Регіони як лідери зростання. Інвестори й посадовці — про розвиток українських міст у майбутньому
Чому разюче відрізняється життя у Києві, містах-мільйонниках та на периферії? Чи трапляються під час війни успішні кейси створення і розвитку значних проєктів у регіонах? Співпраця місцевої влади й бізнесу — які плюси та підводні камені? Яку роль гратиме визволений Крим в картині інвестиційної привабливості України?
Наші партнери: Ощадбанк, НАК Нафтогаз, NEQSOL Holding, NAUDI, Львівщина — люди дії, Смарт-Холдинг
Усі ці питання лунали під час великого заходу NV «Україна 2050. Діалоги про майбутнє».
Участь у дискусії брали: Таміла Ташева, постійна представниця президента України в Автономній Республіці Крим; Юрій Філюк, співзасновник платформи Тепле місто, CEO Promprylad, ініціатор Urban Space 100; Ігор Ліскі, засновник інвестиційної компанії EFI Group і співзасновник Інституту майбутнього; Максим Козицький, голова Львівської ОДА, голова Палати регіонів Конгресу місцевих і регіональних влад при президентові України.
Модерував розмову керівник проєкту NV Віталій Сич.
Віталій Сич: Після перемоги Дональда Трампа в США джерела навколо обраного президента кажуть, що Україні варто забути про Крим, а інші дають зрозуміти, що Крим — це українська територія, яка останньою реінтегрується. З огляду на такі наративи і на те, що Росія провадить великий проєкт переселення росіян на півострів і домінує там інформаційно, як можна підтримувати інтерес кримчан до України і перспективу українського ренесансу на півострові?
Таміла Ташева: Подивимося, що буде після 20 січня 2025 року. З 2021-го у нас діє Кримська платформа. На парламентському рівні цього року було понад 70 країн-учасниць, зокрема, США. Урядовий саміт Кримської платформи приймав цього року держсекретаря Ентоні Блінкена. 2018 року за адміністрації Трампа з’явилася декларація тодішнього держсекретаря Майка Помпео про невизнання спроби анексії Криму.
Звісно, ми як держава маємо наполягати на питанні територіальної цілісності в міжнародно визнаних кордонах, бо всі розуміємо: якщо ми дамо поступку, це означатиме, що міжнародне право зовсім посиплеться. Запуститься сніговий ком для багатьох країн у світі. Це означатиме, що немає непорушності кордонів.
Комунікація з людьми у Криму суттєво ускладнилася після початку повномасштабного вторгнення. Ключове, на чому ми наполягаємо, що це наші громадяни, ми маємо їх захищати, продовжувати надавати послуги, підтримувати спротив, який там є. Як зафіксовано в російських окупаційних «судах», є щонайменше тисяча людей, які чинили спротив у Криму, піднімаючи українські прапори, пишучи на стінах «Слава Україні!» тощо. Це суперважливо, про це потрібно говорити і на міжнародну аудиторію. Нам потрібно боротися, пам’ятаючи, що війна триває не з 2022 року, а десять років. Ми не маємо забувати про тих жертв, які були з 2014 по 2022-й, які гинули за наш український Крим.
Віталій Сич: Я давно стежу за процесами в розвинених країнах і в тих, що розвиваються. Мені здається, окрім іншого, розвинена країна відрізняється від не дуже розвиненої тим, що там відносно однаковий рівень життя у столиці та в регіонах. І не обов’язково жити у столиці, аби мати достойний рівень життя, зарплатню, соціальний, культурний простір. У Німеччині ви можете жити у Мюнхені або у Гамбурзі не гірше, а може і краще, ніж у Берліні. А в таких країнах як Аргентина, умовно, всі переїжджають до Буенос-Айреса. В Україні теж велика різниця в рівні життя між Києвом і регіонами. Що треба зробити, аби люди хотіли жити в українській провінції, мали там зарплатню та якість життя, подібні до київських?
Максим Козицький: Напевно, величезна різниця досі не так між столицею та обласними центрами, як між обласними центрами і трохи далі — районними центрами, містечками, селами. Бо якщо ти буваєш у Києві чи Львові, різниця не така вже і відчутна, можливості реалізації що там, що там високі. Коли ми говоримо про регіональний розвиток, треба зазирати, а що далі обласного центру. Дуже часто і ми, й іноземці далі не бачать. Величезна кількість делегацій, які приїжджали до нас у час війни, не бачили нічого, крім Львова, потяга, Києва і ще декількох міст, куди їх возили. А якщо вийти з потяга у Львові і проїхати 30 км від міста, на жаль, про ті можливості можна говорити по-іншому.
