Свою історію Марина розповіла УП. Життя.

Початок повномасштабного вторгнення

Марина прожила у Маріуполі все своє життя. Жінка облаштовувала свою домівку, висаджувала рослини та робила комфорт для себе та своєї родини. Коли почалося повномасштабне вторгнення, під одним дахом жила Марина, її батько, свекор, чоловік, 19-річна донька та зять-військовий.

Старші люди з родини відмовилися виїжджати з рідного міста, тому всі лишилися у Маріуполі. Містяни пам’ятали, як у 2014 році росіяни отримали швидку відповідь від українських захисників. Тому перші вибухи, які лунали у 2022 році, не сприймалися серйозно.

Спочатку у приватному секторі, де мешкала родина, було тихо, проте пізніше в місті зникли зв’язок, світло, вода та газ. На перший час у Марини був запас продуктів, а також вода, яка накопичувалася у колодязі.

«Люди на нашій вулиці домовилися: якщо прилітає снаряд — усі збігаються, відкопують, рятують. Ми одне одного не кидали. Було багато стареньких людей — ми з донькою носили їм їжу, таблетки; допомагали перевʼязувати рани, поки ще були перевʼязочні матеріали», — розповіла жінка.

Коли поруч з город Марини 7 березня прилетів перший град, до жінки прийшли сусіди, просили бензин, адже планували виїхати до Дніпра. Їх не зупиняло навіть те, що зеленого коридору не було. 8 березня окупанти розстріляли їхню машину. Загинули всі, хто був там: чоловік, жінка, їхня вагітна донька та собака лабрадор. Пізніше Марина опиниться на місці розстрілу та зробить кілька фото на телефон.

Фото: Вікторія Рощина/УП

Місцеві мешканці допомагали одне одному. Сусід, який продавав м’ясо, почав обмінювати свої запаси, адже все могло зіпсуватися без холодильників. Сало просто роздавав бажаючим.

У березні по Маріуполю прилітало щодня. До будинку, де жила Марина з родиною, з'їхалися родичі її чоловіка — десятеро людей мешкало під одним дахом.

Злочини російських окупантів

Коли вода почала закінчуватися, жінка виходила на пошуки. Під час цих пошуків Марина ставала свідком жахіть, які коїли російські окупанти. Одного разу вона побачила, як вони розстрілюють цивільного чоловіка через куртку, як у працівників заводу Ілліча. Також, за словами жінки, окупанти регулярно обстрілювали черги людей, які виходили за гуманітарною допомогою.

«Стоїмо за гуманітаркою: дають три морквини, дві картоплини, якусь собачу крупу. Люди збираються — і туди ж летить снаряд. Спеціально, щоб знищити. Приліт — і все, людей 10−15 немає. Де ноги, де руки — не зрозумієш. А собаки розтягували. Бувало, глянеш — біжить із чиєюсь рукою в зубах», — пригадала жінка.

Коли росіяни захопили територію заводу Ілліча, за їжу вони почали залучати місцевих до розброзу завалів. Донька Марини також пішла розбирати. «Перші дні - начебто нічого. Але на пʼятий день кадировець, який там усім керував, зґвалтував її. Дочка прийшла додому у страшному стані. Я думала, що ніколи не поверну її до реальності», — розповіла Марина.

Коли пересування Маріуполем стали можливі тільки після проходження фільтрації, Марина, розуміючи, що не пройде її, купила підробний папірець про проходження процедури. Проте там бракувало підписа. З цим «документом» можна було пересуватися по місту, але не виїжджати з нього. Як виявилося, жінка з самого початку була під наглядом окупантів через колишнього чоловіка, якому на початку вторгнення допомагала їжею.

Фото: Вікторія Рощина/УП

«Колишній чоловік завжди був за Росію і кричав — „ось наші прийдуть, буде вам, тікайте“. Коли була фільтрація, він приніс їм телефон з фотографією, де моя дочка із зятем у формі. Розповів росіянам, що ми разом із донькою їздили на акції в Київ, що ми були проукраїнські, за Азов, за нашу армію», — пригадує Марина.

Виїзд з Маріуполя

Коли у жінки почалися обшуки, вона зрозуміла, що треба тікати з міста. Проте колона, яка мала їхати в Україну, чомусь поїхала в Росію. У липні 2022 року Марина та її доньку заарештували між Новоазовськом і Таганрогом після чого на них чекав допит.

