Погляд збоку

Іван Шимонович, помічник генсека ООН з прав людини, під час своєї сьомої поїздкі в Донбас порівнює цю війну з подіями 1990‑х у його рідній Хорватії та відкриває виявлені його місією дані про секретні тюрми СБУ

Катерина Іванова

На залізничному вокзалі Краматорська стоїть худорлявий чоловік у піджаку, окулярах і чорній бейсболці з логотипом ООН. Зовні — звичайний пасажир в очікуванні поїзда. Насправді — Іван Шимонович, помічник генерального секретаря ООН з прав людини, член моніторингової місії ООН у Донбасі.

Доктор філософських наук університету Загреба, запрошений консультант з прав людини в Гарвардському та Єльському університетах, Шимонович раніше входив до складу Венеціанської та Європейської комісій проти расизму та нетерпимості. Крім того, представляв Хорватію в Міжнародному суді ООН.

Тепер він серйозно залучений в те, що відбувається в Україні, і це вже сьомий візит у зону АТО. Міжнародний чиновник стежить за тим, як дотримуються права людини по обидва боки лінії розмежування. Шимонович, виходець з Хорватії, яка свого часу болюче пережила подібний досвід війни, українсько-російський конфлікт бере близько до серця.

“Більш ніж 10 тис. жертв,— називає він проміжний підсумок війни в Донбасі, оперуючи даними ООН.— Проте я вважаю, що ви не пройшли точку неповернення і ще можливо примирити суспільство, зробити Україну країною, на яку українці заслуговують".

НВ розмовляє з ним у поїзді Інтерсіті Краматорськ—Київ. На столі перед Шимоновичем піца, і він, не втрачаючи почуття гумору попри свою невеселу місію, жартує, що за кожну хорошу відповідь його можна заохочувати шматочком. Утім, відповідає досить стримано і ухильно, дипломатично уникаючи особистих оцінок.

— Яким ви побачили Донбас, коли вперше потрапили сюди?

— Перше враження — велика подібність з моєї рідно. Хорватією [під час війни за незалежність у 1991-1995 роках]. Видовище наслідків воєнних дій викликало болючі спогади про те, через що ми пройшли свого часу, та водночас сильно мотивувало зробити все, що в моїх силах, щоб не повторилася трагічна історія Південної Європи.

— Як міг би стати нам у пригоді хорватський досвід?

— Український і хорватський конфлікти дуже схожі. В обох випадках ми спостерігаємо колапс законності і правопорядку. Ми бачимо, як меншість намагається дестабілізувати ситуацію, зазіхаючи на суверенітет і територіальну цілісність незалежної держави. Ми бачимо присутність впливу ззовні і систематичну пропаганду, як було і у нас.

У Хорватії, перш ніж конфлікт був урегульований політично, ми провели безліч переговорів гуманітарного характеру, нам вдалося обмінятися полоненими у форматі "всіх на всіх". Це відбулося 1992 року [за три роки до закінчення війни]. Цього дуже важко досягти, але такий обмін допомагає домогтися дуже важливих результатів.

Частковий обмін, як зараз в Україні, таїть у собі масу небезпек. Коли звільнення людей стає результатом угоди. Більше угод — більше політичних балів для тих людей, які займаються обміном. І менше мотивації обміняти за раз яомога більше людей. Це одна небезпека. Друга — деякі особи утримуються під вартою нізащо, ніхто не зацікавлений в їхньому обміні. Їх просто не вносять у пріоритетні списки.

— З чим ви пов'язуєте загострення, яке почалося зараз у Донбасі? Як вважаєте, чого домагаються бойовики?

— З одного боку, це пов'язано з затримкою виконання Мінських угод. Однак бачу й іншу проблему. Коли я відвідував лінію розмежування, то помітив, що сторони знаходяться дуже близько одна до одної — буває, всього за сто метрів, а іноді і ближче. І це може призводити до ненавмисної ескалації воєнних дій. Розвести сили на більшу відстань, збільшивши буферну зону,— це те, що може хоча б трохи зменшити ймовірність нових загострень.

— Чим живуть люди на окупованих територіях? З якими проблемами вони стикаються?

— Деякі проблеми схожі з загальноукраїнськими — зростання цін і падіння доходів. Але до всього місцеві жителі постійно ризикують життям. Так звані ДНР і ЛНР не приймають гуманітарну допомогу від організацій ООН. Щоб купити їжу, ліки і провідати родичів, більше 20 тис. людей щодня намагаються перетнути лінію зіткнення і наражаються на ризик.

Ще одне болюче питання — можливість отримувати пенсії та соціальну допомогу тільки на підконтрольній уряду України території. Це помилкове рішення. По-перше, так створюється нерівність між жителями країни, по‑друге, це ще сильніше роз'єднує людей по обидва боки лінії розмежування.

