Велика розмова - фото

Велика розмова

23 жовтня 2019, 20:00

Олег Сенцов розкриває свої погляди та розповідає про плани

Олег Сенцов, український кінорежисер, а донедавна російський політв'язень №1, пояснює, як витримав п'ять років ув'язнення, розкриває свої погляди, розповідає про плани й ділиться думками про президента Володимира Зеленського

Реклама

Ольга Духніч

К олишній політв'язень, а сьогодні просто режисер і громадський активіст Олег Сенцов з'являється в одному з київських кафе для зустрічі з НВ і свого першого інтерв'ю українським друкованим ЗМІ. В руках у нього коробка з новеньким ноутбуком, у пошті — квиток до Варшави на вечірній рейс. У Києві він пробув не більше доби, вранці минулого дня повернувшись із найбільшої книжкової виставки у Франкфурті.

Життя найвідомішого російського політв'язня-українця після звільнення розписане на місяці вперед. Голови держав, міжнародних організацій, моральні авторитети, лідери думок і громадські діячі тепер його часті співрозмовники. І з кожним, за словами Сенцова, він обговорює дві головні теми: політв'язні-українці у Росії й російська агресія.

І про перше, і про друге він обізнаний досконало. Заарештований у травні 2014 року в Криму і засуджений за сфабрикованою ФСБ справою про тероризм, Сенцов отримав 20 років колонії суворого режиму, з них відбув п'ять і вийшов на свободу в рамках обміну українських політв'язнів на російських злочинців, яких утримували під вартою в Україні.

П'ять запитань Олегу Сенцову

_____________________________________________________________________

— Найдорожча річ, яку ви придбали за останній час?

— Ось мені ноутбук подарували. Я поки ще нічого собі не купив.

— Найдивовижніша подорож у вашому житті?

— Коли я ще кіно знімав, була у мене така доба: одного дня зранку в Македонії я піднімався на гору, над Скоп'є, потім сів на літак, полетів, я мав пересадку в Стамбулі, кілька вільних годин, я вийшов, дійшов до моря, помив ноги в Мармуровому морі, сів на літак і ввечері був у Парижі. Три країни за добу.

— На чому ви пересуваєтеся містом?

— Я люблю авто і люблю пішки. Авта у мене поки немає.

— Найрозумніша людина, з якою вам довелося розмовляти протягом життя?

— Ну, тут важко сказати. Деякі зі співрозмовників померли ж ще до мого народження. Але, думаю, Ернест Хемінґвей.

— Який ваш улюблений алкогольний напій?

— Я давно дружу з алкоголем і вже випиваю трохи. Стан розслабленості мені подобається, а от сп'яніння — ні. Три категорії: пиво, вино, віскі. Залежить від ситуації.

Спокійний, зібраний і зосереджений, він відмовляється від кави, п'є воду і детально, а іноді з іронією відповідає на запитання НВ.

Тепер я багато спілкуюся з європейськими лідерами — політичними, громадськими, журналістами. Вони, як і раніше, готові нам допомагати, стурбовані нами, як інтелігентні виховані люди стурбовані проблемами безробітних і безхатьків. Але ми маєму розуміти просту річ: крім нас самих, наші проблеми ніхто не вирішить.

Мені не подобається, що наша країна так часто водночас виступає в ролі жебрака. Ми просимо: допоможіть, а самі ніби нічого не винні. Але ніхто не зробить за нас домашню роботу. Ми не маємо зараз проситись до них за загальний стіл, ми маємо досягти такого рівня, щоб нас запросили — ось ваше місце, сідайте до нас. Ми тільки почали перебудовуватися, але я ніколи не мав романтичних очікувань, я оптиміст: бачу мету, потрібно йти. Нехай і важко, довго, але ми дійдемо.

Всі свої виступи в Європі я присвячую українським політв'язням і російській агресії в Україні. Моя в'язниця — це минуле, а у нас багато невирішених питань у майбутньому. Не забудьте, ми обміняли всіх медійних політв'язнів, але у нас в російському полоні ще близько сотні нікому не відомих людей і мінімум 227 на Донбасі. Сотні тисяч заручників у Криму. І я з кожною людиною, від якої там бодай щось залежить, про це говорю.

Мене насторожує наша розділеність і агресивність до думки інших

Глобально я розповідаю про протистояння з Росією. У Європі не розуміють, що таке Росія, як думає російський народ, у мене є що розповісти. Про це я говорив з Еммануелем Макроном, із керівництвом ПАРЄ. Я завжди намагаюся виводити розмову в конкретику, ставити, можливо, незручні запитання.

З Макроном ми говорили довго. Я говорив про Путіна, про Росію, запитував, чи розуміє він, із ким має справу та які його справжні цілі. Чи вірить він йому. І так, він розуміє, але й ми маємо зрозуміти, що він президент Франції, а не України. У нього свої завдання, зараз він намагається стати локомотивом нової Європи. Те саме і з ПАРЄ, учасники якої прагнуть повернути Росію до діалогу і впевнені у правильності цього рішення.

