Анна шукає свої сліди. Українська пенсіонерка, яка дитиною вижила в нацистському концтаборі, через десятиліття дізналася, звідки вона родом
Анна Стрижкова (Фото: Луїджі Тоскано)
У віці 83 років Анна Стрижкова з Києва, яка пережила Голокост, нарешті дізналася своє справжнє ім'я і те, що у неї є кровні родичі. Завдяки німецькому фотохудожнику Луїджі Тоскано життя Анни повністю змінилося. Тепер вона знає правду, яку завжди шукала і якої водночас боялася, пише журналістка Анастасія Роді для NV.
Анастасія Роді (Магазова)
Коли поїзд зупинився на платформі головного залізничного вокзалу Києва, на його борту було трохи більш як дві сотні дітей, переважно з Білорусі. Кінцевою точкою маршруту була столиця Узбекистану — місто Ташкент. Надворі стояв березень 1945 року. Це був евакуаційний потяг, який віз радянських дітлахів, урятованих після звільнення нацистських концтаборів на території Польщі. Замордовані голодом, деякі з них були настільки слабкі, що було серйозне побоювання, що не всі зможуть подолати шлях.
Зрештою було ухвалено рішення: кілька десятків найслабших дітей винести з потяга і залишити в лікарнях української столиці. Однією з них була й Анна з Аушвіца, худенька дівчинка з коротким світлим волоссям, на вигляд не старше 4−5 років.
Багато місцевих жінок, знаючи про прибуття поїздів із такими пасажирами, приходили на перон, приносячи дітям їжу, іграшки та одяг. Можливо, саме тоді й відбулася перша зустріч Анни з Анісією Зазимко, яку дівчинка все своє подальше життя називатиме мамою.
Дівчинка з номером 69929
«Це Анночка, вона була в гітлерівському таборі. Фашистські варвари шість разів брали в неї кров», — починає розповідь про врятовану дівчинку радянський пропагандистський фільм, знятий 1945 року московською кіностудією. На кадрах видно маленьку Анну, її майбутню прийомну матір і лікаря, який показує татуювання з номером дівчинки, диктор зачитує його — 69929. Наступна сцена показує, як дівчинці переливають кров жінки. «Мати віддає дівчинці свою кров, щоб їй повернути сили. Вона заснула, поки кров матері лилася в її вени. Заснула і все забула», — коментує за кадром пропагандист.
У свідоцтві про народження Анни вказали приблизну дату — 1 травня 1941 року.
Через десять років, на випускний шкільний бал Анни московські оператори знову з’явилися в будинку батьків дівчини. Щаслива, красива, у білосніжній сукні, Анна ніжно обіймає батьків і дякує їм за любов. Згідно із задумом режисерів, коли дівчина стала вже дорослою, Анісія повинна розповісти їй правду, що вона і робить перед камерами зі сльозами на очах. «Усе віщує удачу і щастя, і здається, що з берегів Дніпра видно далеко-далеко — в усі кінці країни. Вона велика, щаслива, лагідна — твоя країна. І немає більшої радості, Аню, щоб віддати їй себе всю до кінця», — каже закадровий голос.
Анна вступила до університету, вивчала мікробіологію і стала доктором біологічних наук, працювала майже 40 років в Інституті мікробіології та вірусології Академії наук України й отримала державні нагороди за свої дослідження.
Уже через багато років Анна Стрижкова розповість, що ще до зізнань матері під час знімання розуміла, що вона не донька своїх батьків. «Вони були типові українці — з темним волоссям і карими очима, а я блакитноока з пшеничним волоссям, — казала жінка журналістам за десять років до того, як дізналася свою справжню історію. — Все одно я вважаю себе щасливою людиною, ніби народилася в сорочці. Бо війна мала в мене забрати все — вона й забрала. Вона мала мене знищити — але не знищила. І мені потім дали батьків, теплий дім, освіту, я захистила дисертацію, народила і виростила чудову доньку Ольгу. Я не прожила своє життя даремно».
Усе почало змінюватися, коли в житті Анни з’явився німецько-італійський фотограф Луїджі Тоскано.
