Шлях на Захід. Як живуть і про що мріють українці, які переїхали до Польщі - репортаж НВ
У Польщі, згідно з останніми даними, проживає майже 1,5 мільйона українців — багато хто вибирає цю країну для роботи, навчання або відкриття власного бізнесу.
Кореспондент Радіо НВ Богдан Амосов попросив кількох українських емігрантів розповісти про своє нове життя.
Ми проілюстрували репортаж фотографіями з проєкту одного з героїв матеріалу — українського фотографа Степана Рудика, який створив портрети 50 своїх співвітчизників, що виїхали до Польщі.
З гідно з останніми даними Нацбанку Польщі, у державі перебуває один мільйон трудових мігрантів, і 9 з 10 таких мігрантів — українці. Та ж статистика вказує, що в середньому такі заробітчани працюють 7 місяців на рік і цьогоріч їхні грошові перекази в Україну мають становити 12 мільярдів доларів — ця сума еквівалентна кільком програмам МВФ. На ділі ж офіційна статистика щонайменше помилкова.
По-перше, українців в Польщі набагато більше; по-друге, обчислення наших співгромадян за кордоном як винятково заробітчан також хибне. В Україні (та й у Польщі також) звикли бачити українців, що переїхали у Варшаву, Краків, Гданськ та інші міста, винятково як шукачів вищого заробітку. Але насправді ситуація складніша.
Познань — місто на заході Польщі. Лише в ньому та його околицях мешкає 100 тисяч українців. А у Великопольському воєводстві, адміністративним центром якого є Познань, наших співвітчизників утричі більше. Кожен десятий мешканець познанської агломерації - українець, а якщо враховувати зайнятих — кожен п’ятий. Саме тут разом із родиною в будиночку у лісі мешкає Степан Рудик — український фотограф, уродженець Ізмаїла.
— Ми переїхали з Познані в такий будиночок у лісі. Хотів, аби донька народилася в природі, в «натурі», а не там, де місто, де шумно. І дружина теж мала таке бажання.
— Тобто це виключно особисті причини, вони не пов’язані з професією?
— З професією це не дуже допомагає, тому що я фотограф і повинен багато переміщатися. Ні, це просто внутрішнє бажання, яке було вже давно.
Зважитися на переїзд до Польщі Степана підштовхнула криза, в якій опинилася Україна в 2014 році - сам чоловік, вірогідно, ставиться до Революції Гідності зі скепсисом:
— У 2014 році, під час Майдану, Революції Гідності, я [переїхав]. Я побачив Майдан, побачив все, що відбувається, і для мене це було останнім «стусаном під зад» — я зрозумів, що ще 20 років в Україні не буде нормального життя, якого я хочу для розвитку своєї професії, створення сім'ї. А Польща дає мінімальний рівень — можна розвивати свою фірму, розвиватися в спеціальності як фотограф.
Рудик переїхав у Познань, де раніше навчався. Потім працював як фрілансер, а сьогодні має власне діло. Рік тому фотограф презентував проєкт Niewidzialni (тобто «невидимі») про українців у Польщі. Це фотографії 50 наших співвітчизників, які переїхали до сусідньої країни. Усі вони мешканці Познані або Великопольського воєводства. Попри розповсюджену думку, що українці їдуть на Захід тільки працювати на будівництві та збирати полуницю, в проєкті Рудика можна побачити людей абсолютно різних професій та сфер зайнятості.
— Усі думають, що українці на будівництві працюють і прибирають — я хотів це перевірити, дослідити, задокументувати, об'єднати в один цикл і презентувати. І ось так отримав на це стипендію маршалка Великопольського воєводства і почав працювати: шукав цікаві професії українців і набрав близько 50 героїв.
