1:23 — саме в цей час, в ніч проти 26 квітня 1986 року внаслідок невдалого експерименту з потужностями реактора стався вибух на Чорнобильській атомній електростанції. Аварія призвела до пожежі та до викиду шкідливих радіоактивних речовин у повітря.

На ранок 26 квітня військовослужбовці та працівники міліції, екстрено залучені до тушіння пожежі, намагалися власноруч ліквідувати страшні наслідки катастрофи на реакторі. В цей час місто Прип’ять — найближче до Чорнобильської АЕС — продовжувало жити своїм звичним життям. На вулиці гралися діти, дорослі готувалися до зустрічі Великодня. Хтось гуляв центром міста, хтось — одружувався, хтось робив передсвяткові закупи.

За кілька днів після цього, 1 травня тисячі людей зібралися в центрі Києва на традиційний святковий парад до Дня трудящих. Учасники параду урочисто крокували Хрещатиком, а на трибунах за дійством спостерігали ветерани праці, учасники Другої світової війни, політики, чиновники та видатні діячі культури. В цей час рівень радіаційного забруднення в столиці зашкалював, а жителів Прип’яті, яка розташована за 150 км від Києва, вже евакуювали.

Що відбувалося у квітні 1986-го та які асоціації викликає ця дата сьогодні, у інтерв'ю НВ розповідають колишній міліціонер, який розбирав наслідки аварії, жителька Прип’яті, яка була змушена покинути місто з сім'єю, ліквідатор третьої хвилі та киянин, який разом із батьками ходив подивитися на урочистий першотравневий парад.

У 1986 році я служив у спецполку міліції у Києві — наш полк тоді стояв на Повітрофлотському проспекті. 26 квітня нас підняли по сигналу тривоги: ми були одними з перших, хто приїхав у Прип’ять для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Ми були молодими хлопцями — нам було по 18−20 років, найстарші — це, може, 23 або 24 років. Пам’ятаю, що це була субота, а наступного дня, в неділю, був Великдень.

Загалом мені довелося бувати там двічі: перший раз, коли нас викликали по тривозі, з 26 квітня і до 30 квітня. Ми приїхали першими, тому, фактично, не мали жодних умов для перебування там: сухпайок, одна консерва на чотири особи, шматок сухаря. Їсти не було де, спати — теж. Це були походні умови. Вже згодом ми розбили там військове містечко. Пам’ятаю, що над головою літали гелікоптери — скидали на станцію мішки з піском та свинцем.

Ще пам’ятаю, що коли ми приїхали до Прип’яті, бачили там весільну процесію. Тобто уявіть: у 500 метрах горить станція — а горіла вона добре, була справжня заграва — і тут люди собі святкують. А все тому, що ніхто нікому не пояснював, яку шкоду для здоров’я несе оцей стронцій, уран, як сильно шкодить радіація.

26 квітня, десь о 15:00, нас вишикували на плацу біля РОВД і довели до відома, що станція могла вибухнути — на той час це було 90% вірогідності. І наказали сильно не розходитися по периметру: на випадок, якщо раптом станція таки вибухне, то щоб наші тіла не шукали по всіх околицях, бо коли всі в одному місці, легше просто вантажити і вивозити. Такі речі точно не піднімали нам бойовий дух — було дуже складно. При цьому, думки про те, щоб втекти, не було — ми робили те, що мали робити. І все.

Забрали звідти, бо війська уже почали «дзвеніти» — нахапалися багато радіації, тож подальше перебування нашої частини там прирівнювалося, фактично, до того, що ми вже були б як смертники. У нас був старшина, який пройшов війну в Афганістані. В нього був із собою дозиметр, і я пам’ятаю, що стрілка просто лежала на найбільшій поділці — навіть не рухалася, бо радіаційний фон зашкалював.

Але коли нас забрали звідти, то виїхати одразу в Київ ми не могли через цей рівень радіаційного забруднення. У Старих Петрівцях стояв пост, де в людей, які поверталися з ліквідації, заміряли рівень радіації. І в нас він зашкалював. Тож нас завернули на військовий полігон біля Старих Петрівців — зараз це полігон, на якому базується Національна гвардія України. На тому полігоні нас змусили довго митися в бані, щоб якось «вимити» забруднення. Хоча зараз я розумію, що це було просто смішно — звісно, нічого з цього не вийшло. Але командування наполягло, щоб нас таки пустили до Києва.

