Через кілька місяців після аварії на ЧАЕС приїхав 22-річний студент Віктор Кучинський. Він став одним з членів групи дозиметричної розвідки. Зараз Віктор Казимирович — заступник начальника відділу стратегічного планування ЧАЕС. Він розповів НВ свою історію про ліквідацію наслідків аварії та загрозу ядерної аварії у 1991 році.

Передовий фронт науки

Середню школу я закінчив у Криму, був найкращим у фізиці та хімії, неодноразовим переможцем обласних олімпіад. Починаючи з дев’ятого класу, намагався займатися наукою, був членом Малої академії наук з кібернетики. Тому по закінченню школи міг вступати без іспитів у будь-який місцевий ВНЗ, але юнацький максималізм вимагав нових звершень. Тому вирішив їхати вступати в Москву. У мене був досить високий рівень знань у сфері радіоелектроніки і кібернетики, і впевненість в тому, що вступлю без проблем. Я мріяв навчатися в училищі імені Баумана. Але доля розпорядилася інакше, і я опинився в на той час закритому місті Горькому [зараз — Нижній Новгород, місто в РФ — ред.].

У Горькому я хотів потрапити на факультет радіоелектроніки і кібернетики, але не встиг подати документи. В результаті я потрапив на фізико-технічний факультет. Як виявилося, це був закритий секретний факультет, куди були потрібні абітурієнти з хорошим знанням фізики. Він був дійсно закритим: спецперевірка КДБ, вхід за перепустками, конспекти з багатьох дисциплін заборонялося виносити за межі факультету. Через кілька місяців я досконально розібрався, що це за спеціальність — Атомні електричні станції та установки. Вчитися було непросто, але мені подобалося. Імпонувало так само те, що я займався передовим фронтом науки і техніки. Нам викладали люди, які мали практичний досвід у створенні атомної галузі СРСР. На факультеті була військова кафедра з відповідним профілем. Друга моя спеціальність — управління ядерно-енергетичною установкою на підводному човні «проєкту 670» [серія радянських атомних підводних човнів, побудованих в 1960-х — 1970-х роках — ред.].

Коли сталася аварія на ЧАЕС, мені було 22 роки і я закінчував третій курс. Про саму аварію я дізнався пізно, десь на початку травня. Після травневих свят я прийшов в інститут на консультацію, але на вході на факультет мене зупинили зі словами: «Студент Кучинський, вас викликають до деканату». Нас всіх зібрали і повідомили, що надійшов запит з Міністерства — допомогти фахівцями на ліквідації аварії на четвертому блоці Чорнобильської АЕС. Нам запропонували добровільно, замість проходження практики на станції, поїхати в Чорнобиль. Погодилися 14 осіб з приблизно ста.

Ліквідація замість навчальної практики

Керівництво інституту та факультету дуже серйозно підійшли до нашого відрядження в зону аварії. Нам організували курси посиленої підготовки на базі обласної санітарно-епідеміологічної станції. Два тижні поспіль по 12 годин на день нас навчали найкращі фахівці провідних атомних підприємств міста Горького. Після курсів проходила ретельна перевірка отриманих знань і навичок у сфері дозиметрії та радіаційного захисту. Я й зараз користуюся знаннями, які отримав там. Одна справа — засвоювати інформацію в інституті, зовсім інша — розуміти, що ти зараз поїдеш працювати в місце, де сталася ядерна аварія. Очолила нашу групу дуже грамотна, енергійна й унікальна людина — Андрій Мітенков, який був лише на кілька років старший за нас [Керівнику групи Андрію Мітенкову тоді було 23 роки, він працював старшим інженером на кафедрі Ядерних реакторів і енергетичних установок Горьковського політехнічного інституту — ред.].

Зруйнований четвертий енергоблок ЧАЕС / Фото: Віктор Кучинський

У середині липня ми приїхали до Києва. Тоді я побачив місто вперше, і воно мені дуже сподобалося. Ми до кінця не розуміли, куди їхали, що нам належить робити, і вже точно не уявляли масштабів аварії. Але вже в Києві я їх усвідомив, коли дістав дозиметричний прилад ДКС-04 і побачив потужність дози гамма-фону — 0,3 мілірентгена на годину [безпечною вважається доза до 0,05 мілірентгена на годину — ред.] на площі Богдана Хмельницького.