Фотограф із Німеччини уточнює номер
У 2014 році Тоскано почав робити портрети тих, хто пережив епоху гітлеризму. Цей проєкт не лише зробив його відомим, але й приніс орден За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина. Він зібрав майже 500 історій, але одна з них особливо зворушила його: історія Анни з Києва. Тоскано запропонував допомогти їй знайти корені.
Він зняв документальний фільм про свої пошуки, який отримав назву Чорний цукор, червона кров (Schwarzer Zucker, Rotes Blut).
Після смерті Анісії Анна самотужки намагалася щось з’ясувати про минуле, але всі спроби були марними. Батьки ще в дитинстві видалили табірний номер з її руки, в архівах лікарні, дитячого будинку та управління освіти не залишилося жодних документів, які могли б допомогти. Однак Анна не здавалася. На кадрах зі старого фільму побачила свій номер. Після цього надіслала запит до музейного архіву концтабору Аушвіц, звідки отримала відповідь, що у них немає даних про особу з таким номером.
Однак Тоскано був серйозно налаштований: «Я знав, що буде нелегко. Але мені потрібно було дізнатися, де почалася історія життя Анни».
Луїджі разом із командою українських дослідників провели сотні годин у пошуках хоч якихось слідів Анни в архівах. Номер 69929 привів Тоскано до Єрусалима, в архів Меморіального комплексу Яд Вашем. Удалося ідентифікувати особу за цими цифрами, але це однозначно була не Анна. Номер належав жінці з Білорусі, яку доставили в Аушвіц, коли їй було 55 років.
На той момент команді дослідників здавалося, що їхня робота зайшла в глухий кут, адже єдина зачіпка — номер Анни — не мала до неї стосунку. Може, цифри на руці дівчинки в радянському пропагандистському фільмі були фальшивкою?
Група Тоскано продовжила пошуки, навіть коли інші відмовляли їх від цієї ідеї. Перше припущення полягало в тому, що одна або кілька цифр номера зачитані диктором неправильно, бо кадри у фільмі поганої якості. Це привело дослідників знову до архіву музею Аушвіца. На всі підготовлені запитання про можливі схожі комбінації цифр у номерах, маршрути транспортування, імена дітей, списки в’язнів тощо Тоскано отримав негативні відповіді.
Остання надія, яка залишилася в команди, — це дані про дітей білоруських партизанів, яких нацисти відправляли до концтаборів. Одним із таких був табір у польському селі Потулиці, що неподалік міста Бидгощ. І серед документів цього табору Тоскано вдалося знайти її — Анну Іванову з номером 61292, народжену в 1939 році. Також відшукали відомості про її маму, сестер і брата.
Проніне — Аушвіц — Потулиці — Київ
Тоскано хотів переконатися у правильності своїх висновків. Він звернувся до кримінальної поліції в Штутгарті, де за допомогою комп’ютерної програми змогли підтвердити справжній номер дівчинки на кадрах із пропагандистського фільму — 61292.
Тільки тоді Луїджі зважився розповісти Анні правду про неї: «Можливо, Анна і не хотіла б уже дізнатися все, впустити у своє життя нові деталі і нових людей. Але її дочка Ольга дуже хотіла в усьому розібратися, а я не міг припинити копати. Це був дуже хвилюючий момент для всіх нас», — згадує Тоскано.
У його фільмі зафіксовано зворушливу сцену, коли Анна через майже 80 років дізнається, хто вона.
Її ім'я справді Анна. Інші діти в евакуаційному поїзді саме так до неї зверталися, і медсестра, яка їх супроводжувала, це запам’ятала. Її справжнє прізвище Іванова, вона родом із села Проніне Вітебської області. Коли нацисти захопили це село, то спалили його вщент. Чоловіків розстріляли як партизанів, а їхніх дітей і дружин відправили в концтабори.
У потязі до Аушвіца Анна їхала зі своєю матір'ю Марією, двома старшими сестрами Галиною й Олександрою та братом-немовлям Василем. Дорога була дуже важкою, малюк багато кричав, і нацисти викинули його з поїзда. Після прибуття в Аушвіц сестрам Анни набили татуювання з номерами, де відрізняється лише остання цифра: Галині — 61928, а Олександрі — 61927.
