Територія окопів

У 2014-му Україну врятувало те, що Москва не розуміла нашої країни. Недооцінила, не прорахувала наслідків. Але хто сказав, що Кремль не встиг зробити висновки із власних помилок?

Павло Казарін,
ведучий телеканалу ICTV,
оглядач Крим.Реалії

Мир на фронті закопує старі окопи та риє нові, але вже в тилу.

Наступний Майдан навряд чи буде мирним, заявила депутатка Європарламенту Віола фон Крамон-Таубадель. На думку віцепрезидентки комітету Асоціації Україна – ЄС, якщо влада не чутиме тих, хто повертається з фронту, — вони можуть вийти на вулиці.

У цьому й полягає особливість нової реальності. Україна навчилася жити у стані війни, але її здатність існувати у стані миру під питанням. Особливо якщо цей мир не схожий на перемогу. Багатотисячні акції протесту в Києві — тому підтвердження. Люди, які виходять на них, наполягають, що все має свою ціну. І якщо мир загрожує обійтися країні занадто дорого, то немає сенсу переплачувати.

Хтось скаже, що десятки тисяч людей на вулицях все одно залишаються меншістю на тлі сотень тисяч біля телеекранів. Але активний протест — завжди доля меншості. Політики приходять до влади завдяки виборчим дільницям, але зберігають владу завдяки лояльності вулиці. Україна це доводила, як мінімум, двічі.

Практично будь-яке питання "мирного врегулювання" ризикує стати внутрішньою барикадою.

Амністія? Одні її підтримають, оскільки потрібно "перегорнути сторінку". Інші виступлять проти, бо вважатимуть капітуляцією.

Відновлення Донбасу? Хтось оголосить це облаштуванням країни. Інші — репараціями, які Україна платить замість агресора.

Особливий статус? Для когось він стане етапом "повернення територій". Для інших — добровільною відмовою від суверенітету.

До того ж закінчення активної фази спровокує дискусію, яка армія потрібна країні. Почнуть лунати голоси про роздуті військові бюджети та необхідність скорочення.

Услід потягнеться дискусія про збереження санкцій. З'являться ті, хто говоритиме, що російський ринок потрібен українським товарам. Взаємну торгівлю почнуть виправдовувати доцільністю й економічною логікою.

І точно такі ж розломи можуть виникати щодо кожної теми, яка супроводжує мирний процес. Для одних усе, що відбувається, стане поверненням до довоєнного поняття норми. Для інших — обнуленням того поняття норми, яке виникло в Україні після російського вторгнення.

Що Зеленський готовий ставити на чільне місце — території чи суверенітет?

Якщо нормою ми вважаємо країну зразка 2013 року, то на перше місце потрібно ставити територіальну цілісність. Шукати компроміси, зшивати по живому і вести переговори.

Якщо ж нормою ми вважаємо Україну зразка останніх п'яти років, то пріоритетом стає суверенітет. Тоді війна ведеться за незалежність, а не за квадратні кілометри. А окопи вздовж лінії фронту — це не тільки плацдарм для звільнення окупованих регіонів, але ще й лінія оборони від усього, що на них відбувається.

Вибір підходу визначає контур внутрішнього протистояння у країні.

Ми звикли міркувати про війну через призму протистояння Москви і Києва. Міркувати про цілі Кремля, і як він намагається продавати свій сценарій у західні столиці. Але після перемоги Володимира Зеленського нам саме час шукати відповіді на запитання, яка картинка бажаного майбутнього панує в його голові. І що саме він готовий ставити на чільне місце — території чи суверенітет.

І це принциповий момент. Позаяк, на відміну від Росії, громадянське суспільство в Україні є цілком самостійним гравцем. Звиклим до того ж існувати поза державою, а часом — усупереч їй. І якщо воно перестане бачити в державних інститутах свого союзника, то повториться все, що ми спостерігали шість років тому на вулицях українських міст.

Українська соціологія досліджує настрої загалом. Але у вітчизняній реальності було б доречно вивчати ще й те, як бачить межі допустимого та частина громадян, яка готова виходити на акції протесту. Інакше ми ризикуємо виявити, що лінія фронту просто перемістилася глибоко в тил.

Цілком можливо, що це прекрасно розуміють у Москві. І свідомо заганяють українського президента в ситуацію протистояння з активною меншістю. Зрештою, будь-яка криза в нашій країні так чи інакше грає на руку Кремлю. І його спробам транслювати Україну як failed state, на яку Заходу слід махнути рукою і залишити наодинці з Росією.

У 2014 році Україну врятувало те, що Москва не розуміла нашої країни. Недооцінила пасіонаріїв, не прорахувала наслідків. П'ять років тому добровольці й волонтери виявилися по один бік барикад з офіційним Києвом. Але хто сказав, що Москва не встигла зробити висновки зі власних помилок? І що через п'ять років колишні союзники не виявляться антагоністами?