Цього ж дня нас поселили в сумнозвісному піонерському таборі Казковий [Казковий розташований за 16 кілометрів від Чорнобиля і за 30 кілометрів від Прип’яті. Після аварії на ЧАЕС тут була база ліквідаторів, перших привезли в табір 30 квітня, через чотири дні після аварії — ред.]. Вийшов наказ про зарахування нас на роботу у відділ охорони праці та радіаційної безпеки Чорнобильської АЕС. І на основі нашої групи була створена група дозиметричної розвідки.

Коли ми приступили до виконання робіт, зрозуміли, що величезна кількість людей, яких направили на ліквідацію, практично не володіють необхідними знаннями і не розуміють навіть елементарних принципів радіаційного захисту. Людей багато, але здебільшого вони не були підготовлені до ліквідації аварії. Я з вдячністю згадав наші підготовчі курси. Тому ми, молоді 22-річні пацани, почувалися дуже затребуваними. Радіаційна обстановка на майданчику була дуже складною. Навіть в їдальні контрольний рівень гамма-фону становив 0,5 мілірентгена на годину. Приблизно 30% працівників не відповідали цьому критерію і їх, звичайно, не пропускали в їдальню.

Дозиметристи на той час були просто царями і богами, якщо можна так висловитися. Як тільки інші робітники бачили дозиметриста, відразу бігли до нас — виміряти рівень радіації на одязі та інструментах, автомобілях тощо. Основним нашим приладом був ДП-5 В з максимальним рівнем, який міг вимірювати 200 рентген на годину. Я кілька разів потрапляв у ситуацію, коли цей прилад зашкалював. Такий гамма-фон був ближче до четвертого блоку і в багатьох приміщеннях третього блоку. На першому і другому блоках рівень був значно нижчий. Основним параметром дозиметричної розвідки був гамма-фон. Бета- і альфа-забруднення міряли значно менше, оскільки вони менше впливали на зовнішню дозу опромінення і вимагали застосування інших приладів, яких, звичайно ж, не вистачало. Зрозуміло, що внутрішню дозу в той час просто не вимірювали і не враховували.

Віктор Кучинський в місті Чорнобиль / Фото: Віктор Кучинський

Ми робили все, що нам доручали. Я особисто працював у місті Прип’ять, на першому, другому і третьому блоках ЧАЕС [ці енергоблоки не були зруйновані під час аварії на четвертому енергоблоці — ред.] і на промисловому майданчику. Ми працювали по 12 годин на день, а разом з дорогою — всі 14. Тільки завдяки тому, що ми були молодими, здоровими і не відчували втоми, могли все це витримати протягом двох місяців.

До ліквідації були залучені багато хто — вчені, будівельники, шахтарі, атомники й військові. Сама станція часом нагадувала справжній прохідний двір, і при цьому всі ходили в практично ідентичних захисних костюмах — жодних відзнак, всі в одній формі. У мене був випадок, коли стояв на межі двох зон контролю і перевіряв забрудненість одягу людей, які виходили з більш забрудненої зони. Було встановлено поріг гамма-фону і установка пропускати тільки тих, хто забруднений нижче цього порога. Якщо більше — мийте взуття і форму. Я зупинив групу, яка була сильно забруднена. На мене всі накинулися. Виявилося, серед них був генерал, начальник якогось штабу. Тут мені пощастило — він мене похвалив, сказав, що я правильно виконую своє завдання, і пішов мити взуття.

В цілому ми виконували дозиметричну розвідку в місцях, де планувалися роботи. Але так само вистачало і щоденної рутинної роботи. Потрібно було готувати дуже багато звітів у різні штаби й органи влади. Паперову роботу я не любив. Зазвичай щодня доводилося виконувати не менше 300 вимірювань, адже керівництву роботами з ліквідації аварії постійно потрібно знати поточну радіаційну обстановку. Тоді дуже модним було слово «штаб» — штаб з контролю за радіаційною обстановкою, штаб забезпечення чимось, штаб міністерства тощо. І всі вимагають дані про радіаційну обстановку.