Нам, українцям, це не подобається, але нам доведеться працювати з цим як із даністю. Ми можемо влаштовувати демарші, можемо тролити їх у парламенті, але толку буде мало, від нас у світовій політиці мало що залежить. І вихід один: ставати сильнішими. Бо політика — це річ досить цинічна. Ти мені — я тобі. Ми тобі допоможемо — для чого? Щоб ти міг допомогти потім нам. Тому поки ми не станемо сильними по-справжньому, коли з нами почнуть рахуватися не тільки у військовому сенсі, а й в економічному, нам складно надати нашому голосу ваги.

Я розумію, що слава й увага до мене триватимуть недовго. Пів року максимум. Тому я вирішив усе ж робити свою громадську організацію. Як вона називатиметься, я не знаю, чи працюватиме вона як громадська організація із захисту прав або як організація, пов'язана з творчими проектами, — теж не знаю. Мені б хотілося поєднати ці два завдання. Головне — це буде не політична організація.

З усіх інших організацій і об'єднань я або вийшов, або відмовився — від членства в Європейській кіноакадемії, від оскарівського комітету. Для мене це принцип свободи. І так, я більше не представник Автомайдану, хоча продовжую дружити з хлопцями.

Мене часто запитують, що я думаю про президента Зеленського. Головне, що я про нього зрозумів на сьогодні, що у своїх намірах він щирий. А таких щирих президентів у нас ще не було. Він робить речі, може, навіть не помилкові, а несподівані. Його критикують. Питання у тому, наскільки він зможе вибудувати зараз всю систему країни, чи буде вона новою або залишиться ширмою для того, що є зараз. Це головне для мене запитання, і відповіді на нього я поки не маю.

Я бачив марш Ні капітуляції! Як сигнал президенту — це дуже добре. Ти наш менеджер, ми тобі дали керувати нашою країною, не зрадь нас. Але я не вважаю, що ми вже здали інтереси країни, десь відступили або капітулювали. Я цього не бачу. Я бачу тільки бажання, невеликі кроки назустріч перемовин, які можуть призвести до звільнення полонених і припинення вогню. Якби ці кроки були зроблені раніше, дівчині [бойчиня 101-ї бригади, загинула 15 жовтня 2019 року] Ярославі снайпер не вистрілила б у голову.

Зрозуміло, що Путін не поверне Донбас на наших умовах, це всі маємо розуміти. На його умовах ми не візьмемо. Але припинити бойові дії, щоб у нас день через день не гинули бійці, — це реально. Повернути наших полонених — це реально.

Вперше по-справжньому українцем я відчув себе в період Майдану 2004 року. Я зрозумів тоді, що ця боротьба мені близька. На сам Майдан я не їздив, але стежив за ним із Сімферополя, навіть була ідея вийти з помаранчевим плакатом до Радміну Криму. Тоді я вже багато читав про розпад СРСР, їздив і областями України, і до Росії, і країнами Європи. Бачив, на що перетворюється РФ, і не хотів такого майбутнього для нашої країни.

Якби ці кроки до перемовин із припинення вогню здійснили раніше, дівчині Ярославі снайпер не вистрілила б у голову

Але потім ми швидко втратили шанс на зміни, я розумів, хто такий Янукович. До Криму приїхали донецькі та макіївські, у багатьох людей відбирали бізнес, відбувався дерибан землі, беззаконня. У 2014 році новий Майдан став для мене дуже зрозумілою історією про справедливість і свободу. І його я вже не пропустив.

Майдан все ще розповзається до масштабу всієї країни. Поступово. Бореться із Совком. Тому в людей активних і прогресивних стільки неприємних відкриттів. Але це нормально, ми не могли в одну ніч прокинутися іншими.

Я людина спокійна, не люблю розхитування у той чи інший бік, тому для мене минулі п'ять років не "зрада" і не "перемога". Працювати треба ще більше, зробити дуже багато.

Я не вірю в реванш. Цей фарш вже назад не вивернути, і дуже добре. Ми нарешті відкололися від російської і радянської імперії, яка нас всіх тримала в руках сотні років. Ми від неї відриваємося з кров'ю, тимчасовими втратами територій, втратами людей. Нікому свобода не давалася легко, і ми вперше з моменту розпаду СРСР за неї платимо.

Мене насторожує наша розділеність і агресивність, передусім до думки інших людей. Я проводжу багато зустрічей, розмовляю з людьми з різних соціальних груп.

І от це відсутність єднання і злість дуже кидаються в очі. Нетерпимість до чужих думок і чужих вчинків. Якщо думка іншої людини в чомусь не збігається зі власною, людина моментально стає ворогом, спілкування припиняється.

Як ми можемо ворогувати між собою, доки у нас є Путін?

НЕПРОСТА ЗУСТРІЧ: Під час своєї довгої розмови з Еммануелем Макроном Олег Сенцов запитав його, чи розуміє він, хто такий Путін. І той відповів: "Так, розумію, але і ви зрозумійте, що я не президент України, я - президент Франції"

У нас реальний уповільнений військовий конфлікт. Проти нас ведуть гібридну війну. Нишком, сильний і жорстокий противник. Цього мало для об'єднання? Давайте хоча б домовимося, що поки Путіна не переможемо, не збудуємо нормальну країну, через дрібниці переступатимемо. Спотикаючись на дрібному, ми великого не вирішимо.