Стоматолог, балерина, токар, диригент, скрипаль, акторка театру та кіно, футболіст, боксер, бодібілдер, тату-майстер — це не повний список професій, в яких українці, які потрапили на світлини Степана, успішно реалізовують себе в Польщі:
— Мені було мало просто фотографій, тому я ще ставив їм питання, записував на диктофон їхні голоси. Питання було: «Яка у вас мрія?». Тобто, яка мрія українців в Польщі. <...> Стандартно — це здоров’я рідних і близьких, здоров’я в родині. Те, чого хоче поляк в Німеччині або в Англії, того ж хоче українець в Польщі - нічого незвичайного немає. Але іноді були цікаві відповіді, тому що я кажу про мрію, а не про переживання. Деякі говорили про мрію, наприклад, полетіти на Марс (тобто про те, що майже нездійсненне), але здебільшого — про мир і спокій в Україні і в родині.
Мрії наших співвітчизників кардинально різні, як і їхнє ставлення до свого перебування в Польщі, бажання лишитися чи повернутися:
— Говорили: «Я б хотів залишитися в Польщі, щоби тут все добре склалося в моєму житті і був великий будинок». Багато хто мріяв про будинок, про роботу тут…
Мабуть, найбільше в проєкті приваблює фотографія священника. Це Роман Возняк, він один з 10 служителів церкви, яких запросили до різних областей Польщі, де не було жодної парафії, аби проводити службу для українців.
Радіоведуча Олена Міщенко, яка мешкає у Варшаві, переїхала до Польщі не задля роботи — покинути Україну її змусили зміни в особистому житті. Зараз Олена веде програму на Емігрантському радіо, яке висвітлює проблеми українців за кордоном.
Жінка нарікає, що українців у Польщі сприймають винятково як заробітчан, хоча причини виїзду наших співвітчизників за кордон можуть бути абсолютно різними. Люди їдуть на навчання, просто спробувати життя на Заході або ж кинути собі виклик:
— Це люди, які поїхали від хорошого життя в пошуках іншого хорошого життя; які поїхали за новим досвідом, за розширенням своїх горизонтів. Таких людей дуже багато, про них в Україні ніхто не говорить — ми можемо дуже мало знайти позитивних історій в ЗМІ (умовно кажучи, історій успіху) або позитивних історій про те, що людина поїхала не тому що в Україні біда, війна, все погано — все пропало, немає ніяких перспектив, а поїхала побачити інший світ, спробувати себе в інших умовах, середовищі або оточенні; аби зрозуміти, на що людина здатна.
Польські політики нерідко рахують кількість українців у країні так, як їм зручно. Свого часу прем'єр країни Матеуш Моравецький у своїй заяві прирівняв півтора мільйона українців до біженців, сказавши, що наші співвітчизники в Польщі не мають такого статусу лише тому, що, мовляв, там легко знайти роботу.
Хоча такі заяви польські можновладці зазвичай робили на тлі ухилення офіційної Варшави від прийому біженців від воєн на Близькому Сході та в Африці за квотами Євросоюзу. Втім, від початку війни на Донбасі статус біженця в цій країні отримали лише сотні українців — та й отримати його не так вже просто. Наприклад, якщо у перші роки війни притулку в Польщі попросили близько п’яти тисяч українців, то сам офіційний статус біженця набули лише три. Водночас, розповідає Міщенко, в Польщі панує стереотип, що українець в їхній державі - це людина, яка біжить від війни:
— Дуже часто доводиться боротися зі стереотипом про «Попелюшку»: коли знайомишся з кимось у Польщі і кажеш, що ти приїхала з України, тобі одразу говорять «Ой, бідненькі, у вас в країні війна, біда» і починають тебе жаліти. Для людини, яка в цілому відчуває себе в житті добре; яка відчуває, що може собі зарадити в будь-яких умовах, залагодити для себе будь-яку ситуацію, прояв жалості зі сторони неприємний, він бісить.
Переїзд за кордон — загалом чималий тест на витривалість, який перевіряє людину на те, чи може вона видряпатися з усіх проблем, що пов’язані зі зміною країни перебування. Юрій замислювався щодо переїзду в іншу державу давно, але довго не наважувався. Серед можливих пунктів міграції була навіть Австралія, але цей варіант опинився занадто складним. Спробувати себе саме в Польщі хлопця вмовив друг, який туди переїхав.