Панічного страху від високих рівнів радіації у нас не було, але, звичайно, ми усвідомлювали небезпеку й остерігалися необґрунтованого перебування в місцях з високим фоном. Але це все було на початку. До постійної небезпеки швидко звикаєш. Уже за кілька днів роботи ми перестали сильно звертати на неї увагу. Ми були молодими, спрацьовувала молодеча завзятість, яка часом навіть межувала з нехлюйством. Зараз я вже розумію, що в зрілому віці ми б більш ретельно дотримувалися заходів безпеки. А тоді могли не носити респіратори, прямо як зараз деякі люди не носять маски, не вірячи в ковід. Тоді все було нормально, а через роки почали відчувати погіршення здоров’я.

Пропуск на територію ЧАЕС / Фото: Віктор Кучинський

Наслідки перебування на ЧАЕС я почав відчувати після 50 років. До 40 років проблем зі здоров’ям взагалі не було — я не відчував втоми і був дуже витривалим. Після 50 з’явилися проблеми з серцем і зниження імунітету. І я просто став нестійкий до різних захворювань. Хоча всі ці ознаки я спостерігаю не тільки у ліквідаторів. Особливим лікуванням і реабілітацією держава практично не допомагає. Нас, ліквідаторів, поділили, як осетрину у Булгакова [відсилання до діалогу про свіжу і тухлу осетрину в романі Булгакова Майстер і Маргарита — ред.]: на першу, другу, третю і четверту категорії. Мене віднесли до другої, і вона — найвигідніша. Це ті люди, які працювали на ліквідації в 1986, але не отримали інвалідність. У першій категорії ті, хто отримав інвалідність, онкологію і гостру променеву хворобу.

Останнім часом ставлення держави до ліквідаторів значно погіршилося, хоч нас стає все менше і менше. Наприклад, зараз вже починаючи з другої категорії практично немає медичної підтримки від держави. Я сміюся, що коли був здоровий, все було добре і не потрібні були санаторії, а ось зараз, коли з’явилася потреба в постійному щорічному оздоровленні, — безкоштовні санаторії скасували, і тепер все своїм коштом. Але взагалі щодо цього я не сильно сумую, особисто я проти пільг у всіх сферах. Це шлях в нікуди, ними тільки зловживають — пільги можуть відібрати, і людина впаде в стрес. Найкращий варіант — відразу компенсувати заслуги грошима.

Хіміки та фізики

Спочатку планувалося, що ми перебуватимемо на ліквідації аварії до кінця серпня і поїдемо в Горький перед 1 вересня. Попереду нас чекав новий навчальний рік. Але нам дали зрозуміти, що це неможливо, оскільки ми виконували важливу роботу і на той момент нас не було ким замінити. Групу залишили до 15 вересня, сказали, що за навчання можна не переживати, адже ми національні герої і, в разі чого, за нас заступиться мало не президент.

Звичайно ж, ми запізнились на початок навчального року. Приходжу я в деканат, а там відбувається ось такий діалог:

 — А ви де були? Ваші всі на картоплю поїхали.

 — Я був на ліквідації ядерної аварії на Чорнобильській АЕС і щойно приїхав.

 — Мене не хвилює, які у вас там були аварії, ви повинні були 1 вересня з’явитися в деканат. Що ці студенти тільки не роблять, аби на картоплю не поїхати.

Як покарання мене відправили працювати на відсталий цегляний завод, де визначили в бригаду з якимись вічно похмурими, набурмосеними і небалакучими мужиками. Вони ні з ким не спілкувалися і кожні 50 хвилин робили перерву на перекур. На другий день я вирішив налагодити з ними контакт і прийшов в курилку, запитав, хто вони і звідки. Вони відповіли:

 — Ми хіміки. А ти хто?

 — Я фізик.

 — А це що за стаття?

Виявилося, я працював з ув’язненими. Хіміками тоді називали в’язнів, які відпрацьовують громадські роботи на хімічних виробництвах. Ось такий у мене був початок навчального року в 1986 році, після двох місяців роботи в зоні аварії.

ЧАЕС. Точка відліку

Коли я закінчив навчання, хотів працювати тільки на українських атомних станціях. У цьому в мене не було конкурентів, адже всі відмінники хотіли залишитися в Горькому. Я міг розподілитися на Запорізьку атомну електростанцію [донині ЗАЕС є найбільшою атомною електростанцією в Європі — ред.]. Але до того моменту на ЧАЕС вже пустили перший і другий блоки, і станцію почали відновлювати. Прийшов запит щодо набору нового персоналу. Я подзвонив у Міністерство енергетики, переговорив, і, звичайно, мене вмовили їхати саме на Чорнобильську АЕС. Я попередньо приїхав подивитися, як будують місто Славутич. Все дуже сподобалось. Так у 1988 році розподілився на ЧАЕС. Нам з дружиною видали велику квартиру в Тбіліському кварталі, і вже у вересні ми переїхали жити в Славутич, а я почав працювати на електростанції.

