Діти запитували: «А будуть листочки знову?». Головні цитати письменниці Світлани Алексієвич про Чорнобиль з інтерв'ю НВ

26 квітня 2020, 08:30

Світлана Алексієвич — відома білоруська письменниця і лауреатка Нобелівської премії з літератури, яка в 1997 році випустила книгу, присвячену ядерній катастрофі в Чорнобилі.

Її роман Чорнобильська молитва ліг в основу серіалу виробництва HBO, який став найбільш рейтинговим за всю історію за версією ресурсу IMDB.

До 34-х роковин трагедії ми зібрали головні цитати Алексієвич про ядерну катастрофу з її інтерв'ю головному редактору Радіо НВ Олексію Тарасову, записаному в минулому році.

Реклама

У тому, що стосується Чорнобиля, проблема полягала не тільки в брехні радянської системи про трагедію — взагалі все людство до неї було не готове. Пам’ятаю, як на моїх очах в Сорбонні запитують у [останнього керівника СРСР Михайла] Горбачова: «Чому ви так вчинили? Чому не людину захищали, а систему? Адже ви — президент перебудови». На що той відповідає: «Так я сам не розумів. Покличу вчених — вони нічого пояснити не можуть, покличу військових — вони кажуть: «Та облиш, тільки що вибухнула ця бомба, а ми вже через десять годин випили червоного вина і пішли». І ти просто із жахом розумієш, наскільки ми неосвічені, наскільки залежні від абсолютно середнього рівня людей і системи. Що таке соціалізм, і навіть демократія? Це тотальна влада посередності, тобто більшості.

Коли я писала книги про війну, я була виснаженою психологічно. Я відчувала, що у мене вже немає сил на вивчення зла, і тут вже неважливо, небесне воно або людське. А те, що сталося в Чорнобилі, оточувало з усіх боків: то в Чорнобиль їде чоловік знайомої, і вони думають, чи будуть у них після цього діти; то приїдеш в село, а діти тебе засипають питаннями: «А будуть у буслів [лелек, — НВ] буслята? А будуть листочки знову?».

Їдеш по селу і бачиш, як на твоїх очах корів женуть до води, а вони повертаються і не йдуть. Напевно, відчувають, що в річці щось не так. Приходиш до пасічника, а він розповідає: «Тиждень бджоли не вилітають з вуликів». Рибалки скаржаться, що не можуть черв’яка дістати з землі - той глибоко пішов. Було таке відчуття, що світ не вперше стикається з подібним, в його ДНК закладена якась інформація, якої у нас, людей, немає.

Література не може допомогти, мистецтво не може допомогти, навколо люди на всіх рівнях не можуть пояснити. І тільки старі люди, що залишилися в селах, що мене вразило, зберегли спокій. Пам’ятаю бабку Стефу. Заходиш до неї, а вона молоко несе: «Ось, зараз їжачкам наллю. Бачиш, вони прийшли, сидять і чекають? Вранці вовк приходив, сорока прилітала. Наллю їм молочка, і тоді поговоримо». Вона якось об'єднала цей світ. Так потихеньку вибудовувалася і моя філософія.

Зовсім недавно я була у Фукусімі [японська префектура, де в 2011 році на однойменній атомній електростанції сталася аварія, — НВ]. І що я там побачила через шість років? Та все те ж! Ті ж люди, яких відселили і яким так само не сказали правду. І навіть до Фукусіми ви не можете наблизитися ближче, ніж на десять кілометрів. Ми до кінця не знаємо, які там скиди води робляться, як там все накопичується. Зрозумілим є одне: поки впоратися з бісами не може навіть така розвинена країна, як Японія. <...> Досить було землетрусу на бал більше, ніж в початкових розрахунках, і весь цей прогрес перетворився на купу сміття: звалища машин, купи каміння, що були колись будинками… Зарозумілість людства зникла відразу на наших очах.

Я якраз була в Мінську, [коли трапилася Чорнобильська катастрофа]. Моя сестра, лікарка за професією, вмирала в лікарні від раку. І я кожен день ходила і сиділа з нею. Пам’ятаю темно-зелені калюжі і незрозумілі хмари. Вони немов накладалися на мій настрій. Пам’ятаю, як таксист, який мене віз, сказав: «Що трапилося? Птахи замертво падають або, як сліпі, кидаються на скло! Ми намагаємося їздити дуже повільно, оскільки вони розбиваються». Але вся ця інформація якось повільно досягала моєї свідомості. Мені подзвонила моя подруга, журналістка зі Швеції, і розповіла про аварію. Я ж, як нормальна радянська людина того часу, сказала: «Ну, може бути… Наші радіостанції мовчать — думаю, ви перебільшуєте».

Потім, не раз зустрічаючись з нею, ми згадували, як повільно ми, і я в тому числі, звільнялися з-під «наркозу» ідеї, віри в комунізм. Адже я виросла в сім'ї комуніста, мене, дитя сільської інтелігенції, виховали віруючою в комунізм.

У ті дні церкви були переповнені, тому що людина не знала, до кого звернутися. Те, що вчені пояснювали, було абсолютно незрозуміло. Та й самі, вони, здається, тоді були розгублені, а вже військовим, політикам, місцевим чиновникам взагалі не довіряли. Людям нікуди було звернутися, і вони звернулися саме до Бога. Думаю, відчуттями вони розуміли, що ми зіткнулися з якоюсь абсолютно новою реальністю, і ніхто з цим не може допомогти.

Мені здається, серіал Чорнобиль припав на період формування «екологічної» свідомості. Ми бачимо, як природа змикається і незадоволена нами. Зверніть увагу, скільки у людства проблем планетарного масштабу. Добре, якщо якомога більше людей говоритимуть про Чорнобиль.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу NV

Показати ще новини