Термінові новини

Знаменита психологиня Світлана Ройз — про суть українського уявлення про щастя, корінні його відмінності від щастя європейського, та чому такий підхід до життя треба швидко змінювати

Ольга Духніч

Зі Світланою Ройз, яку цілком можна назвати головним психологом країни, НВ зустрічається в її студії, загубленій у спальному районі Нивки. Це простора кімната, повна фігурок ангелів, іграшок і подушок для сидіння, де складно налаштуватися на серйозний лад. Проте НВ таку спробу робить.

У Ройз 20-річний досвід консультування дітей і дорослих, участь у реформуванні середньої школи, також вона є авторкою популярних книг Практическое ребенковедение, Волшебная палочка для родителей, Где живет ангел?, а НВ не раз називав її у рейтинзі Топ-100 найвпливовіших жінок України.

Влаштувавшись на подушках, психологиня показує одну зі своїх останніх книг — Я сьогодні йду в садок — про адаптацію дітей до садочка. Але розмова виходить не про дітей і дорослих, а про інше — що відбувається в українському суспільстві.

На жаль, важливо враховувати, що ми сьогоднішні — покоління травматизації. Два-три покоління до нас була війна. Вона сформувала сприйняття, чутливість, картину реальності наших бабусь і дідусів, які часто «вимикали» свою здатність відчувати і переживати, інакше б біль і страх від того, що відбувається зруйнували б їх. Вони виховали покоління наших мам і тат, для яких вираз почуттів також виявилося великою проблемою.

А ми — перше покоління українців, з одного боку, які вже живуть у безпеці, вже в контакті зі своїми почуттями, але тут і з нами трапляється війна. А накопиченого запасу життєстійкості ще немає. Жити в стані незахищеності — складно. Жити, весь час протистоячи чомусь і постійно адаптуючись — ресурсовитратно. І ми — сьогоднішні — це ще й покоління, яке дуже вигорає. Подивіться, як часто ми скаржимося на втому, накопичити сили практично неможливо.

Мене турбує, що нас перестали хвилювати новини з війни. Те, що раніше викликало шок, стало звичною реальністю. Це означає, що ми вже не здатні емоційно реагувати на складну інформацію, а це — ознака травматизації, і з цим треба щось робити.

Перше, чого позбавляє нас травматизація — це емоційна включеність, чутливість, співпереживання. До мене часто приходять батьки, яким важко грати зі своїми дітьми, важко включатися в дитячі ігри, і взагалі перебувати поруч з дітьми, тому що в них потрібно саме «включатися», а ми живемо в режимі off. Важливо відчувати, а ми втомилися, у нас робота, «у країні бардак» тощо. І це, насправді, важливе питання. Адже дорослі не здатні до щирого емоційного контакту не можуть стати провідниками життя для своїх дітей. Не можуть допомогти сформувати здорову прихильність, завдяки якій Світ і відносини стають безпечними. І сучасне покоління дітей, дивлячись на дорослих, боїться дорослішати. І з цією проблемою звертаються вже часто.

Чесно потрібно визнати: одного разу даний цій дитині телефон або планшет забрати назад не вийде

Тому перше, про що я прошу дорослих, — це створювати скарбничку ресурсів для себе. Того, що можна протиставити травматизації, — підтримку близьких, спорт, захоплення, сон, дозвіл собі радості, все, що «про життєвість». Уникнути травмуючих подій ми не можемо, але не кожне з них може закінчитися для нас травмою, якщо ми вміємо правильно використовувати накопичені ресурси. Є поняття — резілентності. Стійкості. Це буквально «імунітет» нашої нервової системи, який ми зміцнюємо.

Є й хороша новина: останні шість років, хоч і були важкими, допомогли нам як нації підрости. Колись, одразу після Майдану, я ризикнула сказати, що психологічний вік сучасного українця — 13–14 років. У мене немає результатів емпіричних досліджень, але, за моїми спостереженнями за великою кількістю дорослих, за останні шість років ми дуже подорослішали.

