Складний портрет нації

За всієї нинішньої розділеності та лінії фронту на сході українці близькі до того, аби стати монолітною нацією. У цьому переконалися соціологи проекту SeeD, які опитали жителів усієї України, зокрема на окупованому Донбасі

Іван Верстюк, Максим Бутченко

Сучасні українці як народ схожі на людину, яка застрягла в болоті: руки й голова майже дотяглися до Європи, а ноги потопають у ностальгії за СРСР. Але є й хороші новини — країна все частіше відчуває себе єдиним організмом. Люди на заході та на сході хочуть миру і все більше схиляються у бік євроінтеграції. А традиційне і загальне для всіх регіонів невдоволення будь-якою владою ще більше їх зближує.

Таких висновків дійшли аналітики європейської організації SeeD, які досліджували українське суспільство в межах проекту SCORE (Social Cohesion and Reconciliation Index — Індекс соціальної згуртованості та примирення).

Раніше SeeD проводив аналогічні дослідження на Кіпрі та в Боснії, розділених воєнними конфліктами регіонах, подібних до нинішньої України.

SCORE продемонстрував, що в українців покращується ставлення до інтеграції до Євросоюзу, зростає громадянська активність, співвітчизники позбуваються стереотипів стосовно один до одного. І якщо раніше мешканці заходу України гостро відчували свою відмінність від східних українців — "ватників", а ті, натомість, вважали галичан затятими "бандерівцями", то зараз поляризація згладжується. "Відкритість до діалогу непогана", — підкреслює Оксана Лемішка, координаторка SeeD в Україні.

До того ж йдеться про всю країну: проект SCORE, здійснений за підтримки ООН та американського фонду USAID, торкнувся кожного регіону, зокрема окупованих територій Донбасу. Щоправда, там інтерв'юерам довелося використовувати паперові опитувальники замість електронних планшетів, аби уникнути ексцесів — перевірок "правоохоронців" "ДНР" і "ЛНР", а також звичайного розбою. Всі зібрані дані пройшли два етапи перевірки на відповідність дійсності.

Головна характеристика, яка об'єднує всі регіони країни, — традиційна недовіра до центральної влади.

Лише 2,2 бала за 10-бальною шкалою — саме такий середній для України рівень віри в рішення президента й органів влади зі столичної вулиці Грушевського — Кабміну та Верховної Ради.

У своєму дослідженні SeeD переважно використовував саме 10-бальну систему, коли повне схвалення якоїсь тези — це максимальні 10, а 100-відсоткове його неприйняття — 0.

Найгірше до можновладців Києва ставляться мешканці центральних областей країни. У Кропивницькій, Дніпровській, Полтавській областях упевнені: уряд про них зовсім не дбає, живучи своїм особливим столичним порядком денним.

Водночас рівень довіри до місцевої влади в середньому по країні вищий — 3,3 бала.

"Успішна реформа децентралізації має викорінити недовіру, — вважає Анатолій Октисюк, політичний аналітик експертного центру Дім демократії. — У людей має бути розуміння, що їхні проблеми вирішують на місцях, а не в Києві".

До речі, спікер ВР Дмитро Разумков нещодавно заявив, що децентралізацію буде завершено в 2020 році. І вже насамкінець усі області — від Закарпатської до Харківської — мають отримати фінансові плани, аби стати самоокупними. А окуповані території Донбасу, якщо процес заспокоєння регіону піде вдало, зможуть розраховувати на додаткову підтримку з Києва.

Октисюк вважає, що це правильний крок. Мовляв, у тій же Донецькій області люди зрозуміють, що це "місцеві шахраї" в територіальних громадах розкрадають бюджет, а не Кабмін у Києві десь недопрацьовує.

Зараз у "ЛНР" і "ДНР", які в офіційних документах Київ називає "окремими районами Донецької та Луганської областей" (ОРДЛО), люди теж не дуже вірять, що український уряд і президент старанно ними опікуються. Втім, тут є регіональні нюанси.

84% людей у "республіках" вважають, що найбільше про них піклуються в адміністраціях так званих ДНР і ЛНР. Але експерти SeeD дали можливість місцевому населенню обирати кілька варіантів відповідей. І другим за популярністю — його вказали 67% респондентів — став такий: турбота про "республіки" виникає з російських держінститутів. У меседж, що про мешканців окупованих територій опікується офіційний Київ, вірять лише 36%.