Здавалося, станція назавжди відродилася, в експлуатації були три блоки потужністю 100 мегават кожен. Але вже в 1991 році відбулися події, які стали вихідною точкою початку зупинки блоків і заходу нашої станції як електрогенерувального об'єкта.

Мало хто знає, але в 1991 році сталася аварія з пожежею на четвертому турбогенераторі другого блоку. Все могло закінчитися сумніше. Ми мало не отримали сценарій Фукусіми [аварія на АЕС Фукусіма-1 в Японії сталася в 2011 році і мала сьомий, максимальний, рівень за Міжнародною шкалою ядерних подій (INES)]. У процесі аварії реактор мало не втратив охолодження через повну втрату підживлення контуру охолодження реактора. Я тоді працював на третьому блоці і пам’ятаю, як це сталося.

Наш блок працював на 100% потужності, і десь о 21:00 ми всі відчули сильний удар і масове спрацьовування сигналізації. Трохи пізніше ми зрозуміли, що це вибух, але не в нашому блоці. Почалися дзвінки, сказали, що горить другий блок. Цій аварії мало хто з дослідників історії ЧАЕС приділяє увагу, хоча тоді ми були за крок від ядерної катастрофи. Але ця аварія — тема для окремої розмови, адже вона й підштовхнула уряд до рішення остаточно закривати станцію. Другий блок вже ніколи не виходив на потужність. У 1996 році був зупинений перший блок, а в 2000-х роках останній — третій. Після зупинки третього блоку Чорнобильська АЕС вступила в новий етап свого життєвого циклу — етап зняття з експлуатації. З виробника благ вона стала споживачем.

Зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС — це теж тема для окремої розмови. Так само, як і стратегія перетворення зруйнованого аварією четвертого блоку. Якщо коротко, то є затверджена стратегія і детальний план зняття всіх трьох блоків, там все розписано. Досягнення кінцевої мети — це 2064 рік. Але тільки якщо все піде гладко. На жаль, не все в нашій державі йде так, як хотілося б.

Чорнобиль від НВО

Серіал Чорнобиль мені не подобається. Вони багато спотворили. Легасов [Валерій Олексійович Легасов був членом урядової комісії з розслідування причин і ліквідації наслідків аварії; в серіалі Чорнобиль від НВО його зіграв актор Джаред Гарріс — ред.] показаний зовсім не таким, яким він був насправді. Я особисто його не знав і ніколи не бачив, але досить просто прочитати про цю людину і його особисті записи, серпневу доповідь у МАГАТЕ [Міжнародне агентство з атомної енергії — ред.], щоб розібратися, яким він був, якої точки зору дотримувався і чому наклав на себе руки. Там показують, що він постійно намагався розкрити якусь приховану правду і в результаті його усунули. Але він був гвинтиком державної системи — виконував і говорив усе, що було потрібно державній пропаганді. Так працювала тоталітарна машина. Та й весь серіал пішов за накатаною пропагандою легендою: «радянська техніка і реактори хороші, блок хороший, вчені хороші, а персонал винен і припустився помилки». Але було не так.

Основна причина аварії — це конструкторські недопрацювання і помилки проєктантів при створенні реакторів РВПК [реактор великої потужності канальний — ред.]. Валерій Легасов про це ніде не намагався сказати, та й у серіалі ця тема не розкрита. Але зате він рясніє вигадками і художніми домислами. У цьому випадку не можна використовувати конкретних людей з їхніми справжніми прізвищами, тим більше, що їх вже немає в живих і вони не зможуть відповісти. Першими значними людьми, які розповіли правду про аварію, стали атомник Микола Штейнберг і вчений Костянтин Чечеров. Але про причини можна говорити довго, це зовсім інша історія. Варто відзначити, що серіал все ж виконав свою позитивну роль — знову привернув увагу громадськості до цієї масштабної трагедії.