Час більше зосередитися на тому, що відбувається за межами обласних центрів. Якщо подивитись, у якому стані школа в умовному селі Либохора і у Львові, — кардинальна різниця. Діти не мають можливості асфальтованою дорогою пройти, щоб до школи дістатися. Є школи, яким 150 років. І туалети бувають на вулиці.
Ми багато говоримо про якість освіти, але треба вирішити ще чимало базових питань — якість доріг (а часто і відсутність), по яких добираються на навчання діти в малих містах і селах; щоб усіх, хто цього потребує, довозили «школярики»; щоб в усіх школах були внутрішні вбиральні. Це елементарні речі, але це ті речі, які досі створюють проблеми і також формують світогляд підростаючого покоління.
Основну увагу слід зосередити на розбудові соціальної інфраструктури, це насамперед стосується медицини, культури, соціальних закладів, а особливо — освіти.
Другий аспект — прозорість діяльності органів влади і зрозумілість та відкритість процесів ухвалення рішень. Ці два аспекти будуть визначати бажання та можливість людей залишатись у державі. Абсолютно погоджуюся щодо інвестиції держави саме в соцсферу, в першу чергу — в освіту.
Віталій Сич: У вас в області група ОККО починає будівництво масштабного проєкту — гірськолижного курорту на $1,5 млрд біля селища Славсько. Він, можливо, стане конкурентом Буковеля. Що може і має робити місцева влада, аби заводити до себе в регіони такі проєкти, гроші українських та іноземних інвесторів?
Максим Козицький: Так, у Славській громаді почали реалізовувати великий інвестиційний проєкт — гірський курорт міжнародного формату GORO Mountain Resort. Назвали цей проєкт Мале карпатське коло. Хотіли скоротити шлях для туристів і місцевих жителів, зробити кілька доріг, що ведуть на Закарпаття та Франківщину, таким чином поєднати ті області. Це багато нових робочих місць, це збільшення кількості туристів у нашій області, це значні надходження у бюджет, але вже на початку інвестор стикнувся з низкою штучно створених перешкод. І обласна адміністрація, і громада реагують, допомагають, але це ненормально. Це дуже демотивує підприємців.
Щоб український та закордонний інвестор хотів вкладати гроші у наші міста і села, обовʼязок влади всіх рівнів — забезпечити такі умови, аби йому не доводилося «відбиватися» від різноманітних служб, які непричетні до реалізації проєкту, але хочуть мати на нього вплив і створюють багато бюрократичних труднощів.
Віталій Сич: Ми провели децентралізацію. На ваш погляд, чи достатньо зараз повноважень і компетенції в очільників регіонів і міст, аби зробити їх успішними? Чи чогось бракує, порівняно з польськими або німецькими регіонами?
Максим Козицький: На жаль, ми провели тільки перший етап децентралізації, дали можливість розвиватися територіальним громадам. Коли говоримо про децентралізацію в цілому, то вона не проведена. Ми втратили повністю районний рівень. Досі не маємо розуміння, як мають функціонувати ті ж лікарні, мережа шкіл, соцзакладів. Вони концентруються або на обласному рівні, або на місцевому. Ми втратили можливість здійснювати вертикальну політику. Коли говоримо «політика», це не про розмови, а про соціальну, освітню політику, сферу охорони здоров’я.
Щоб завершити реформу децентралізації, необхідно чітко розмежувати повноваження обласних адміністрацій і рад. Аби реформа була успішною, потрібно розділити і передати повноваження на місця. Одним із кроків має стати створення виконкомів обласних рад. Обласні адміністрації повинні займатися контролем і координацією роботи центральних органів виконавчої влади на місцях.
Віталій Сич: Юрій Філюк — людина з Івано-Франківська. Є великий проєкт Промприлад, колишній промисловий об'єкт майже в центрі міста, який зараз перетворюють на суспільний та економічний простір. Ви залучили до проєкту уже понад $20 млн, умовно, $17 млн інвестицій і $4 млн — грантові кошти. Якщо ви місцевий бізнесмен, активіст або представник влади, у вас є енергія і масштабна ідея, чи складно зараз залучати кошти, де їх знаходити? Приватні інвестиції, іноземні, українські? Як ви це робите і на що звертаєте увагу?
Юрій Філюк: Залучили вже $25 млн сумарно на сьогодні… Чи стало легше після повномасштабного вторгнення залучати? Ні, не стало. Ринок гіршає. Якщо хтось говорить, що він кращий, я не погоджуся. Та тим не менше, все залежить від проєкту, активності команди та реалізації. Нам удалося досягти найбільшого прогресу за два роки, екзек’юшен вирішує. Той, хто хоче і рухається навіть всупереч, знаходить.