Водночас мешканці ОРДЛО більше, ніж українці загалом, задоволені ефективністю одержуваних ними від місцевої влади послуг. Загальнонаціональна оцінка цього показника — 6,3 бала із 10 можливих. А ось "республіканці" поставили 7.

Лемішка із SeeD легко пояснює цей парадокс: "Жителі окупованих територій навіть мінімальне інфраструктурне поліпшення, на кшталт будівництва однієї дороги, сприймають із набагато більшим ентузіазмом, аніж інші українці цілу інфраструктурну реформу".

Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології, вважає, що цей момент необхідно використовувати для реінтеграції Донбасу. "Передусім потреби людей в ОРДЛО пов'язані з матеріальним забезпеченням, з інфраструктурою, — каже він. — Якщо Україна думатиме про її відновлення, то це, звісно, оцінять".

Серед мешканців окупованих областей, за оцінками SeeD, встановився консенсус: далі жити так, як зараз, вже не можна. У цьому впевнені понад 65% мешканців ОРДЛО.

Але єдність закінчується вже під час відповіді на запитання: а що далі? 16% жителів Донецька і Луганська хочуть жити у складі єдиної України в тому статусі, який їхній регіон мав до початку воєнних дій у 2014 році. А ось чверть бажають увійти до складу РФ.

Однак детальний аналіз свідчить, що часом одні й ті ж люди в ОРДЛО бачать своє майбутнє і там, і там, — просто тому, що вони розгублені та їм набридла нинішня непередбачуваність. У "республіках" із нетерпінням чекають Нормандського саміту 9 грудня, де Володимир Зеленський зустрінеться зі своїм російським візаві Володимиром Путіним у присутності лідерів Франції та Німеччини й обговорить донбаське врегулювання.

Рівень підтримки мирних переговорів досить високий в усій Україні. Середнє його значення у країні — 7,4. Водночас Луганська область дає 8,3 бала підтримки, а, наприклад, Львівська — 7,3.

Але ось особливого бажання вести діалог із ОРДЛО серед українців не спостерігається: середня оцінка таких дій у країні — лише 3,3 бала. Це саме значення і для Донецької та Луганської областей (окремо для "республік" його не заміряли) невелике: 4 бали в першому регіоні та 3,8 — у другому.

Але й на війну учасники соцопитувань не налаштовані. "Головне, чого хочуть люди на Донбасі, це припинення воєнних дій", — каже Інна Волосевич, заступниця директора соціологічної компанії InfoSapiens. За наявними в її розпорядженні даними, більшість тамтешнього населення готове прийняти компромісний варіант політичного рішення у форматі децентралізації. Багато хто мріє отримати більше автономії, ніж вони мали до 2014-го.

Регіону досить буде кількох поштовхів, щоб схилити місцеве населення у бік "великої" України. Наприклад, варто дати жителям ОРДЛО доступ до українського медійного контенту, вважає Волосевич.

Уже в лютому 2020-го на "республіки" почне свої трансляції спеціальний телеканал, який працює під егідою Мінкультури, — саме це пообіцяв голова відомства Володимир Бородянський. Мовника створять на базі чинного проекту UATV, який фінансують із бюджету обсягом 440 млн грн. Контент для нового каналу, ймовірно, нададуть великі приватні телеструктури — Україна, 1+1 та ICTV.

Однак політолог Володимир Фесенко попереджає: однією лише держпропагандою настрої в ОРДЛО не змінити. Необхідно, щоб сама Україна стала успішною країною. "Десятки тисяч жителів цих регіонів відвідують українську територію, — каже Фесенко. — І якщо вони бачитимуть позитивні зміни, які відбуваються в Україні, то це діятиме краще, ніж будь-яка пропаганда".

Ще один ризик від телевізійного мовлення на ОРДЛО — плюралізм думок: якщо українські телеканали звикли працювати в умовах свободи слова, то в ОРДЛО є запит на єдино правильну політичну позицію. Тому в демократичному медійному продукті великих українських каналів мешканці "республік" можуть розгледіти ознаки нестабільності, які їх лякають.