Через кілька місяців сестер з іншими дітьми відправили з Аушвіца до табору Потулиці. Через нього пройшло близько 25 тисяч в’язнів, із яких померло приблизно 1300 осіб. 767 із них були дітьми, а 581 — менші п‘яти років. Така висока смертність серед дітей пов’язана не тільки з голодом, а й із тим, що чинили нацисти в таборі.
Більшість дітей до Потулиць транспортували з Білорусі. Нацисти були переконані, що саме блакитноокі та світловолосі білоруси найбільш близькі до арійської раси. Над дітьми у таборі ставили експерименти, також їх активно використовували як донорів крові для німецьких солдатів Люфтваффе, чий лазарет був розташований недалеко від концтабору. У Анни збереглися деякі спогади про перебування в Потулицях.
«Я пам’ятаю обличчя наглядачок, які водили нас на забір крові. Плакати і кричати не можна було, бо тоді битимуть, — згадує Анна, у якої щонайменше шість разів брали кров за півтора року полону. — У мене не така затребувана, третя група крові. А в тих, у кого була перша група, забирали часто, і вони не витримували виснаження».
Тоскано вдалося з’ясувати долю сестер Анни. Старшу Олександру радянська влада в 1950-х роках виписала з київського притулку і відправила до Казахстану — підкорювати цілину за програмою Микити Хрущова з розвитку сільського господарства. Працюючи у важких, практично рабських умовах, багато цілинників гинули просто на полях. Така доля спіткала й Олександру.
Середню сестру Галину після сиротинця в Києві влаштували швачкою на фабриці в Дрогобичі Львівської області. Там Луїджі Тоскано пощастило знайти двох її дочок, сама Галина померла за п’ять років до того. Жінки розповіли, як їхня мати все життя намагалася знайти свою молодшу сестру.
Щоб переконатися в спорідненості, Тоскано попросив Анну, її доньку Ольгу і дочок Галини зробити ДНК-тести. Результати показали збіг 99,9%, тобто Тоскано справді відшукав племінниць Анни. «Нарешті ми знайшли відповіді, ми знайшли родину. Стільки років ми були поруч і не знали цього», — сказала одна з племінниць Анни після відеодзвінка-знайомства. Тітка, за її словами, дуже схожа на Галину.
Анна зовні спокійно прийняла свою історію. Тепер їй відомі імена біологічних батьків — Марії і Трохима, і в неї тепер є кровні родичі. Тепер вона знає, що походить із Білорусі, країни, у якій була лише раз за своє життя після потрапляння в концтабір. «Ці знання не змінили мого відчуття, я все ще ідентифікую себе як українка. Це моя країна, тут я прожила все своє життя», — говорить Анна.
Водночас вона була приємно здивована, уперше почувши у 2023 році свою справжню дату народження. Виявилося, вона на два роки старша, ніж завжди думала. «Значить, мені 83 роки. Так і до 90 недалеко», — з посмішкою казала жінка.
Друга війна Анни
Особиста зустріч родини тривалий час не могла відбутися, бо в життя українців увірвалася війна. Попри те, що Луїджі неодноразово пропонував організувати для Анни й Ольги перебування в Німеччині, Анна відмовилася виїжджати з України, заявивши: «Я пережила Гітлера, переживу і Путіна».
Мати й донька живуть разом у центральній частині Києва на одному з останніх поверхів висотного будинку. «Коли ППО збиває дрони чи ракети, мені все видно з вікна», — розповідає Анна. Додає, що спочатку було дуже страшно, а потім вони якось адаптувалися. На запитання, чи ходять вони в укриття, коли починається повітряна тривога, Анна відповідає, що ні. «Поки я спущуся пішки донизу, пройде хвилин 20. На ліфті їхати небезпечно, тому що може відключитися електропостачання. А наверх я після відбою і зовсім пів ночі буду підніматися», — пояснює 85-річна жінка.
Тих, хто вижив у Голокості, в Україні залишилося дуже мало, усім цим людям уже за 80 років, їм не тільки фізично, а й морально дуже важко переживати агресію Росії. «Я сподіваюся, що побачу кінець цієї війни. Україна повинна перемогти це зло», — каже Анна.