Десь 15 червня мене знову забрали в Чорнобиль — у полку набирали людей для того, щоб будувати житло для так званих партизанів. Це військовозобов'язані, які були призвані військкоматами і вже відслужили в армії — їх за радянських часів називали партизанами. Тож ми були в 30-кілометровій зоні від Чорнобиля і будували для них, грубо кажучи, бараки.

Ігор Філіпенко (з двох, які присіли, він - праворуч) з товаришами по службі / Фото: Фото з архіву героя

Звичайно, це відбилося на здоров'ї і моєму, і моїх товаришів по службі. Наш полк був першим воєнізованим полком — до наших обов’язків входило допомогати міліції під час надзвичайних ситуацій. По суті, це те, що згодом робив Беркут, до прикладу. І замість того, аби дати нам час перепочити після такої важкої роботи, нас змусили брати участь у велогонці світу — тоді саме проходили такі змагання і ми мали нести службу, щоб забезпечити громадський порядок під час цієї велогонки.

Тоді прилетіла делегація, здається, японська, щоб взяти участь в цій велогонці, то члени цієї делегації, зійшовши з трапу літака, одразу повернулися назад — відмовилися брати участь у заході. Адже вже у ті часи в них були такі високоякісні японські годинники, які пілікали через підвищений рівень радіації. І вони полетіли назад. Радіаційний фон у Києві був надзвичайно високим.

Ніхто з нашого оточення не знав, де ми і що ми. Навіть наші батьки — ми підписали документ про нерозголошення про участь в ліквідації аварії на ЧАЕС терміном на 25 років.

Чи отримали ми якісь пільги або інвалідність через участь у ліквідації? Хто як. Є просто «чорнобильці», а є особи, які отримали групу інвалідності як чорнобильці. Що ж до мене, то єдине, що дає мені зараз держава Україна — 50% знижки на послуги ЖКГ. Все, більше не маю жодних пільг.

Інвалідності не маю, бо не маю зв’язків для цього. В той час не оформив, а зараз, після того, як пройшло вже стільки років, просто неможливо довести, що проблеми зі здоров’ям — це саме через Чорнобиль. Але я не скажу, що я здоровий — ні, в мене купа захворювань. Але не знаю, як довести зв’язок з ЧАЕС.

Ми отримали смертельні дози опромінення. Коли нас забирали, то в нас було по 70−80 рентген — це те, що офіційно писали у військових квитках. При тому, що 50 рентген — максимум, що могла би отримати людина. Пам’ятаю, що через кілька днів після повернення до Києва у деяких людей із вух, носа просто йшла кров. Але нам казали на це: «Нічого страшного, будете жити». Це сьогодні я розумію, що то були перші ознаки променевої хвороби.

З полку — а це тисяча осіб — сьогодні з нас залишилося в живих, мабуть десь чотири десятки людей. Багато хто помер молодим, у 40, 45 років — навіть не доживши до п’ятдесяти років.

Сьогодні, навіть через стільки років, 26 квітня для мене — це день, який досі асоціюється із цією от мобілізацією по тривозі. Багато хто каже: минуло вже 35 років, можна було би і забути про все. Але стронцій виводиться з організму людини протягом 500 років. Тобто людина лежить в могилі — але ще «фонить». Тож 35 років — це небагато. Я і досі пам’ятаю все.

Ми з батьками проживали у місті Прип’ять із 1972 року. Там мали трикімнатну квартиру на сьомому поверсі, яку отримали мої батьки. Мама була, що називається, «передовик труда». Самі вони — місцеві, чорнобиляни. Я навчалася у школі № 3, там був гурток барабанщиць, де я займалася.

У 1986 році мені було 16 років, тому я добре пам’ятаю квітневі події. На той час навчалася у медичному училищі в Чорнобилі, тому щодня їздила туди на автобусі на навчання. 26 квітня, а це була субота, я прийшла на автостанцію в Прип’яті, щоб сісти на автобус до Чорнобиля. Тамтешня автостанція — найближча до Чорнобильської АЕС точка у місті. На годиннику було опів на сьому, ранок, але всюди була міліція. Та ніхто нічого не знав, не казав, що саме відбулося. Сказали тільки, що на Чорнобиль не буде ніяких автобусів, і я повернулась додому.

Ми ходили містом, як завжди, нічого нам не розповідали, тож все було, як завжди. Діти всі гуляли на вулиці — коли я повернулася додому з автовокзалу, то мій менший брат, молодший за мене на 11 років, теж гуляв на вулиці. Мама з малим ходила до станції на городи, носили землю. Потім дуже через це хворіли.