5,5 — саме стільки балів за 10-бальною шкалою отримав параметр Радянська ностальгія в дослідженні SeeD. Найбільше до вектору Back in USSR схильні мешканці Донбасу, без урахування лінії фронту. Однак і оцінка киян нехай злегка, але перевищує загальнонаціональний рівень. Та що там столиця: досить активно згадує добрим словом СРСР чи не вся центральна Україна.

І в цьому питанні, як з'ясували дослідники, є пряма кореляція з рівнем довіри до центральної влади: чим він менший, тим сильніша ностальгія за СРСР.

Волосевич з InfoSapiens не здивована: "Центральна та східна Україна прожили в СРСР на 20 років довше західної". Крім того, центр країни — це досить бідні регіони, які хочуть повернення часів, коли держава "всіх забезпечувала" і нібито не треба було думати, як заробити на життя.

Ностальгія за Союзом пов'язана ще і з часткою етнічних росіян у загальній масі населення. У регіонах, де вона більша, — в Криму, Донецькій і Луганській областях, — потяг до радянського раю сильніший. Та й офіційна Москва наполегливо насаджує культ повернення до цінностей та інститутів СРСР, підкреслює Волосевич.

Минуле приваблює ще й відчуттям потужної держави, уточнює Октисюк. "Це травма часів Радянського Союзу — наратив сильної країни, — каже експерт. — У Росії це працює: люди готові не отримувати нормальну медичну допомогу, аби розуміти, що уряд має ядерну бомбу, якою можна шандарахнути".

Але далеко не все населення України повально захоплене радянським минулим. Загальнонаціональний рівень підтримки ідей європейської інтеграції навіть вищий за ностальгічну оцінку — 5,9 бала. Максимуму — 8,9 — він сягає у Волинській області, яка межує з Польщею й активно з нею взаємодіє в економічній сфері.

Лише в ОРДЛО необхідність євроінтеграції оцінили помітно нижче середнього: 4,4 бала в "ДНР" і 4,5 — у "ЛНР". Але соціологи уточнюють: все одно це досить багато.

Спеціалістка із примирення: Оксана Лемішка, координаторка проектів SeeD в Україні, вважає, що українське суспільство стає монолітнішим

"У поляризації винне не тільки сучасне українське суспільство, але й Росія, яка довгі роки робила ставку на те, щоб розділити українців", — вважає американський політолог Френсіс Фукуяма.

Але хвороба виліковна. Ерік Дженсен, директор програми верховенства права у Стенфордському університеті, нагадує, що 2019-й — це рік святкування 30-річчя падіння Берлінської стіни. А майбутня історія Німеччини засвідчила, що навіть різні полюси у змозі стати єдиним цілим. Адже до 1989-го західні та східні німці не могли знайти спільну мову та вірили у протилежні речі. ФРН була основою того, що пізніше стало Євросоюзом, а НДР жила в комунізмі й на товарних субсидях із СРСР. Однак правильна політика ФРН, яка, як уточнює Дженсен, спрямувала істотні фінансові кошти на покращення якості життя Східної Німеччини, призвела до того, що тамтешні мешканці повністю змінили погляди.

Адже сучасні українські тенденції вже вказують: світоглядна різниця у країні постійно згладжується.

Щоб активізувати цей процес, Лемішка пропонує підвищувати якість надаваних державою послуг та економічну безпеку населення, а також більше піклуватися про потреби звичайних громадян.

Приблизно про те ж каже й Фукуяма. На його думку, Україна стане політично одноріднішою країною, якщо держава покращить політичні інститути. Він радить не надто боятися проросійських і прорадянських настроїв, але активніше залучати громадян до участі в загальних економічних і соціальних проектах. "Демократія — це історія не тільки про вибори, але й про громадянську активність", — резюмує Фукуяма.

В американській соціології є концепція melting pot, або плавильного котла. Її суть у тому, що в довгостроковій перспективі полярні настрої в суспільстві згладжуються і встановлюється середня температура в палаті у сенсі загального соціально-політичного світогляду. Що й відбувається в Україні. "Суспільство поступово стає єдиним цілим, — каже Лемішка. — Дуже різні люди вчаться жити один з одним в одній країні".