— Коли ти їдеш невідомо куди, де нікого зі знайомих немає, чужа мова тощо, наважитися складніше. Але у мене тут був друг, і тому було простіше.
Раніше першим, що шукали українці, які планували осісти в Польщі, було запрошення на роботу. Саме завдяки ньому можна було отримати робочу візу, зазначає Юрій.
— Найдовшим процесом для мене були пошуки роботи, але у цьому допоміг інший друг: він мені просто скинув посилання на людину, яка безкоштовно займалася організацією документів, тому що вона знала польську мову і направляла, до кого звертатися. Так я знайшов собі першу роботу — мені прислали запрошення, і з ним я зробив собі візу.
Перший раз Юрію у візі відмовили, але згодом видали. До того ж українцю дивом вдалося уникнути проблем із чергами — він записався на подачу документів за один день, а сам дозвіл на перебування в Польщі йому видали за тиждень.
Наступний крок — отримання «карти побиту«. Це документ, який узаконює перебування іноземців на території Польщі на тривалий період. Вони бувають двох видів: тимчасова карта (на строк до трьох років) та довгострокова карта (з правом проживання в країні до 10 років). Список необхідних для її отримання документів невеликий: анкета, договір щодо працевлаштування, фотокартки, медстрахування, квитанція про оплату та закордонний паспорт. Утім, в процесі оформлення карти побиту можуть попросити і додаткові документи. Крім того, на заявника чекає випробування чергами, розповідає українка Олена Міщенко, яка живе у Варшаві.
— Довжелезні черги на подачу документів: ти чекаєш на карту побиту, на дозвіл проживання мінімум півроку (хоча законодавством передбачено максимум три місяці), тому що в польських управліннях не вистачає працівників, інспекторів — вони просто не встигають обробити цю кількість заявок і купу документів.
— Документи — це горе, — підтверджує Юрій. — Залишається сісти і плакати, а потім поїхати додому. Ситуація у Польщі в цілому погана через бюрократію, а Мазовецьке воєводство, де знаходиться Варшава — це найгірший регіон для отримання карти побиту.
Зазвичай українці, які вирішують поїхати до Польщі, приїжджають в країну за безвізом, перебувають там три дозволених місяці, за цей час знаходять роботу, після чого подають документи на карту побиту. Як каже Олена, зазвичай цього строку для реалізації відповідного плану не вистачає, але, оскільки дні перебування в ЄС за безвізом закінчуються, людина виїхати з Польщі не може. Українець отримує штамп у паспорт, який легалізує перебування в державі на час очікування документів, але не дозволяє перетинати кордон: повернутися в Україну можна, а назад уже ні.
— Коли вперше чекала на карту побиту, то оптимістично і наївно думала, що за два-три місяці [її видадуть], — розповідає Олена, — Якщо мені за три місяці не дадуть, я напишу їм якогось листа, «я тут журналістка, бла бла бла»… І я чекала п’ять, шість, сім місяців — всі друзі їздять відпочивають за кордон, а я нікуди не можу поїхати, сиджу в цій нещасній Польщі…
— А в Європу?
— Тільки на свій страх і ризик.
— Якщо там тебе зупинять, то все?
— Ну, не дай боже, якщо тебе пограбували і тобі треба йти в поліцію, писати заяву, то краще і забути про гаманець.
У того, хто ретельно підходить до пошуку житла і робить це самостійно ще до виїзду в Польщу, проблем зазвичай не виникає, ділиться досвідом Юрій. Шукати помешкання у Варшаві майже те ж саме, що і в Києві - можна впоратися за допомогою Інтернету:
— Є люди, які приїжджають просто так і на місці щось шукають. Я знаю, що якщо ти приїжджаєш, і тебе розміщує роботодавець, то умови в такому житлі як правило не дуже — селять в гуртожитки невідомо де (наприклад, по чотири людини в одній кімнаті). Власник житла може ставити різні умови (припустимо, приходити до 10 вечора) або якісь інші дурні правила, як для студентів.