Ілюстрація з обкладинки видання Прип'ять. Фоторозповідь про одне з наймолодших міст України, що завдячує своїм виникненням спорудженню на р. Прип'ять Чорнобильської АЕС / Фото: З архіву Анжеліки Костюченко

Проте наступна ніч була неспокійною. Ми жили біля залізничної станції, тож я пам’ятаю, що люди потроху виїжджали. А вже 27 квітня, починаючи з другої години дня, з Прип’яті почали вивозити людей. Дехто виїжджав на авто, дехто — на автобусах. При цьому, люди тоді не виїжджали аж так далеко — багато хто просто виїздив у села неподалік.

Ми виїхали своїм ходом у село біля кордону з Білоруссю. Були там до 3 травня. Звичайно, коли людей вивозили, то ніхто не казав, що це — назавжди. Нам сказали, що виїхати потрібно тимчасово — на 2−3 дні, тому люди не брали з собою багато одягу, речей. Брали те, що не шкода, так би мовити. І саме необхідне — документи, наприклад. І їжу на кілька днів. Але коли після 4 травня ми потрапили до Києва, стало зрозуміло, що до Прип’яті більше не повернемося.

Катастрофа на ЧАЕС підірвала здоров’я: мої батьки, хоч були і дуже молодими, вже повмирали, їх нема. Я також постійно лікуюся, маю третю групу інвалідності. Пенсія — 2 тис грн, плакати хочеться від того, що це такі суми. Це — несправедливість.

Знімок, який був надрукований у фотокнизі про Прип'ять: пані Анжеліка - третя праворуч / Фото: Фото надане героїнею матеріалу

Десь уже з початку двотисячних ми почали їздити до зони відчуження. Були в самій Прип’яті, також в селі Залісся неподалік Чорнобиля — там похована бабуся. Прип’ять заросла, складно щось там впізнати.

Мені дуже шкода наше місто, нашу Прип’ять — ми всі її дуже любили. Це було справді гарне місце, красиве місто. Хоч і пройшло багато часу, досі шкода через те, що відбулося. Все, що залишилося у мене зараз — це фотографії, також книжечки про Прип’ять. Одна з них була куплена незадовго до аварії. Тепер це — дуже цінна річ для мене.

На кінець квітня 1986 року про аварію на Чорнобильській АЕС ніхто серед пересічних киян не знав. Невеликий поголос ходив, але тотального переляку не було.

Мені було всього 4 роки. Проте події я пам’ятаю дуже чітко. Правда, причина цьому — не Чорнобиль. Перед аварією ми з батьками тільки-но переїхали в нову квартиру на Борщагівці, а за кілька днів я зламав руку і ходив із гіпсом.

1 травня 1986 року всі навкруги збиралися йти на першотравневу демонстрацію. Я поточнив у мами — ніхто із дорослих не боявся ніякої радіації — про неї взагалі не говорили. Натомість на підприємствах і установах активно заохочували брати участь у «майовках», кликали на вулицю і просили брати із собою дітей.

За відчуттями моїх близьких, Київ на травневі мав виглядати взірцево святково і влада всіляко спонукала громадян до масової святкової активності. Я, мама і тато вирішили долучитися до загального святкування і включитись у демонстрацію. Але добутися перепустки в головну святкову колону, що крокувала Хрещатиком, у нас не вийшло. І ми вирішили стати частиною імпровізованої колони святкових перехожих, що йшли проспектом Перемоги від Нивок аж до цирку. Людей була сила-силенна, дорослих, дітей, літніх. Погода чудова, сонечко. Всі усміхнені і щирі — свято.

Ми лишилися на площі Перемоги до вечора, щоби дивитися святковий салют. Під вечір погода почала псуватися, стало сильно холодно, а згодом взагалі почався дощ. Змоклі і замерзлі ми дісталися додому, я ліг спати, а у батьків була безсонна ніч. В ніч з першого на друге травня «голоси» — так називалися іноземні радіостанції типу Голоса Америки, що транслювали на Радянський союз антирадянський контент — почали активно поширювати інформацію, мовляв, у Києві фонить через край, а влада вигнала народ на демонстрацію. Передавали щось і про дощ, який був дуже токсичним.

Наслідки безсонної ночі батьків я відчув на ранок 2-го травня. Мене ще до сніданку довго і ретельно мили із милом, яке втрапило мені в очі і я верещав. А потім почалися одноманітні дні із тотальним домашнім арештом. Без виходу на вулицю я просидів аж до 19 травня. В цей проміжок часу мої батьки намагалися знайти бодай якийсь квиток, щоб вивезти мене із міста. Я пам’ятаю, як мама чергувала ночами біля квиткових кас Аерофлоту, пам’ятаю що мені забороняли тертися біля вікна і виходити на балкон, а кватирка завжди була замкнена.