Про дорослішання людини можна судити з тих запитань, які вона ставить, і з тих запитів, з якими вона приходить. Запит підлітка — дайте мені спокій або дайте мені щось. Запит дорослішої людини — допоможіть мені зрозуміти, що відбувається. Допоможіть мені зміцніти, щоб я міг дивитися на те, що важко. І пройти через те, що складно.

Ми екстерном дорослішаємо. І зараз у мене відчуття, що ми перевалили вже десь за 16 років. Ми ще не доросли до віку зрілості, до 22–25 років, але до 17 ми вже наближаємося.

Я не можу сказати, чи співмірна психологічна зрілість сучасного українця зі зрілістю громадян інших європейських країн, але ми поки що точно менш радісний народ.

За даними Всесвітнього дослідження щастя і політичних уподобань, ми єдина країна ЄС, де дорослі відчувають себе щасливими завдяки щастю своїх дітей. І це дійсно страшно. Адже виходить, що наш сенс життя — це діти. Коли дитина виростає, вона залишається винною нам своє життя і своє щастя.

Буквально — ми щасливі щастям дітей. І це небезпечно, бо виходить, що тільки в них ми реалізуємося, в них ми бачимо сенс свого життя. Ми жертвуємо своє життя. Передаючи їм досвід — не щастя, саме жертовності.

Є гарна метафора: новонароджену дитину ми тримаємо на руках, потім вона стає поруч із нами, потім — спиною до нас і, спираючись на нас, йде у своє життя. А дитина, в яку батьки вкладають своє життя, свої головні сенси, і для яких щастя дитини — це їхнє власне щастя, така дитина не може дивитися вперед, вона буде весь час зверненою поглядом на батьків.

Тому так важливо сучасним батькам звикати до думки, що дітей доведеться відпускати, що в житті повинні бути цілі, задоволення й інвестиції щодо самого себе, не тільки дитини. Повернути собі право на своє власне щастя — наше завдання вже зараз.

Одна з непроявлених, все ще табуйованих тем нашого суспільства — агресія. Коли ми з батьками та вчителями розбираємо цю тему, я ризикую говорити їм, що точно знаю: якщо в моїй країні війна або щодо моєї країни відбуваються якісь агресивні дії — це значить, що в мені є бентежні агресивні частини, з якими я не розібралася. Багато хто не розібралися, а тому постаралися витіснити, закапсулювати агресію, як і наші батьки, які жили в авторитарному суспільстві, де проявляти здорову агресію, захищати своє "я" було небезпечно. Внаслідок у нас багато латентної агресії, у соцмережах, у повсякденній комунікації. У мене як психолога багато запитів від дорослих: як захистити від агресії дітей, як переживати їхню агресію, як стримувати власну агресію?

Відповіді можуть бути різними, але я часто кажу, що нам важливо повернути почуття власного "я", своєї гідності, повернути поняття "моє", у якого є чіткі окреслені межі. Адже такий захист — прояв здорової агресії, якої ми всі потребуємо. Здорова агресія — дає можливість захиститися, «звучати» спокійною силою. «Нездорова» — буде нападом. Найбільш непедагогічний мультфільм нашого радянського дитинства — це мультик про кота Леопольда. Він про кота — не доброго, а «добренькового», який не здатний чітко й виразно захистити себе і сказати: «Ось так от, миші, з мене досить!». Аби захиститися, а потреба в самозахисті внего нього є — йому потрібно випити таблетку «озвірину» і втратити нормальний вигляд. Приблизно так виглядають і відносини з агресією у покоління, що виросло на цьому мультику. «Все, що завгодно стерплю — тільки б не було війни і відкритої агресії». Але війна все одно приходить. І з агресією доведеться зіткнутися.

Важливо не боятися проявляти свої почуття, адже, забороняючи собі будь-який прояв агресії, люди часто забороняють собі будь-яку справжню емоційність, відрізають великі шматки власного "я", щоб здаватися ідеальними або жити в ілюзії безпеки.

