Танці з шаблями

Гаспар Ное, автор еротичної стрічки Любов, презентує денс-хоррор Екстаз — свій новий шокуючий фільм, який прогримів на Каннському кінофестивалі, а тепер саме вийшов на українські екрани

Оксана Мамченкова

На екрані — полиця зі старим телевізором, пошарпаними книжками і касетами формату VHS. Увімкнений запис співбесід із молодими танцюристами різних національностей. Вони відповідають на питання: що таке найгірший кошмар ( "Абсолютна самотність, і нікого навколо"), чи вірять у рай ( "Так"), на що готові заради танцю ( "На все").

За кілька хвилин екранного часу вони зустрінуться на паркеті, щоб злитися у відточеному до дрібниць танці. А потім зі злого наміру одного з учасників свята приймуть підмішану в сангрію ЛСД. Тоді вечірка перетвориться на хаос.

Це Екстаз — новий фільм французького й аргентинського режисера Гаспара Ное, автора культової драми Незворотність із Монікою Беллуччі та скандальної 3D-стрічки Любов, яка вразила глядачів відвертими сексуальними сценами.

Прем'єра Екстазу відбулася навесні на кінофестивалі в Канні. І на відміну від попередньої Любові, яку публіка цього огляду розкритикувала через брак глибини, новий фільм зустріли тепло. За даними сайту Rotten Tomatoes, який збирає рецензії на новинки, 90% західних оглядачів поставили Екстазу найвищі оцінки.

Стрічку хвалять за візуальну досконалість і актуальність. Відзначають, що проста вечірка у Ное перетворилася на точну метафору сучасного світу — гарного і повного надій на початку, але поганого і жахливого в кінці.

Ідеальний, на думку критиків, фільм, знімався швидко і не спонтанно. Ідея стрічки з'явилася у Ное в грудні, через місяць він вже підбирав для неї непрофесійних акторів, ще через місяць команда вирушила на зйомки в покинуту школу під Парижем. Унаслідок все, крім головного танцю Екстазу, — результат імпровізації на майданчику.

Цей фільм, який вийшов на українські екрани в кінці жовтня, став для НВ підставою для інтерв'ю з Ное.

— Ви вигадали і зняли Екстаз дуже швидко. Сценарій вмістився на сторінці. Як вам працювалося із непрофесійними акторами в умовах повної імпровізації?

— Мені сподобалося, що, по-перше, це кіно обійшлося дешевше, ніж я очікував. По-друге, це були найшвидші та найприємніші з усіх моїх зйомок. Адже я працював із танцюристами, які люблять розсувати межі своїх фізичних можливостей.

Нам допомагали референси. Наприклад, старий німецький фільм Я Христина про дівчинку-підлітка, яка експериментує з наркотиками. Мені сподобалося те, яким барвистим — яскраво-червоні та зелені фарби стін і меблів — і водночас брудним було те, що відбувається на екрані. Хотілося, щоб наш фільм вийшов таким же.

Коли я готував акторів до цієї зйомки, то звертав їхню увагу, що дія відбувається орієнтовно в 1996 році. Тому в їхніх імпровізованих розмовах не могли проскакувати якісь відсилання до пізніших часів.

В іншому я просто просив їх поговорити про секс, обговорити мелодраматичні історії та інших танцюристів у приміщенні. Знімав довгі діалоги по 20 хвилин, а під час монтажу коротив їх до 60 секунд. Хоча іноді камера просто ковзала, я знімав, і нічого навіть не доводилося монтувати.

Загалом навіть, якщо б я хотів розписати діалоги, у мене не було б часу. Бо ми зробили фільм дуже швидко.

— Цього разу ви знову були не тільки режисером, але й оператором. Чому не довірили цю роботу комусь іншому?

— Зазвичай режисер знаходиться десь поблизу, в кріслі за монітором і в навушниках, а хтось має бігати за акторами і знімати їх. Мені ж подобається бути за метр від артистів. До того ж сценарій фільму був досить умовний, тому мені було важливо взаємодіяти з акторами, бути до них максимально близько.

— Якій мові ви довіряєте більше — танцю, кіно або все ж таки словам?

— Хтось використовує мову слів, хтось — живопису, ще хтось — танцю. Для мене мова класичного танцю жахливо нудна. Але дика енергія тих танців, які я зняв у цьому фільмі, діє на мене гіпнотично. Я люблю переглядати сцени першої половини фільму — це особлива мова, в якій міститься колективне знання.

— Чому ви помістили дію фільму в 1990-ті?

— Мені здається, тоді світ був нормальнішим. Зараз всі занадто одержимі речами на кшталт соціальних мереж. А мені хотілося зробити кіно поза часом. Якби дія мого фільму відбувалася зараз, всі мали б мобільні телефони і вони б постійно в них дивилися.

— Ви самі відчуваєте ностальгію за 1990-ми?

— Скажу так. 1960-ті, 1970-ті, 1980-ті були винахідливішими. Те, що відбувається у кіно або музиці зараз, — радше відтворення усього того, що ми дивилися і слухали в дитинстві та юності. Зараз створюється не так багато цінного. Наприклад, ми йдемо в кіно на Гравітацію в 3D Альфонсо Куарона і переживаємо якийсь досвід. Але це скоріше заслуга технологій, яких не було раніше. Минуле століття дарувало інтенсивніші переживання.

— А як щодо майбутнього — ви радше оптиміст чи песиміст?

— День змінює ніч, а історія знає війну і мир. Моє кіно — про спільне будівництво і колективне руйнування. Люди здатні зводити разом щось велике на зразок Вавилонської вежі, але потім напиваються, шаленіють і трощать все збудоване.

Так і закохані пари можуть бути щасливими, а потім, хильнувши зайвого, розсваритися. На ранок почуватися жахливо і розуміти, що за вечір зруйнували те, що будували протягом року. Втім, я нічому не вчу, я просто знімаю кіно.

Деякі глядачі кажуть, що мій фільм варто показувати підліткам. Але цікаво, що найбільше він шокує не підлітків (їм фільм здається радше кумедним), а дорослих, тих, кому за 45-50. Вони згадують про свої прогріхи, коли випивали зайвого, і ситуація виходила з-під контролю.

— Що стосується кіно, то майбутнє, судячи з усього, за Netflix і серіалами. Ви самі хотіли б зняти телепроект?

— У мене немає ні телевізора, ні Netflix. Будучи підлітком, я буквально залежав від телебачення, тому зараз намагаюся уникати навіть інтернету. Тож, я не дивлюся серіалів, знаю лише окремі назви, не більше.

Але я помітив, що коли на Netflix виходить гарний документальний фільм, в усьому світі одразу починають його обговорювати і радити подивитися. Тож думаю, якби мені захотілося здійснити такий широкий реліз свого кіно, я б звернувся до Netflix.

— Ви неодноразово казали, що принципово знімаєте тільки у Франції. Ще не передумали? Не хочете поїхати, скажімо, до Голлівуду?

— Америка з'являлася у тисячах фільмів, ми знаємо її з усіх ракурсів. А у Франції, як й у світі ще стільки кінематографічно незайманих місць.

— А як щодо Києва? Ви ж бували тут, гуляли містом.

— Із Києвом у мене стався короткий візуальний роман. Але питання у тому, наскільки добре потрібно знати місто, щоб почати його знімати.