Гостра проблема на неконтрольованих Україною територіях — безробіття. За даними Центру зайнятості Донецька, тільки за перші три місяці 2016‑го офіційно зареєстровано приблизно 29 тис. безробітних.

— Яке ставлення місцевих жителів до України?

— Я говорив із звичайними людьми по обидва боки барикад, і вони хочуть одного — миру і дотримання прав. Розмовляючи з ними, я не бачив ненависті — лише злість. Але вона виявлялася рівною мірою стосовно і Києва, і керівництва самопроголошених ДНР і ЛНР.

— Наскільки люди взагалі готові говорити про свої проблеми з вами, представниками Заходу? Адже багато хто вважає вас посібниками "української хунти".

— По-різному. Хто відкрито каже, хтось замикається в собі. Але часом мене вражала рішучість деяких розповідати про свої проблеми багато і охоче. Я думаю, це одна з рис українського характеру.

— Полон, тортури і викрадання людей — вам знайома ця реальність Донбасу?

— ДНР/ЛНР встановили довільну систему правил, придушили будь-яке інакомислення і створили мережу місць позбавлення волі, в яких утримуються під вартою катують і піддають жорстокому поводженню. Так зване міністерство державної безпеки ДНР стало головним органом, відповідальним за проведення репресивних обшуків будинків, арештів і затримань.

І, на жаль, у нас є задокументовані факти того, що подібне відбувається також на території, підконтрольній Україні.

— Можете розповісти детальніше?

— Ми не знаємо про всі випадки, але регулярно отримуємо повідомлення про наявність неофіційних місць утримання під вартою в зоні конфлікту, в яких люди перебувають без зв'язку з зовнішнім світом і нерідко зазнають тортур і жорстокого поводження, що органи влади систематично заперечують.

Більшість випадків, задокументованих протягом останніх місяців, стосуються до раніших періодів конфлікту — 2014‑го і початку 2015 року. Вони показують, що найчастіше такі порушення вчиняли члени добровольчих батальйонів (часто спільно зі Службою безпеки України), тоді як інформація, що стосується другої половині 2015‑го і 2016 року, в основному говорить про залучення СБУ.

СБУ, як і раніше, заперечує сам факт наявності неофіційних місць утримання під вартою, а також приховує інформацію про долю та перебування осіб, які зазнали насильницького зникнення.

Співробітники СБУ продовжують наполягати, що повідомлення про порушення, задокументовані нами, є "необґрунтованими інсинуаціями", за допомогою яких злочинці намагаються виставити себе жертвами.

Станом на березень 2016‑го нам відомі імена 15 чоловіків і однієї жінки, які містилися в будівлі СБУ в Харкові. 20 квітня співробітники секретаріату уповноваженого Верховної ради з прав людини провели інспекційний візит без попередження і не виявили жодного затриманого. Через декілька днів ми дізналися із достовірного джерела, що 20 квітня затриманим наказали зібрати свої речі і на 24 години перевели в інше місце.

— Який, на ваш погляд, найвірогідніший сценарій розвитку ситуації в Донбасі?

— Зараз Україна найближче до замороженого конфлікту, хоча і не виключена чергова ескалація бойових дій. Сценарій, який мені подобається,— сталий мир. В Україні багато хто критикує Мінські угоди. Але досі їх виконання є найкращим з наявних варіантів досягнення сталого миру. Ведеться багато розмов про те, як імплементувати досягнуті домовленості. Мінським угодам не вистачає деталізації. Щось на кшталт таймлайну, який визначить покроково обопільну стратегію руху до сталого миру. В цьому питанні розумний компроміс — запорука успішного старту в правильному напрямку.

— В Україні критикують не тільки Мінські угоди, але і роботу міжнародних місій, дорікаючи їм в упередженості. Ви згодні з такою оцінкою?

— Я пам'ятаю, як критикували роботу міжнародників у Хорватії. Вся проблема в тому, що люди хочуть від міжнародних представників більше, ніж вони можуть дати. Іноді вони самі страждають від того, що хотіли б зробити більше, але обмежені мандатом.

— Зараз активно обговорюється питання проведення виборів на окупованих територіях. На ваш погляд, регіон готовий до них?

— Проводити вибори треба не тоді, коли все буде готово технічно і політично, а коли буде вирішено питання дотримання прав людини. Якщо ви хочете провести вибори — вільні і чесні, то повинні забезпечити можливість свободи вираження, ЗМІ, свободу зібрань і об'єднань, чого зараз там немає. Крім цього, необхідно забезпечити можливість переміщеним особам і біженцям не тільки потрапити у виборчі списки і отримати право голосу, а також право бути обраним. Тому підготовку до цього треба починати вже зараз.

Матеріал опублікований в НВ №26 від 22 липня 2016 року