У інтерв'ю NV Катерина Мотрич розповідає про те, як переживає втрату, якої підтримки часто не вистачає людям, які перебувають у горюванні, та розмірковує, чому важливо продовжувати робити щось у пам’ять про померлих.

— Що стало для вас відкриттям після вашої особистої втрати?

— Я ніколи не думала, що людина може переживати такий глобально широкий спектр емоцій, відчуттів — усе те, що відбувається з психікою, нервовою системою. Це дуже своєрідний досвід, який точно призводить до отримання нових знань і нових навичок. Проте він максимально неприємний.

Я раніше ніколи не стикалася зі смертю, з втратою близьких людей. І для мене це виявилося дуже неприємним «електричним душем». До того ж, я не думала, що ми як суспільство перебуваємо на такому низькому рівні обізнаності у питаннях, що стосуються втрати та горювання.

Цей величезний спектр емоцій, які я пережила і переживаю до сих пір, відкрив переді мною широке поле для роботи, для усвідомлень, для рефлексії і для проговорення. Тому що у такий критичний момент для нас усіх ми як суспільство часто обираємо не говорити про смерті, про втрати загалом.

— В чому проявляється цей низький рівень обізнаності суспільства в таких питаннях?

— По-перше, ніхто не знає, як себе поводити з людьми, які переживають втрату. Я і сама не знала, як себе поводити, так само мої друзі знали, як себе поводити зі мною. Ми як сліпі кошенята намацували цей шлях.

Для себе я обрала транслювати те, що переживаю, у своїх соціальних мережах. Стикнулася з тим, що люди мають певні уявлення про те, яким має бути горювання, якось узагальнюють цей процес. Так, ніби жінка, яка горює за полеглим воїном, мусить поводитися якимось певним чином, ніби існують конвенційні правила проживання втрати. Але це неправда, їх — немає. Кожна людина відчуває абсолютно різний спектр емоцій, та по-різному проходить основні етапи горювання. Та ці етапи точно не будуть у всіх мати одну й ту саму черговість, іти по одному шаблону.

Наприклад, я стикнулася із засудженням, що можу сміятися, чи начебто загабато розказую про свого чоловіка. Або просто через те, що я продовжую жити далі. Мені абсолютно щиро, без негативного підтексту ставили питання на зразок чи планую я протягом найближчих десяти років вступати у нові стосунки. Таких питань — досить багато, вони щирі, без злості й без агресії. Просто людям цікаво, чи збираюся я продовжувати жити своє життя.

Найчастіше суспільство каже людям, які пережили втрату: тримайтеся, співчуваємо, продовжуйте жити своє життя. А потім, коли ти намагаєшся, тобі починають казати, що ти живеш його якось «занадто яскраво». Для мене це — дикість, тому що часто ми як суспільство вважаємо, що коли у когось хтось помирає, життя мусить закінчитися у всіх. Це не так. Спроба жити далі ніяк не нівелює величини кохання чи величини любові до близької людини.

Юрій Феліпенко та Катерина Мотрич / Фото: Фото надано Катериною Мотрич

Якщо донька продовжує жити далі, коли її батько гине на війні, це не значить, що вона не любила свого батька. Коли дружина продовжує жити своє життя — сміється, ходить на манікюр, робить зачіску, це не значить, що вона не любила свого коханого. У нас — пів країни молодих жінок, які втратили своїх чоловіків. Ми що, хочемо, щоби дівчата віком 20−30 років перестали жити життя, ходити на побачення, не створювали сім'ї через те, що Росія напала на Україну? Я хочу змінити це уявлення, тому говорю про такі речі вголос.

Чомусь суспільство вважає, що вдова не має права на життя протягом якогось певного проміжку часу. Хтось вважає, що це має бути 40 днів, хтось говорить про рік, або про два роки, або ж про десять. Коли людина перебуває у горюванні, у втраті, вона — у вразливому стані. Та при цьому опиняється заручницею чи заручником стереотипів, які нічим не підкріплені.

Жоден психіатр, жоден психолог не зможе сказати вам, як правильно горювати, чи правильними є ваші емоції. Все, що ви відчуваєте сьогодні, — це правильно. Те, як реагує на втрату саме ваш організм, — правильно. Тут немає чорного і білого, ця палітра відчуттів абсолютно різнобарвна. Вона дуже сильно відрізняється від того, що ми відчуваємо у звичайному житті, умовно щасливому, спокійному. Уніфікувати емоції якимось чином — просто неможливо.

Ще одне упередження стосується того, що після втрати необхідно носити чорний колір. Про це добре написала у своїй книзі Любов не минає журналістка Тетяна Трощинська: навіщо мені носити чорну хустку, якщо в мене чорна діра всередині?

— Чи вміє наше суспільство співчувати і співпереживати?

— Люди не знають, як спілкуватися з тими, хто переживає втрату. Я кажу, що у мене — не хвороба, щоб мене лякатися, боятися до мене підійти. Мій чоловік загинув, але ви можете зі мною спілкуватися. Більш того, я людина, здатна до глибоких рефлексій, і працюю над тим, щоб зі мною можна було обговорювати цю тему.

Я дійшла до висновку, що найкраще, що можна зробити у такій ситуації, — це бути щирим. Ти відчуваєш, що хочеш сказати щось людині, яка горює, але не розумієш, як — так і скажи: «Я хочу тебе якось підтримати, але не знаю, як саме».

