100 днів служіння

Президент Зеленський купається у поствиборчій ейфорії любові. Кожен його жест викликає схвалення, а критика на його адресу — неприйняття. Але рано чи пізно йому доведеться відповісти на всі незручні запитання

Сергій Жадан,
письменник

М инули перші 100 днів від моменту обрання президентом Володимира Зеленського. Достатній термін, щоб говорити не тільки про очікування, однак занадто короткий для справжнього розчарування.

Тим паче, що політичні кроки і методи публічної комунікації нового голови української держави ускладнюють сам факт оцінки президентської діяльності. Великою мірою, поки Володимир Олександрович лише звільняє персонажів, проти звільнення яких ніхто не заперечує, і грубіянить тим, кого ніхто не візьметься захищати. Регулярні звернення із незначних причин, не до кінця чітка і зрозуміла кадрова політика, обережне спілкування "на міжнародному рівні". Президент збирає традиційний врожай поствиборчої ейфорії любові. Згадайте, п'ять років тому було те ж саме: президент, якого благословляють на чесну копітку роботу, прем'єр, який літає економ-класом, викликаючи загальне розчулення. Жодних поблажок тим, хто програв, небажання дивитися у майбутнє.

А майбутнє тим часом не чекає на нашу увагу. Воно рішуче вривається у сьогодення, нагадуючи про те, що час взагалі-то здатен минати швидко і непомітно, і що довго перебувати у підвішеному стані шкідливо для здоров'я.

За допомогою ейфорії можна виграти вибори, але у прийнятті бюджету ейфорія не допоможе. Час, на відміну від багатьох із нас, працює постійно, і не факт, що працює він на нас.

Поки ейфорія не спадатиме, саме вона продовжить визначати політичну позицію громадян України, які цьогоріч зламали кригу вітчизняного політикуму, віддавши владу в нові руки. Цілком і безапеляційно. Ставлення виборців до президента нагадує зараз любов бабусі до онуків — така ж щира і нелогічна. Кожен публічний жест гаранта викликає схвалення, будь-яка критика на його адресу — неприйняття. Усім подобається, як перша особа балансує між незручними запитаннями і непримиренними опонентами.

Згадайте: п'ять років тому було те ж саме

Однак президент не дуже-то і вправний у цьому балансуванні. Він воліє просто не коментувати, не озвучувати, не нагадувати, якщо хтось забуває, і не шукати відповіді, коли про щось нагадують йому. З погляду тактики — бездоганно. З погляду стратегії — традиційно спадає на думку, що жодної стратегії просто немає. Є кураж і кредит довіри. Але куражу надовго не вистачить. Кредиту — теж.

Опоненти нової влади поки працюють намарно, змахуючи на бігунів, які ще не взяли в руки естафетну паличку, але вже потихеньку набирають швидкість. Оцінювати великою мірою нічого, оскільки спільнота зескептиків вправляється переважно на зовнішньому вигляді або порядку денному новообраного президента. Заняття захоплююче, але не має особливого державницького потенціалу.

Маневри навколо проведення (або непроведення) параду і скандалу навколо МЗС сильної громадської дискусії не викликають. Так чи інакше варто чекати початку роботи нового парламенту, початку роботи нового уряду і, взагалі, — початку роботи.

Насправді всі розуміють: найцікавіше у нас попереду. Рано чи пізно владі доведеться говорити про речі, пов'язані не тільки з президентським троллінгом окремих (переважно провінційних) чиновників, а й зі стратегічним розвитком країни. Рано чи пізно новим керівникам держави доведеться пояснити суспільству, які лінії для себе вони називають червоними, які з них готові перетнути, а які перетинати вважають неприпустимим. І оскільки суспільство само собою далеко не єдине у визначенні цих ліній, нескладно передбачити, що саме тут і почнуться перші розбіжності, перші розбіжності в оцінці, перші гучні розлучення.

Що там з окупованими територіями? Що з корупцією і посадками? Що з тарифами-бюджетами? Не йдеться вже про таку благодатну для рефлексій і народного невдоволення територію гуманітаріїв: мова — історія — пропаганда. Комусь так чи інакше доведеться озвучувати не надто комфортні речі. А комусь — ці некомфортні речі слухати.

Поки ж доводиться вкотре слухати заяви й обіцянки, уявляючи, як все це можна реалізувати в наших польових умовах.

Перші сто днів так і не внесли особливої ясності у наше колективне бачення майбутнього. Водночас, ніхто нічого особливого й не чекав.