Юрій розповів історію, як в одному з таких гуртожитків поселили хлопців, що працювали нелегально. Без «зайвої потреби» з будинку їх не випускали:
— Власник це знав і тому про них не піклувався: він не закуповував їжу, він нічого не оплачував — просто раз на тиждень приносив гору найдешевших бургерів, і це була вся їжа, яку вони отримували. Люди боялися, вони не знали, що якщо піти і поскаржитись на такого роботодавця чи власника житла, то їх, можливо, і депортують — а, можливо, і ні, тому що вони є жертвами. Тут навіть є особливий закон для жертв рабства чи торгівлі людьми.
У Польщі, якщо людина постраждала від недобросовісного роботодавця, вона має право отримати дозвіл на перебування певний час у країні. Втім далеко не всі українці знають свої права в чужій країні, і нечесні робото- та орендодавці цим користуються. Такі історії Юрій час від часу чув від співвітчизників, хоча сам із подібними ситуаціями не стикався.
Найчастіше подібне трапляється на півночі та сході Польщі, але наскільки такі практики розповсюджені, він сказати не може. Українці навіть створили окремий портал Чорні списки Польщі, де публікується інформація про роботодавців-шахраїв — вони часто пропонують золоті гори, вигідні умови, а на ділі виходить навпаки: робота без вихідних, за яку ще й можуть не розплатитися.
Враховуючи кількість українців у Польщі, окрім посольства у Варшаві, українські консульства розташовані в 10 містах. Втім, незважаючи на це, навіть такої кількості не вистачає. Так, наприклад, під час голосування наших співвітчизників на виборах цього року виникли проблеми: виборчі дільниці відкрилися тільки в чотирьох містах, тому багато тих, хто хотів проголосувати, просто не змогли цього зробити.
Олена Міщенко вважає, що ситуацію могло б змінити впровадження електронного голосування. У Польщі перебувають від півтора до двох мільйонів українців, а отже — від півтора до двох мільйонів тих, хто міг би повернутися і зацікавлений в тому, щоби своїм голосом вплинути на ситуацію в рідній країні.
Проте поки що мігранти — це саме ті люди, які представляють Україну за кордоном, першими формують враження про неї. Фотограф з України Степан Рудик, що живе та працює у Польщі, попереджає про культурну та ментальну відмінність поляків:
— Одразу скажу: це [переїзд до Польщі, — Ред.] непросто, це інша країна, і не кожному це під силу. Здебільшого це [роблять] дуже сильні, сміливі люди, бо чужа країна — це дуже важко. Можу сказати це як людина, яка багато тут прожила і пережила: тут інші звичаї, інша ментальність, величезною перепоною є мова — якщо не знаєш польської, то дуже складно. Але все залежить від тієї сили, яка рухає людиною, все залежить від неї самої. Якщо вона захоче, то вивчить мову, інтегрується і буде робити тут те, що робила в Україні.
Українець, який приїхав жити до Польщі разом з отриманням «карти поляка« та збором документів, паралельно з адаптацією юридичною переживає ще й культурну та ментальну адаптації. І якщо зібрати документи та витримати тяганину з ними реально, то не кожен здатен звикнути до нового соціального середовища.
— Бачив тих, хто не бажає бачити інших українців, і якщо вже приїхали сюди, то хочуть більше…
— Натуралізуватися?
— Так. Бути поляками і практикувати мову, інтегруватися. А є такі, які не хочуть інтегруватися і здебільшого «скупчуються» один з одним — їм так зручніше, комфортніше, приємніше.
А Олена Міщенко — українка, яка мешкає у Варшаві, де працює радіоведучою — зізнається, що не знала, наскільки сильно любить Україну, поки з неї не поїхала.