Якщо брати загальний інвестнастрій усередині країни, він прямо пропорційно залежить від новин, як загальних, геополітичних, так і наших внутрішніх, зокрема з фронту. Коли йшов контрнаступ, люди, вірячи в майбутнє, активніше інвестували в розвиткові проєкти. Коли гірші новини, ми затискаємось. Але гроші на ринку точно є. Просто, коли в тебе є важливий проєкт, треба знайти способи, як достукатись.
Віталій Сич: Щороку британський журнал The Economist робить рейтинг найкомфортніших міст для життя у світі. Відень завжди посідає першу позицію, потім австралійські, канадські, швейцарські міста. Частково це відбувається тому, що це заможні країни та міста. Але частково — тому, що вони розвивають громадський простір і громадські послуги. Там немає 30-поверхівок, нема таких корків, як у нас у Києві. Натомість є пішохідні зони, громадський транспорт, там просто комфортно жити. Ви багато подорожуєте Україною. Як вам здається, Івано-Франківськ та інші українські міста рухаються в бік Відня? Чи є міста, які зробили в цьому великий прогрес і чий досвід вартий наслідування для інших?
Юрій Філюк: Мені здається, поступальний розвиток так чи інакше відбувається. Але якщо говорити, за що борються міста, параметр комфорту трошки ширший, ніж дороги й транспорт. Якби оцінювати лише за таким параметром, в Україні є достатньо багато невеликих міст, які набагато комфортніші, ніж Київ. Але принаймні половина всіх потенціалів, капіталу, зокрема людського капіталу, зосереджені у столиці. Ми все ще достатньо центрична країна. Реформа децентралізації і на формальному, і на неформальному рівні нам дуже необхідна. Нам потрібно розвивати можливості реалізації талантів на місцях.
Я би перефразував запитання і поставив його так: що потрібно робити різним українським містам, аби створювати можливості для реалізації потенціалу людей, які там народжуються, ростуть і будують своє життя? Задача — шукати стратегії виходу з провінційності, стратегії позитивної глобалізації. Ця задача щонайменше мала би стояти в кожного обласного центру в Україні, бо це про конкурентність на світовому ринку, а ми вже з вами конкуруємо, хочемо чи не хочемо, кордони стають дуже відносними.
Віталій Сич: Ігоре, в тебе є різні бізнеси в різних регіонах. Як ти обираєш регіон, де буде розміщений твій бізнес? Чи є різниця в бізнес-кліматі? І що для тебе маркер того, що влада буде бізнес-френдлі, чи є якісь ознаки, коли ти розумієш: о-о, сюди точно не хочу йти?
Ігор Ліскі: Не відкрию великої таємниці, так, це має значення. Є конкуренція між територіями, містами, областями за капітал. Місту Буськ Львівської області пощастило спочатку з одним головою адміністрації, а потім із Максимом Козицьким, бо мені там комфортно. Інвестиція 40 млн євро відбулася саме там, створено 200 робочих місць, купа грошей пішла до бюджету.
Відбувалося це просто. Коли я розглядав, де інвестувати, Львівська область була останньою. Ми починали з Житомирської, Черкаської. То не знайшли майданчик, то були проблеми з приєднанням електрики, то ще якісь питання. До хабаря не дійшло, але була умовна історія на кшталт — «я тут начальник, а ти маєш прийти і щось погодити». У Львівській області все відбулося по-іншому. Що, інвестиції? Йди сюди! 21:00, повний стіл, ось керівник обленерго, ось те, ось це, до понеділка знайти, допомогти.
Ось такий підхід, коли, щоб вирішувати якісь питання з місцевим Антимонопольним комітетом або ще з кимось, ти не їдеш до Києва, а приходиш на місці і кажеш: ми тут купуємо замок. Ну, якщо на Львівщині немає більше меценатів, доведеться нам, з Луганщини. Є відчуття, що мене принаймні чують, щось обіцяють, це уже добре. Головне, що в країні вже нарешті є розуміння: підприємець, бізнесмен — це не ворог, не той, кого треба видоїти чи щось йому не дозволити, а це партнер, людина, що приносить податки, добробут, робочі місця.
Віталій Сич: Остання твоя історія виробництва — завод із виробництва скла на Житомирщині.