Пам’ятаю, «що всім треба їсти йод» і добре пам’ятаю настанови, що коли військові можуть прийти нас евакуювати, я маю швидко взяти у торбинку кілька найулюбленіших іграшок і поводитися чемно.

А 19 травня ми із мамою вилетіли до Казахстану. Там у місті Кокшетау жили батьки мого тата. Коли мама спускалася зі мною на руках по трапу ми стали зірками. Я цього не пам’ятаю, але в моїй родині — це легенда. Уявіть, з літака із Києва, який по плітках вже давно згорів від радіації, по трапу спускається молода жінка із дитиною на руках, дитина заплакана, а рука у неї в гіпсі.

15 листопада 1985 року я прийшов з армії і влаштувався зварником на Ровенську АЕС. Коли у квітні 1986 року на ЧАЕС відбувся вибух, наших людей стали відправляти туди.

Я потрапив на ЧАЕС, коли мені було всього 22 роки. Був у складі третьої партії ліквідаторів. Поселилися ми у селі Ковшилівка, Поліського району — на території бази відпочинку Зорька. До села Копачі їхали автобусом, потім пересідали на БТРи і їхали вже на сам реактор.

Сторінка з книги Покликані Чорнобилем, де як ліквідатор також згадується Іван Колядич, 2014 рік. Кількість днів, зазначена тут, — 16. В інших документах йдеться про довший термін перебування в зоні. / Фото: З архіву героя

Працював на реакторі 29 днів — це 29 виїздів на смерть. Нашою метою було від'єднати машинний зал від реактора, закачати туди бетон. Працювали по 30 секунд, по двоє, тобто в нас було всього 30 секунд, щоб виконати якусь роботу. Показник радіаційного забруднення в цих місцях міг сягати від 400 рентген і більше. Відраховуємо по 30 секунд: вибігають двоє, закидають кисень, тікають. Потім знову 30 секунд: шланги затягли, кинули, тікають. Знов 30 секунд: ще двоє людей побігли, прикрутили ці шланги до кисня, тікають. Ну і так далі.

В минулому я — майстер спорту, займався у спортивному клубі армії. Моя нормальна вага зазвичай сягала 58−62 кг. Тоді ж, після роботи на ЧАЕС, був період, коли міг важити менше 40 кг. Переніс кілька операцій — мої кістки стали як солома. Зараз пересуваюся за допомогою милиць. Зараз мені потрібно замінити кілька суглобів — один колінний і два тазостегнових, одна така операція коштує 120 тис. грн.

Я жив у Донецьку, мав там сім'ю. Дружина померла молодою — коли їй було всього 35. Донька — теж. Зараз живу в місті Сарни, маю другу сім'ю тут. З Донецька виїхав у 2014 році, коли почалася війна.

Документ, що підтверджує реальні строки перебування Івана Колядича в зоні / Фото: Фото з архіву героя

Так, я мав другу групу інвалідності. Проте потім не підтвердив її, коли треба було змінювати документи. Тож зараз інвалідності офіційно не маю. Через такий тривалий час підтвердити, що твоє захворювання пов’язане саме з Чорнобилем, вкрай складно. Я звертався до президента Володимира Зеленського, там мене «послали» до міністра охорони здоров’я Максима Степанова. Степанов, в свою чергу, «послав» у область, область — у район, а в районі мене просто «послали».

Протягом останніх трьох років маю конфлікти із сусідкою. Буцімто через те, що образив її, вживши нецензурну лайку. Вона подала до мене до суду. Мені дуже прикро, що все це відбувається, бо у сусідки є група інвалідності по Чорнобилю, а у мене — немає. Хоча вона працювала десь перукаркою, і, вочевидь, просто цю групу купила, а я бігав по даху самого реактора. Я — смертник.

І таких, як моя сусідка, тут — половина міста. Вони всі — нібито інваліди Чорнобиля, хоча коли я запитую в них, де саме вони були і що робили, ніхто не може дати мені якоїсь конкретної відповіді. На жаль, все так само, як і з війною на Донбасі: хлопці воюють, але не можуть отримати посвідчення учасника бойових дій, тоді коли ті, хто не має до цього стосунку, ці УБД мають. Я відчуваю тотальну несправедливість і образу.