Ставлення поляків до українців, згідно з повідомленнями у ЗМІ, назвати дружнім і однозначним складно. Згідно з соціологічним опитуванням польського Центру дослідження громадської думки за 2018 рік, неприязнь поляків до українців у порівнянні з минулим роком суттєво зросла. Так, кожен четвертий громадянин Польщі має позитивне ставлення до людей з України, тоді як антипатію відчувають 40% опитаних.
Час від часу журналісти повідомляють про гучні випадки дискримінації. Останній подібний скандал розпочався з відео у соцмережах, де польська студентка розповідала про українку, яка нібито зайняла її місце у поїзді. Авторка ролику називала жінку «українською к**вою», «стервою» та «**аною прибиральницею». Студентку відсторонили від навчання у Вармінсько-Мазурському університеті в Ольштині через ксенофобські вислови, після чого вона заявила, що відео було «жартом».
Подекуди з’являються повідомлення і про те, що українці стали жертвами побиття або навіть вбивства, ймовірно, на ґрунті ксенофобії. Утім, опитані мною співвітчизники стверджують, що з шовінізмом фактично не стикалися.
Степан Рудик розповів, що, виходячи зі свого досвіду життя у Польщі, він не може говорити про систематичне та цілковито погане ставлення саме до українців. Під час розмови українця з поляком щодо міграції інколи дійсно можна почути «підкол» про те, що громадяни України масово виїжджають до Польщі. Водночас поляк може почути «шпильку» у відповідь про масовий виїзд його співвітчизників до Німеччини та Великої Британії, і це також подобається не всім.
Для тих, хто приїжджає в Польщу з Києва, в очі одразу ж кидається набагато повільніший темп життя, навіть у столиці держави — Варшаві, розповідає Юрій:
— У мене зайняло пару місяців, аби звикнути, що місто набагато повільніше за Київ. <…> Коли вже тут пожив і повертаєшся у Київ, то навпаки відчуваєш, що всі навкруги кудись біжать; стоїш посеред метро як ідіот, тебе всі штовхають, і ти не знаєш, куди піти. Це дуже великий контраст — Варшава і Київ.
Але є і те, до чого звикаєш швидко — зручність життя та інфраструктура. У Польщі охайні освітлені вулиці, доглянуті парки та продуманий публічний простір:
— Транспортна система спланована так, що ти з будь-якої точки міста можеш доїхати до іншої максимум за годину (це якщо з заторами). Для людей з інвалідністю всі транспортні засоби [обладнані], є доступ до всіх підземних переходів і метро. Зрозуміло, що не на 100%, є виключення, місця, де цього немає.
Фотограф Степан Рудик повертатися в Україну не збирається, втім із теплотою згадує місто, в якому він народився:
— Я сумую за своїм рідним містом — це моє найкраще, сонячне місто Ізмаїл, в якому я народився. Це моя мала батьківщина, Бессарабія, я сумую за нею, за тією щирістю, за тією теплотою з мого дитинства.
Тоді як українка Олена Міщенко, яка мешкає у Варшаві, розповідає, що більшість співвітчизників, з якими їй доводилося спілкуватися у Польщі, не розглядають цю країну як остаточне місце свого перебування. Сама ж Олена зазначає, що відчуває легку тугу за Україною і кожного разу з задоволенням приїжджає в Київ:
— Я завжди кажу, що Київ як старий аристократ, який трохи збіднів, збанкрутів, але ніколи не втрачає свого шарму і шику. Ти дивишся на нього і розумієш, що хоча він збіднів, але все одно залишається таким, яким хочеться захоплюватися. Ти бачиш його дух і настрій, ти ідеш ним і бачиш, що це вічне місто — як Рим, просто у твоїй країні. Це твоє, рідне, де все тобі зрозуміло, де можна завжди наповнитися енергією. Варшава — як жінка, яку не любиш, але з якою дуже комфортно і приємно жити. Вона спокійна, дуже охайна, у неї все чисто прибрано, розкладено по своїх поличках, у неї завжди порядок, вона ніколи не буде морочити тобі голову, завжди буде привітна. Але ти ніколи не будеш від неї шаленіти, говорити, що це було щось, що вразило тебе на все життя.