Так, у моєму випадку люди реагували по-різному, але я ні на що не ображалася, просто аналізувала їхню поведінку та реакції. Думала, а що можна було б тут зробити? А як можна було б підтримати по-іншому?

Наприклад, деякі люди хочуть закритися, ізолюватися, ні з ким не спілкуватися. У мене було навпаки: я хотіла читати слова підтримки. Хотіла, щоб мої близькі друзі були поряд зі мною якнайдовше, не хотіла ночувати сама. Але не всі виживають саме так. Щирість — великий ключ до того, аби унеможливити ситуації, у яких ви замість підтримки можете випадково поранити людину.

— Тема смерті і втрат, горювання завжди була табуйованою, але до початку повномасштабної війни. Навіть попри те, що війна у країні триває з 2014-го, втрати були все-таки чимось більш особистим. Зараз через велику кількість загиблих — як військових, так і цивільних, тема смерті переходить у публічну комунікацію. Як, на вашу думку, вплинув цей публічний ракурс на її табуйованість?

— Думаю, що вплинув, але не настільки, як би того хотілося. Ця тема не перестала бути табуйованою. Проте особисто я намагаюся все робити для того, аби вона перестала бути такою. Треба віддати належне — ми дійсно стали стикатися зі смертю набагато частіше. Для багатьох людей це стало буденністю, такою частиною їхнього життя.

— У січні 2025 року в медіа та соцмережах обговорювали ситуацію, що склалася довкола прощання з морпіхом Андрієм Кузьменком. Тоді піднімалося питання етичності фотозйомки під час таких прощань, акцентування знімків на обличчях та позах родичів загиблого. Що ви про це думаєте — зі свого досвіду та загалом?

— Я буду говорити про себе. Для мене було важливо, щоб були фото, різні та без табу, аби не тільки світ, а й Україна побачила, що сьогодні відбувається. Я хотіла, щоб Україна дізналася, що за неї загинув Юра, щоб люди знали, яким він був, щоб вони побачили, відчули і співпрожили цю втрату.

Катерина Мотрич / Фото: Катерина Мотрич via Facebook

Цими фотографіями я хотіла показати, що смерть — це не про щось незрозуміле і не гарне, щось, що десь далеко. Смерть сьогодні — про людей молодих, красивих і амбіційних, які мали плани на життя, але ось вони, лежать мертві. Це треба показувати.

Звісно, кожен журналіст мусить рахуватися з побажаннями родини на таких заходах. Це — дуже важливо. Є також журналістські стандарти, за якими працюють більшість фотографів і репортерів. Я впевнена, що їх потрібно дотримуватися. Ми — не єдина країна, в якій відбувається війна, похорони і прощання, й де існують журналістські стандарти на цей на цей випадок. Наприклад, якщо родина через якийсь час після прощання оговталася і зрозуміла, що їм не подобаються власні фотографії в інтернеті, я вважаю, що людяно з боку фотографів було би це видаляти.

— Зараз ви вирішили комунікувати тему втрати на загал, у своїх соцмережі, проекті Ебаут, через медіа. Наскільки вдається вам особисто ця рефлексія сьогодні, коли ви самі ще перебуваєте в цьому процесі?

— Я щиро вважаю, що люди, які пережили втрату, мають рефлексувати, пізнавати себе. Зараз мені пише чимало жінок, які висловлюють подяку за те, що я ділюся своїм досвідом та переживаннями. Мовляв, їм здавалося, що тепер настане кінець світу, але коли вони бачать, як про це пишу я, розуміють, що ні, не кінець.

Поки що все, що я роблю, перш за все, потрібно мені для того, аби не залишатися в цьому самій. А також — щоб той досвід, який я транслюю, міг комусь допомогти. Разом з тим, історії інших дівчат і жінок, які мені пишуть, з якими я познайомилася за цей час у інтернеті або на цвинтарі, дуже відгукуються мені й допомагають знаходити ресурс, розуміння, що я в цьому — не сама.

Чи можу я робити щось більше, чи менше — не знаю. Роблю те, що в мене зараз виходить, і до чого є порив. У майбутньому хотілось би це підкріпити експертністю — запрошувати до себе на ефіри спеціалістів, які розбираються у темі горювання і втрати, і які могли би якось схвалити мій досвід, чи навпаки — ні.

— Чому, на вашу думку, важливо робити щось у пам’ять про людину, яка загинула?

— Я вважаю, що людина жива, поки живе пам’ять про неї. Сьогодні більшість з того, що роблю, я роблю для того, аби люди пам’ятали Юру. Звісно, при цьому, не нівелюючи своє власне життя. Тому що все ж я обираю життя, а не смерть.

В пам’ять про Юру я продовжую розвивати проєкт Військо+1 — платформу безпечного рекрутингу. Мотивація її створити була простою: зробити так, щоб він служив у сильній, надійній команді. Тепер ми продовжуємо цю справу заради нього і тих, хто ще тримає стрій.

Не важливо, якими саме способами вшановувати пам’ять своїх рідних. Пам’ятування може бути абсолютно різним, і не мусить бути обов’язково сумним, сльозливим. Воно може бути жартівливим, веселим, любовним — будь-яким. Це справа виключно рідних загиблої людини, як і де закарбовувати його ім'я, як про нього говорити. Тут не існує ніяких правил. Але ми точно маємо усвідомити, що про загиблих можна згадувати не тільки у хвилину мовчання, не тільки у пам’ятні дні й не лише на цвинтарі.