«Перша зайшла донька, а потім покликали мене. Дочки вже в кабінеті не було, її вивели через інший хід. Я зайшла в кімнату — дві великі лампи, стіл, стілець. Сідаю, лампи б’ють в обличчя, переді мною сидять двоє. Один із них підійшов і весь час тиснув мені на ліве плече в певну точку. Вона болить у мене досі - важко піднімати руку», — розповіла жінка.

Коли на запитання про сина Марина відповідала, що нічого не знає, її тягали за волосся. Після цього жінку змусили написати заяву про те, що вона більше ніколи не перетне кордон РФ. Потім відвели у кімнату, де перебувала донька.

«У кутку було все закривавлене, але на доньці крові не було. У неї були синці, довге волосся розпатлане, нібито його крутили. Колір обличчя був чорний, її трусило всю. Я зрозуміла, що вони сильно з неї знущалися», — згадує жінка.

Після цього Марина з донькою три дні пробули у підвалі. Окупанти змушували їх мити кімнати після допитів, де були і кров, і зуби, і волосся.

Жінка була хвора на онкологію. Коли намагалася виїхати з Маріуполя, взяла з собою медичні документи. Одного вечора до неї підійшов чеченський військовий, який спитав, за що з нею та її донькою там поводяться. Жінка розповіла свою історію. Чеченець запитав про хворобу, адже імовірно побачив в речах Марини документи. На його зміні жінкам віддали речі та перепустки, щоб пройти три блокпости дорогою до Новоазовська та відпустили.

«Чеченець сказав: повертайтеся у Маріуполь і намагайтеся виїхати будь-яким способом. Я можу добу потримати, щоб ви виїхали. А зараз, щоб вас у радіусі 5 кілометрів не було», — ділиться Марина.

Наступного ранку жінки вже були в Маріуполі та знову звернулися до волонтерів. Ще через день, о шостій ранку їх забрала машина. Їх вивозили полями, оминаючи блокпости. Перша перевірка була у Бердянську. Тоді Марині та її доньці довелося тиждень чекати дозволу на виїзд від окупантів та в колоні, яка рухалася до Запоріжжя, опинилися на підконтрольній Україні території.

Повернення у Маріуполь за сином

У 2014 році син Марини захищав Україну у складі Азову. Через декілька років він демобілізувався через цивільну травму, а на момент початку повномасштабного вторгнення перебував у СІЗО, очікуючи на вирок по звинуваченню. Під час наступу росіян його та інших людей, які перебували в СІЗО не евакуювали і не відпустили. Окупанти швидко захопили ізолятор. Після цього зустрітися з сином Марина змогла тільки у травні 2022 року.

Фото: Вікторія Рощина/УП

Вже після виїзду до Запоріжжя, у листопаді 2022 року жінка вирішила повернутися в окупований Маріуполь, щоб врятувати сина. Під час пошуків Марина дізналася, що сина збираються «судити» зокрема через те, що він був в Азові. Наприкінці листопада за хабар жінка домовилася, щоб сина відпустили після чого хлопець сім місяців відлежувався у чоловіка Марини.

Жінка змогла виїхати повторно з окупації в Нідерланди і звідти через знайомих передала гроші сину, щоб той теж зміг виїхати. Проте у червні 2023 року за ним знову прийшли.

«Світ не без „добрих“ людей. Хтось його здав. Одного літнього дня він прокинувся від того, що над ним стояли четверо російських військових. Його заарештували. Ми чотири місяці нічого не знали. Це був жах. А потім дзвінок: „Він живий“. Мені пощастило, що в мене багато друзів, і що росіяни жадібні до грошей. Нам вдалося домовитися через треті руки. Його привезли до будинку побитого і кинули в город», — пригадує Марина.

Восени 2023 року хлопець оипинвся на лікуванні в окупованому Новоазовську. Після цього з другої спроби син Марини зміг виїхати у Таганрог, потім доїхав до Ростову і до Москви. Звідти потрапив у Білорусь та перетнув кордон на Волині. Вже на підконтрольній Україні території хлопець влаштувався на роботу та почав проходити реабілітацію. У січні 2024 року Марина зустрілася з сином, проте після цього повернулася за кордон, де почала лікуватися.

У матеріалі використані фото української журналістки Вікторії Рощиної для Української правди. Окупанти утримували журналістку у полоні, катували та знущалися над нею. У жовтні 2024 року батьку Рощиної росіяни повідомили про її смерть. Тіло журналістки досі не передали в Україну.