згадати, незважаючи на те, що пройшло багато часу. На початку серпня 2014 року ми отримали завдання й зайшли в Амвросіївку [неподалік від кордону з РФ, розташована на дорозі, що веде до російського Таганрогу] — це десь біля 30 км [на схід] від Іловайська. Я тоді був командиром роти у званні капітана. В нашому розпорядженні були БМП, БТР, тож пару днів побули в Амвросіївці, а потім нас перекинули на Кутейникове [на південь від Іловайська]. Знову таки — це ближче до Іловайська — 16 км по трасі. Тобто ми прикривали дорогу з півдня й потрапили туди 10 серпня».
«Ми зробили опорний пункт, а потім розділились. Просто для розуміння — ми кожного дня отримували якесь завдання. Я, наприклад, викопав за дві доби ротно-опорний пункт у Кутейникове, потім один взвод у мене пішов під Благодатне [на схід від Кутейникове], там з „правосеками“ сиділи, висоти охороняли. А один взвод залишався у Кутейникове. Ще з одним взводом я „колесив“ по області - спочатку потрапили до 79-ї бригади, коли звільняли населений пункт Маринівку [ще далі на схід, біля Савур-Могили] прямо на кордоні з Ростовською областю. Це селище не звільнили, але отримали новий наказ — з частиною роти направився до Савур-Могили, де були важкі бої. Й потім знову наказали повернутися на Кутейникове».
«Наказ був йти на блокування дороги Кутейникове-Іловайськ. Щоб з Іловайська ніхто не зайшов до наших з тилу. Після того через мене, через мої бойові порядки постійно заходили в це місто добровольчі батальйони ЗСУ. Той же самий піхотний 39-й батальйон, батальйон Донбас та решта».
«Головні події розгорнулися з 24 серпня. Тоді в Києві на 10 годин почався парад, а у нас в цю годину російська техніка зайшла в сусідню посадку. Ми тоді розташовувались зліва у Кутейникове — там від газової станції до елеватора я організував круговий ротно-опорний пункт».
«Вже тоді постійно були обстріли із російської артилерії, із РСЗВ (Урагани, Гради). Нас лупили з восьмої ранки до восьмої вечора. Перерви тільки на обід. А того дня, в День незалежності, росіяни йшли колоною з боку Старобешевого [розташований на захід від Кутейникового]. Це була 76 псковська [повітряно-десантна] бригада. До цього ми бачили російські війська тільки на території Ростовської області. Нам було заборонено туди стріляти, тому що на той час було АТО, та ніхто не вірив, що з російської території по нас стріляють. Це не дивлячись, що ми відео [обстрілів з боку РФ по українським військам] відправляли, але нам ніхто не вірив».
«По класиці зайшла колона. Попереду йшло два танки Т-72, з новою фарбою. Ми ще думали, що це після параду їдуть українські танки й вони йдуть на підмогу. Нас все «годували», обіцяли, що вже допомога прийде. Потім росіяни стали заходити на БМД-2 [бойова машина десанту]. А оскільки я кадровий офіцер, то знав, що в нас БМД-2 в Україні є тільки у 25-ї бригади, яка була відведена на інший напрямок. Тобто я зрозумів, що це росіяни — їх було там десь 150 солдатів.
До нас заходила ротно-тактична група від 12 до 16 одиниць бронетехніки. Плюс техніка забезпечення, скажімо, КАМАЗи".
«На той час, на 24 серпня, наші втрати складали шість військовослужбовців вбитими і 16 поранених. Але техніка була знищена майже вся — у мене з роти лишилося тільки три БМП».
«Коли російська техніка зайшла в найближчу посадку, почала маскуватися, я пішов дізнаватися, хто це. Знову такі, тоді були проблеми зі зв’язком та розвідкою, тому нічого не було зрозуміло. Пішли, подивилися — москалі. Вони здивувалися, що ми там знаходимося, бо їм сказали, що нас там теж немає. Я спитав: «Ти звідки?». Він відповідає, що з Анапи. Я кажу: «Так ти не з України». Росіянин відповідає «так» і також запитує, звідки ми. Я кажу, що з Одеси. Він раз — на мене дивиться. «Нам сказали, что вас здесь нету». Потім такий каже: «Ну, хорошо, я буду докладывать своему начальству, что вы тут есть». Я кажу: «Ну, доповідай, я своєму теж». Вони розвертаються і знову поїхали.
Але під вечір почався шалений обстріл. У мене, до речі саме цього дня були крайні втрати — офіцери та солдати загинули від цих обстрілів".
«Наступного дня до нас підкатилась 51-а механізована бригада на чолі з Михайло Драпатим [нині - бригадний генерал, командувач ОТУВ Харків] - вони поставили пушки там, звідки прийшли російські танки. І ми чекали ще півтори доби. З 26-го я знову поїхав на Многопілля. Бо я там знав багато своїх побратимів, сказав, що, пацани, там «вже москалі прямо на нас дивляться».
А в мене обороняться особливо не було чим. По людським втратам майже все було нормально, а по озброєнню і зброї вже було сумно. Залишився один гранатомет на роту. Три БМП, з них тільки одна стріляла, і набоїв вже не було. Доповідав всім кому тільки можна було. І після чого отримав наказ — відкатитися в сусідню посадку. Ми перемістилися в іншу посадку, а той квадрат, де раніше стояли, росіяни просто стирали землю в порошок".
«29 серпня була дана команда на відступ з цього району, — одночасно виходили наші війська з Іловайська. Я дав команду, ми почали відходити десь о другій ночі, а обстріл почався десь о четвертій ночі. З цікавого: лупили мою колонну зліва, справа, але по центру чомусь не попадали. На той час я думав: дай Бог там не залишитися, не залишитися без ноги, не поїхати інвалідом».
«Радіозв'язку, як такого, взагалі не існувало, у нас були погані китайські рації, які „добивали“ максимум на 7 км. Бо це куплялося за власний рахунок. Потім ми намагались зв’язатися з побратимами, що опинились в оточені, по телефонному зв’язку. Але мобільний зв’язок не працював, — тільки коли на якусь гору вискочиш. На „бехах“ (БМП) їздили в штаб, узнавали, що вони живі чи не живі, доповідали обстановку».
«Як висновок, можна сказати, що звісно росіяни порушили кордон й нахабно увійшли на територію України. Але з нашого боку тоді була погана організація взаємодії між підрозділами, які і обороняли, і наступали. Ми могли отримати наказ поставити блокпост, проїжджаєш, а він вже стоїть. «Пацани, що ви тут робите?». «Стоїмо на блокпості». «Так і у нас було завдання тут виставити блокпост».
«Було суцільне нерозуміння фронту, де він знаходиться, як він рухається. Тоді в одній посадці міг стояти ти, а через посадку російські сепаратисти, а ще через дві посадки російські артилеристи. Тобто розуміння ніякого не було й тому такі трагічні наслідки».
«Й ще додатково, — ми тоді ще не дозріли до того, щоб стріляти в росіян при першій зустрічі, бо щоб це усвідомити був потрібен час. Вже згодом все стало на свої місця: Росія почала війну з нами ще з 2014 року й ми це бачили на власні очі».