У мене є один ворог на землі — це Путін. Я людина не агресивна, не конфліктна, хоча багато хто вважає мене жорстким. Я намагаюся йти від таких речей. Але з Путіним це не працює. Ось він — особисто мій ворог. Він забрав Крим, він окупував Донбас, він нацьковує нас одне на одного, він убив 12-13 тис. наших співвітчизників.

Ненависть — почуття, яке заважає, воювати потрібно з холодною головою, але я хочу побачити, коли він впаде. Хочу побачити, коли дракон здохне. Це все.

Російська в'язниця — це карикатура російського суспільства. З часів ГУЛАГу підходи мало змінилися. Зараз менше б'ють, менше вбивають, зараз краще годують, не всіх змушують рубати ліс. Але підхід до тебе як до худоби залишається. Коли ти спускаєшся на низи, ти ніхто.

Звичайний російський в'язень — це хлопець 25 років, сидить за наркотики. Десь курив із друзями, його там цапнули, дали сім-вісім років ніби-то за продаж. Є й мужики, які просто зп'яну сусіда ножем штрикнули. Справжні злочинці сидять в інших в'язницях, а це звичайний народ.

Хтось із них там любить Путіна агресивно, але це невеликий відсоток насправді. Хтось також активно його ненавидить, навіть у в'язниці відкрито про це говорять. Більшість пасивна, їм все одно. Але через те, що вони п'ять років дивляться телевізор і п'ять років їх змушують бачити українців-ворогів, цей тиск проявляється. Мовляв, бандерівець-терорист он сидить. Особливо їх дратувало, що я за національністю росіянин і проти Росії пішов. Зрадник.

Я хочу побачити, коли дракон здохне

А загалом, сильних поважають у будь-якому разі, навіть вороги. Тому Україна має бути сильною. Тоді нас поважатимуть.

Найважчі тижні у в'язниці — перші. Перші секунди після пробудження у камері. У себе уві сні ти ще вільна людина, а прокидаєшся і першу секунду усвідомлюєш, що ти в тюрмі. І в цю першу секунду важко зрозуміти: все, що сталося, — важко, довго і серйозно. Через два тижні в'язниця поступово потрапляє у сни, і ти сидиш навіть уві сні. І постійно то камера, то міліція, то зеки, то бараки. Навіть якщо уві сні відбувається сюжет, зовсім відмінний від тюремного, в'язниця все одно там є. Сидиться із цим легше.

Я дуже боявся, що вийду, і в'язниця мені снитиметься. Перший тиждень дуже погано спав. Мозок перезбуджений, не міг відключитися. Потім став пити заспокійливе, став спати по три-чотири години, зараз вже нормально сплю. В'язниця відтоді не снилася жодного разу.

У в'язниці можна читати, вчити мови. Я вчив англійську. Писати дозволено, але не дозволено про в'язницю. Я писав, і рукописи не вилучили тільки тому, що у мене поганий почерк, ніхто нічого не розумів.

Особливо було страшно, коли брали щоденники голодування. Оперативник їх читає, а я думаю: все, кінець. Вилучать, і я більше ніколи не побачу весь свій архів, тобто всі п'ять років роботи підуть прахом, бо я ж нічого не висилав на волю. Потім вже, після голодування, вислав [збірник оповідань] Маркетер, вислав роман, сценарій.

Щоденники допомагали зберігати глузд останні місяці голодування. Я розумів, що, найімовірніше, виживу, але коли ти щодня не знаєш, що буде завтра, то стаєш максимально відвертим. Я писав, що зі мною відбувається зараз, що зі мною відбувалося до цього у в'язниці, ну і взагалі свої думки. Зараз, коли видаватимемо їх, я вирішив нічого не редагувати, так, ніби вони посмертні, як писалися.

Найкраще запитання журналіста до мене було про момент, коли я відчув себе вільним. От не настав цей момент. Я завжди почувався вільним, мені завжди добре, у мене завжди внутрішня гармонія. Так, у момент звільнення це було емоційно, але не було такого — вау, я зараз житиму іншим життям. Я інтроверт, я живу всередині, всередині мене нічого не змінилося. Так, більше подій, більше людей, більше позитиву. Я ж уже звик спілкуватися із зеками, там певний контингент.

Звісно, зараз люди впізнають на вулицях, багато уваги, але я не боюся перетворитися на пам'ятник самому собі. Бо і смішного багато. Нещодавно два поляка зі мною летіли, теж із ПАРЄ, дуже уважно дивилися, потім підходять: "Пане, ми вас знаємо, бачили у телевізорі. Ви ж з України?" — "Так", — кажу. "Так ви - Кличко!" — радісно пізнали. А ви кажете, пам'ятник.

Діліться матеріалом




Радіо NV