Я допомагаю батькам не прагнути бути ідеальними. Бути достатньо хорошими батьками з правом на помилку. Не бійтеся себе і своїх емоцій. Дитина, яку ви любите і з якою підтримуєте емоційний зв'язок, цілком здатна винести 30% батьківської неадекватності. Якщо є гіпотетичний вибір — бути ідеальними або поганими батьками — то вже краще бути поганими. Бо погані батьки дають дитині хоч якусь можливість адаптуватися до існуючого життя. Ідеальні прагнуть повністю задовольнити всі потреби, бояться сказати "ні", бояться, що дитина зіткнеться з чимось поганим, бояться агресії, а отже, їхня дитина, опинившись у реальному світі, буде абсолютно до нього не готовою.

Виховання — це постійний пошук балансу між демократією і деспотизмом

Сучасним батькам складно — бути як покоління наших батьків ми не хочемо, а здорового прикладу у нас немає. І є величезна кількість теорій розвитку. І ми — тривожні батьки, поки що шукаючі, «як правильно любити і виховувати", не відчувавшими себе авторитетними. Ще 5–10 років тому ми з батьками вирішували, що робити з їхньою директивністю, заборонами, жорсткістю, як їм допомогти довіряти власним дітям, відчувати їх. Із нинішніми батьками навпаки: вони так бояться повторити досвід своїх тат і мам, що входять у надмірну демократичність. І це теж не дуже добре, бо правила, межі й норми важливі.

Коли в порядку експерименту маленьких дітей випустили на велику галявину, чекаючи, що вони гратимуться, вони скупчилися в купку, вони боялися освоювати цю галявину. Тільки коли на ній поставили нехай і широкі, але загородження, діти почали її досліджувати. Виховання — це постійний пошук балансу між демократією і деспотизмом, директивністю і встановленням правил.

Сучасні діти частіше ростуть із дефіцитом реальних взаємодій зі світом. Їх замінює цифровий світ, "мультики для раннього розвитку" — тренд на інтелектуалізацію дитинства. Ми боїмося за маленьких дітей набагато більше, ніж наші тата і мами, виправдано не відпускаємо їх гуляти самих у двір. Ми намагаємося розвивати їхній інтелект, менше приділяючи уваги їхнім почуттям, менше приділяючи уваги тілу. А ще ми намагаємося виховати "зручну" дитину. Яка не потрапляє в небезпечні ситуації, не заважає навколишнім людям. Але зручна дитина — це дитина, яка нічого не досліджує сама, а чекає, коли їй дозволять, вона закриває в собі ресурс для творчості й пізнання, і це теж важливо розуміти.

І ми, і наші діти живемо в гіперінформаційному світі, а тому частий запит сучасних дітей це: "Дайте нам відпочити! Перестаньте нас навчати навіть у мультиках!" До того ж цей запит часто виходить від шести-семирічних дітей. Іноді дитина нічого не робить, бо вона відпочиває, але нам, батькам, у століття загального розвитку це здається недозволеною розкішшю. Хоча це теж право дітей — гратися і відпочивати.

Гаджети — невід'ємна частина життя сучасної дитини. Але коли ми даємо гаджет дитині в руки вперше, — треба бути чесними — ми робимо це, щоб трошки відпочити. Тут важливий не сам планшет або телефон, а відповідь на запитання: замість чого він?

Також чесно потрібно визнати: забрати одного разу даний телефон або планшет назад не вийде. Отже, потрібно добудувати збагачений світ навколо гаджетів. Аби розвивався мозок дитини, навколишнє середовище має бути багатим стимулами. Це середовище, в якому є те, що можна мацати, нюхати, пробувати на зуб, відчувати в контакті, досліджувати у правилах. Це те, що планшет не зможе дати.

Чим більше дитина в планшеті, тим більше у неї стимульовані зорові відділи мозку, але водночас страждають слуховий, руховий, смаковий відділи, відділ ухвалення рішень, страждає те, що ми називаємо соціальним мозком.

Хороший спосіб цього уникнути — запропонувати дитині щось схоже за рівнем інтересу та пережитих емоцій, але в реальному світі. У дитини, яка грається в комп'ютерні гонки, не можна просто відібрати джойстик, важливо відвести його на реальний картинг, дати відчути адекватну заміну в реальному світі.