Ігор Ліскі: Так, перед Львовом я приїхав на Житомирщину і пів року шукав ділянку. Мені розповідали купу казок, що це або те не підходить. Побудували на Житомирщині. Потім змінилася влада. Був такий житомирський мер, зараз він пішов на підвищення. Він настільки зачепився за цей проєкт, що зі мною їздив і до Берліна його презентувати.
Львівщині, на жаль, не пощастило зі скляними пісками. Але місцева влада не тільки може, а дуже сильно впливає. Львову щастить, ми в області зробили вже три інвестиції: у Самборі, Буську і в Роздолі. Думаємо над четвертою.
Віталій Сич: Як ви вважаєте, можна зробити регіони локомотивами зростання? Аби всі ресурси не накопичувались у Києві, щоб він не був єдиним містом, де люди можуть реалізувати себе. А щоби люди жили в Івано-Франківську, Сумах, Миколаєві, Вінниці і там могли мати такі самі перспективи.
Таміла Ташева: Якщо говорити про Крим, це достатньо віртуальні речі, фактично робота з очікуваннями людей. Ми, розуміючи це, 2022 року напрацювали документ, який назвали Стратегія економічного відновлення Криму. Для нас було дуже важливо відправляти меседж нашим людям у Криму, міжнародній аудиторії, що ми думаємо не лише про відвоювання півострова або політико-дипломатичне повернення територій, а й про те, як Крим виглядатиме після того. Сценарій може бути різним, ми не знаємо, яким чином Крим буде повернутий, чи не буде зруйнована інфраструктура. Від того маємо будувати наше бачення півострова.
Без розвитку інфраструктури, без відновлення безпеки дуже складно говорити про інвестиції, що могли б іти на територію півострова. Ми думаємо про те, що це мали би бути крафтові виробництва, які б використовували привілеї Криму.
Минулого року ми підписали меморандум з Ryanair про співпрацю щодо майбутнього Криму. Гендиректор сказав, що, коли Крим буде деокупований, вони готові першими заходити, відновлювати авіасполучення. Це питання туристичного потенціалу, аби були не просто ліжкомісця. Пам’ятаємо, коли раніше гуляли по південному узбережжю, були написи «здаю ліжкомісце». Це питання того, щоби туди заходили великі готельні мережі.
Юрій Філюк: Реформу децентралізації, про яку згадували, треба доробляти. У цілому я за проактивний підхід: розвиток регіонів — відповідальність самих регіонів. Слід шукати можливість активізувати людей. Важливе вибудовування полілогу у трикутнику — бізнес, місцеві органи самоврядування, громадянське суспільство. Бо коли є ефективний полілог, швидше узгоджується спільний порядок денний і ми досягаємо найбільшої динаміки розвитку. А далі вже по секторах. Дуже важливо — освіта, це база, без неї нікуди. Але так само важлива економіка, бо інакше ми готуємо таланти для інших міст, куди вони тікають.
Ігор Ліскі: Я дивлюсь на регіон як на економічну одиницю, в якій має бути життя, діяльність, де сплачують податки. Дуже важливо (хоча раніше це звучало якось смішно), щоб там жили люди. Бо так сталося, є реальна світова конкуренція за людей. Вони можуть обирати місце, де жити, особливо молодь, а без молоді міста та громади просто вимирають. Тому треба йти за людьми, створювати їм якісні умови життя.
Раніше в СРСР було так: є робота — є люди. Пам’ятаю, як будувалися шахти на Донбасі. Хороша зарплата, людей зігнали — і все. Зараз — ні, людям потрібне майбутнє для себе, для дітей, освіта, якісні школи. Вони думають, яка лікарня, яка екологія. Уже починають думати, яка культурна складова, чи є театр, кінотеатр, парк, чи є якісь заходи. Ми маємо створювати це в регіонах.
Я би дуже хотів, аби влада спиралася не тільки на бюджетні трансфери, а співпрацювала в цьому із бізнесом. Це новий виклик, деякі регіони навчилися, деякі — геть не вміють, а сприймають бізнесмена як якесь чужерідне тіло. Мовляв, хтось чужий приходить, у нас хочуть землю відібрати чи щось страшне побудувати, нам заважатимуть, а ми тут собі жили й жили…
Стають прозорішими кордони, дуже скоро ми будемо в ЄС — і ще вони підключаться до цієї конкуренції, боротьби за людей. Це теза, якої раніше не було. Раніше як? Скільки в регіоні живе, 20 тисяч? Ось вони всі. А тут повна мобільність, переселенці, багато людей переїхали тимчасово, в них немає коріння і вони можуть далі поїхати. Треба терміново створювати не тільки робочі місця й житло, а й покращувати якість життя.
Наші партнери:
