Євген Кисельов: Не обманюйте себе впевненістю, що режим Путіна скоро впаде
Кисельов з'являється з невеликим запізненням і, пробираючись крізь лабіринт столиків, тепло вітається з офіціантом. Відразу видно, що тут ведучий популярного політичного ток-шоу Чорне дзеркало, яке виходить на Інтері, одному з найбільш рейтингових українських телеканалів, клієнт постійний і улюблений.
— Давайте відразу зробимо замовлення, я дуже голодний,— зізнається Кисельов і пояснює, що любить італійську кухню за легкість, а Пантагрюель за відсутність пафосу і увагу до якості страв.
За його спостереженнями, в Києві в останні роки з'явилося багато прекрасних ресторанів, хіба що по‑справжньому якісних китайських ресторанів не вистачає.
— За хорошу китайську страву я готовий продати парочку невеликих державних секретів.
— Російських секретів чи українських? — уточнюю я.
Замість відповіді Кисельов посміхається і звертається до офіціанта, який підійшов. Щоб швидше розпочати розмову, ми, майже не заглядаючи в меню, замовляємо тушкованого кролика для Кисельова і тортелліні з рікоттою для мене. Хіба що вино він вибирає довго і прискіпливо.
В історії російського телебачення Кисельов — особистість помітна. Автор і ведучий першої та найбільш відомої на пострадянському просторі інформаційно-аналітичної передачі Итоги, один із засновників російського каналу НТВ, а згодом і його генеральний директор знайомий більшості з тих, кому за 30. За 11‑річну історію існування Итогов в Росії сталося дві чеченські війни, змінилося два президента, стрімко розвинулася і так само стрімко згасла вільна журналістика, а сам Кисельов з телеведучого перетворився на медіаменеджера.
Після відходу з НТВ він працював на декількох рейтингових медіамайданчиках Росії, серед яких радіо Эхо Москвы і RTVi, створений опальним російським бізнесменом Володимиром Гусинським, з ним Кисельов був знайомий ще з часів НТВ. А в 2008 році на запрошення того ж Гусинського переїхав в Україну, щоб стати топ-менеджером телеканалу ТВі.
Однак незабаром Кисельов переходить на телеканал Інтер, де працює і донині, називаючи себе "українським журналістом з російським паспортом".
Правда, останні півтора року від поїздок в Росію він відмовився. "Мені там незатишно, — зізнається він, смакуючи вино. — Та Росія, яку я любив, сьогодні віртуальна, я забрав її з собою, і майже вся вона поміщається на моїй книжкової полиці".
І тут же Кисельов додає, що давно живе за принципом, озвученим ще давньогрецьким істориком Плутархом — "де добре, там і батьківщина".
— А громадянство змынювати не думали?
— Це погана ідея, — відповідає він, трохи помовчавши, — особливо для людини, якій під 60, яка виросла у російській культурі, від себе не втечеш, а "фейковим" українцем я бути не хочу.
Кисельов — своєрідний співрозмовник. Він каже неквапливо, обдумуючи кожну фразу, а якщо випадково забуває прізвище, ім'я чи дату, перериває розмову, щоб в смартфоні знайти точну відповідь, при цьому журиться: "Ганьба вам, Євгене Олексійовичу, а ще журналіст".
Утім, журналістом Кисельов був не завжди. Колись він, випускник історико-філологічного факультету Інституту країн Азії та Африки при МДУ їм. Ломоносова, старанно вчив перську мову і навіть встиг попрацювати кілька років перекладачем в Ірані та Афганістані.
— Я, як у старій пісні, "мріяв про моря і корали...", а потрапив у цивілізацію настільки чужу всьому, до чого ми звикли, що відчував майже фізичне відторгнення,— розповідає він. І тут же перескакує на сирійську військову кампанію Володимира Путіна: російський президент, який не має уявлення про арабський світ, на думку Кисельова, не розуміє, в яку авантюру втягнув свою країну, підтримавши непопулярного в Сирії Башара Асада.
У Кремля ще з часів СРСР політичне загравання з країнами Близького Сходу закінчується провалом, вважає Кисельов,— чого тільки варті війна в Афганістані і дві спроби Росії врятувати Саддама Хусейна напередодні операції Буря в пустелі та війни 2003 року. Відключивши настирливий телефон, журналіст ненадовго йде в нюанси міжнародної політики.
Кисельов-історик в розмові з НВ сьогодні перемагає Кисельова-журналіста: на питання про поточні українські події він відповідає з обережністю.
— Найбільше я боюся того, що в українському суспільстві зараз може наступити апатія, наприклад, від якоїсь стабілізації. Люди звикли до нового курсу долара, навчилися виживати, не розраховуючи на допомогу влади. А державна бюрократія завдяки війні непомітно повернула собі монополію на владу, втрачену на Майдані. Тому, можливо, нас чекає чергова спроба закрутити гайки, відновити статус-кво.
— Чи не ризикує Україна повторити невдалий шлях Росії 90‑х років у боротьбі за демократію? Адже там, під Білим домом, в 1993 році пролилася кров, а потім почалася війна в Чечні? — цікавлюся я.
— Зараз буде довга відповідь,— попереджає Кисельов. Відсуваючи в бік щойно принесену страву з кроликом, він пускається в міркування про ризик будь-яких історичних аналогій, але все ж зазначає, що короткий період між розстрілом Білого дому в 1993 році в Москві і початком першої Чеченської кампанії заклав основи для відродження авторитаризму в Росії.
— Чи можливий такий авторитаризм в Україні? Навряд чи,— продовжує Кисельов.— Дуже волелюбний народ українці, так і авторитаризм їм чужий.
Про своїх співвітчизників Кисельов висловлюється критичніше:
— Є така історична закономірність в Росії — всі революції, реформи, позитивні зміни відбувалися там зверху, коли влада усвідомлювала необхідність змін. І майже завжди з цим усвідомленням спізнювалася,— мій співрозмовник зовсім забув про їжу.
— Але ж вийшло 100 тис. москвичів на Болотну площу? — кажу я.
— Болотна — не Майдан, і там багато чого залежало від лідерства. Я не маю морального права критикувати російську опозицію звідси і зараз,— відповідає він. І тут же продовжує: в той день у них був шанс, але не було готовності боротися. А якщо опозиція не бореться за владу, а влаштовує прогулянки по вулицях Москви, протести, на жаль, приречені, завершує Кисельов.
Втім, довго говорити про Росію він не хоче.
— Я в Україні працюю вже вісім років, і вони для мене не менш дорогі та пам'ятні, ніж роки роботи на НТВ, і від розмови про минуле свідомо намагаюся піти, не хочу бути живим експонатом музею історії 90-х років, – Кисельов нарешті повертається до їжі.
Однак кролик з його тарілки зникає повільно: телеведучий говорить про те, що в Україні багато хто вважає, що нинішній владі в Росії залишилося зовсім небагато, і під вантажем санкцій та через падіння цін на нафту вона кане в небуття. А дарма: Кисельов вважає такий оптимізм зайвим і вже точно нераціональним.
— Ваша головна задача — не обманювати себе,— каже він.
Телеведучий згадує, що навіть на недавньому форумі YES деякі його учасники говорили: навіщо міркувати, як повернути Крим, він сам повернеться, як тільки путінський режим впаде. "Це дурість несусвітня!" — емоційно висловлюється Кисельов. Гроші на Крим Росія завжди знайде, і міст із Тамані на Керч обов'язково побудують, витративши величезні гроші, щоб його утримувати. Тому, на думку телеведучого, українці ні в якому разі не повинні пускати питання з Кримом на самоплив, а продовжувати боротися за нього.
Замовляючи каву, ми говоримо про роботу Кисельова в Україні.
— Не існує якоїсь особливої національної журналістики, і, по‑хорошому, вона скрізь повинна бути однаковою,— говорить він.
— Але ж і в Росії, і в Україні ЗМІ рідко можна назвати вільними від впливу їх власників,— наголошую я.
Кисельов, чия програма виходить на каналі, що належить підозрюваному американською владою в корупції Дмитру Фірташу, а також колишньому голові Адміністрації президента Віктора Януковича Сергію Льовочкіну, одразу ж заперечує. За його словами, вплив власників українських медіаканалів на діяльність останніх явно перебільшена, і проблема якості ЗМІ не в їх політичній залежності, а у відсутності фінансування.
— Є стереотип, що олігархи не шкодують грошей на ЗМІ, а потім втручаються в їхню політику. Насправді все не так. Більшість олігархів — люди скупі, а сьогодні, в період падіння ринку реклами, особливо. Тому в політику своїх ЗМІ не так часто втручаються.
— Що ж виходить, журналісти по своїй волі стандартів не дотримуються? — уточнюю я.
— Тут не треба бути ідеалістом, журналістика — не високий храм, де служать мистецтву. Це цех, ремесло, і так, багато хто цим ремеслом заробляє на життя, виплачує іпотеку. Я не маю права їх за це судити,— розводить руками Кисельов. Навіть нинішній стан ЗМІ в Росії він пояснює не тільки жорсткою цензурою держави, але і самоцензурою російських журналістів, яка з'явилася набагато раніше.
— У Росії цей процес почався в 2004 році, коли найбільш успішного на той момент російського журналіста Леоніда Парфьонова звільнили з НТВ через нісенітницю, а його програму Намедни закрили. Після його звільнення багато хто подумав: ну, раз самого Парфьонова так просто можуть звільнити, то що буде зі мною? — згадує Кисельов. Відтоді процес зникнення вільної журналістики в Росії прискорився.
— Ви зрозумійте, свобода залежить не тільки від того, хто заплатить або злякає, але і від того, чи здригнеться сам журналіст. Не всі в цеху можуть перенести тиск або спокусу,— завершує він, допиваючи каву.
І вже через пару хвилин Кисельов вибачається і квапливо встає з‑за столу: його чекають справи. Незважаючи на поспіх, перш ніж покинути ресторан, він прощається, потискуючи руку офіціантові.
Матеріал опублікований в НВ №40 від 30 жовтня 2015 року