Повернення до Потулиць
Наприкінці 2024 року Луїджі Тоскано таки вдалося вмовити Анну й Ольгу хоча б на короткий час покинути Україну, приводом стала прем'єра його документального фільму в Німеччині. Після практично 24-годинної поїздки обом жінкам знадобилося ще кілька днів на адаптацію до мирної реальності. «Найбільше дивували літаки в небі. Доводилося себе зупиняти і нагадувати, що вони не несуть небезпеки. До нічної тиші без тривог теж потрібно було звикнути», — згадує свій із мамою досвід Ольга.
Вдруге після початку повномасштабного російського вторгнення Анна в супроводі Ольги покинула Україну у січні 2025 року. Вона взяла участь у меморіальних заходах у колишньому концтаборі Аушвіц. Луїджі Тоскано запропонував жінці з'їздити туди, де відбулися одні з найстрашніших подій її дитинства — у Потулиці. І Анна погодилася.
Сьогодні на території колишнього концтабору розташована діюча в’язниця, тому прохід до місць, де раніше розташовувалися дитячі бараки, заборонений. Про те, що тут коїлося в 1940—1945 роках, нагадує лише меморіальний камінь і схема табору. Але одне місце Тоскано обов’язково хотів показати Анні — цвинтар неподалік, на якому він знайшов могилу її кузена.
Тримаючи Анну під руку і несучи меморіальний букет в іншій, Тоскано підводить жінку та її доньку до одного з хрестів. На ньому напис: Аркадій Іванов, народився 1938 року, помер 1944-го. У спільній з ним могилі поховані ще двоє хлопчиків з іншими прізвищами — п’яти та одинадцяти років. Ольга запалює лампадку і ставить на хрест, під яким спочиває один із її родичів, про якого вона ніколи не знала, але завжди припускала, що він міг існувати. Анна в цей час повільно погладжує зелений кущ навколо хреста, і беззвучно ворушить губами, нібито промовляючи молитву, а по її щоках течуть сльози.
«Тут сотні могил. Мабуть, щоб заощадити місце, ховали одразу кілька дітей в одній могилі», — припускає Тоскано. Чи то морозна погода, чи то нервове напруження змушує Анну тремтіти: «Це моторошне місце. Давайте поїдемо звідси».
Споріднені душі
Попри те, що між Анною Стрижковою та Луїджі Тоскано є мовний бар'єр, їхня дружба триває вже понад десять років. «Я ніколи не хотів перетнути межу, але між нами така хімія, це як спорідненість душ. Я навіть не впевнений, чи у справжніх родичів завжди є такі почуття і зв’язок», — каже Тоскано. А Ольга, почувши переклад його слів, підтверджує: «Так, мама завжди називає Луїджі моїм молодшим братом». «Бути усиновленим Анною — для мене це щось особливе», — відповідає Тоскано, і всі втрьох починають сміятися.
Тема родинних зв’язків для Тоскано особливо чутлива, бо йому самому довелося рости в дитячому будинку.
Розмова про долю Анни, на яку наклали відбиток обидві страшні тоталітарні системи ХХ століття, неминуче приводить до паралелей з подіями сьогоднішніми. Російська армія, окупуючи території України, вивозить звідти українських дітей. На сьогодні достеменно встановлено понад 20 тисяч таких випадків. Цих дітей віддають або у прийомні сім'ї, або в дитячі будинки і табори, де їх перевиховують і нав’язують російську ідентичність. Згідно з нормами міжнародного права, це воєнний злочин.
Свідоцтва тих, хто вижив, вказують, що зі старшими дітьми в таких таборах, як Потулиці, відбувалося те саме: радянським дітям давали німецькі імена, їх навчали німецької мови, змушували співати фашистських пісень і переконували, що армія фюрера обов’язково переможе.
Анна Стрижкова також бачить цю страшну паралель між минулим і сьогоденням: «Пізніше я зрозуміла, що маленьким дітям у нацистських таборах було тяжко фізично вижити, а старшим — морально, бо ламали їхню психіку та ідентичність. Я боюся, що все повторюється, і на Україну в майбутньому чекає ще не одна історія Анни, яка шукатиме свої сліди».
