Сибір ісходима

135 років тому відкрито морський вантажно-пасажирський маршрут з Одеси до Владивостока. Ним з України на російський Далекий Схід перебралися півмільйона колоністів, які навіть спробували створити на новій батьківщині свою автономію

Олег Шама

«У нас же й світа, як на те — /Одна Сибір неісходима». Через два роки після того, як з’явилися ці рядки, влітку 1847 року Тараса Шевченка віддали під суд за вірші, в яких «могли посеяться и укорениться мысли […] о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства». Вирок — заслання рядовим у військовий гарнізон Оренбурга.

Це місто стоїть на Уралі - річці. Ще 200 із гаком верст на схід, і Орська фортеця, за ще одним Уралом — горами. Далі вже починається Сибір — край, де на той час зустріти можна лише місцеві народи та засланців із каторжанами. Там, у Тобольську, що за 1,2 тис. верст від Орська — ця відстань майже дорівнює протяжності України із заходу на схід — у кінці XVII століття доживав останні роки засланий туди за доносом український гетьман Іван Самойлович. А його попередник Дем’ян Многогрішний взагалі опинився у Селенгінську, — це за Байкалом, ще на дві України далі.

Шевченко не дожив кількох місяців до скасування кріпацтва у Російській імперії. І, напевно, геть не припускав, що невдовзі після цього багато українців кинуться в страшний засланницький Сибір, як у землю обітовану. А на початку XX століття вже досить щільно заселять його від того ж Тобольська до далекосхідного Примор’я включно.

У Владивостоку, Уссурійську, Читі виходитимуть українські газети. У Хабаровську інтелігенція створить український клуб.

Тому, коли в 1917 році в Києві до влади прийшла Центральна рада, сибірські і далекосхідні українці теж спробували створити автономію на Зеленому клині - так назвали представники козацького роду простори від Забайкалля до узбережжя Тихого океану, які за площею втричі перевищували історичну Україну.

П ісля скасування кріпацтва у 1861 році в Україні різко зріс дефіцит орних земель. До цього на одного селянина в середньому припадало 4,6 десятини (десятина — трохи більша за гектар), а після реформи — 2,6 десятини.

Перші ходаки посунули розвідати нових земель на сході вже в середині 1860-х. Але масштабний рух за обидва Урали почався із 1882 року, коли імператор Олександр III затвердив створення Селянського банку. Він давав безвідсоткові позики переселенцям на придбання чи оренду землі. До того ж ті, хто вирушав у важкодоступні місцевісті — до Східного Сибіру чи на Далекий Схід — отримували ще й соціальну виплату від уряду.

З огляду на бездоріжжя і суворий клімат перші переселенці були по-своєму одержимі.

«Залізницею під'їжджаємо до Оренбурга, — писав у кінці 1892 року російський публіцист Володимир Кігн. — Саме кінець квітня, але надворі зима. […] Поїзд зупиняється біля великого красивого вокзалу, — і робиться моторошно. Адже це останній вокзал, остання пара рейок, остання п’ядь європейської землі. За кілька сажнів звідси, за річкою Урал, починається Азія. Звідси на захід — сідайте у вагон, і на одинадцятий день вас висадять у Лісабоні. Геть не те, якщо ви попрямуєте на схід, до Пекіна. Замість вагону — верблюд, замість одинадцяти днів — півроку».

Така вже ніжна душа у них. Але зате які міцні і прекрасні тіла!
Володимир Кігн,
російський публіцист, про переселенців з України

Одним з основних атрибутів Оренбурга на більш як півстоліття стане переселенська контора. У літню пору вона була відкрита по 12 годин на добу. Тут видавалися подорожні документи і, на чиновницький розсуд, грошова допомога. Щодня доводилося мати справу з галасливим натовпом різних народів.

У конторі в мисках стояла карболка і майже все було в порошку для дезінфекції — ним посипали підлогу навколо столів і стільців, усі пороги і кутки, навіть одяг чиновників.

«Натовп, тиснучи один на одного, ввалюється в контору і дружно починає хреститися на образ, — описував Кігн звичайний прийом у переселенській конторі. — Запаху карболки не чути черех запах люду, який тижнями прів під тропічним сонцем. Величезні переселенські блохи мужньо проривають магічні кола перського порошку. Переселенці жадають «способій», блохи — крові. Суми, що відпускаються як допомога, дуже невеликі, власної крові всякому шкода, і починається боротьба за «кров і злато».

Кігн помітив, що в конторі перселенців сприймали по-різному, залежно від регіону, з якого вони з’явилися. Пензенських, самарських, саратовських довго не затримували — це народ багатий, сумлінний, їм вірити можна. Для чувашів діяла вказівка — жаліти, вони не брешуть. Туляків і орловців допитували ретельно і посилали за двері думати, чи потрібна їм допомога чи, може, ватро повертатися до старої домівки. Майже за лиходіїв мали тамбовців — на них завжди кричали, а за сперечання відмовлялися приймати. Траплялися й німці, з якими не можна було говорити ввічливо, «нехай вони були навіть в оксамитових піджаках».

П о-собливому вирізнялися українці — з ними найбільший клопіт: перебираючись на нові місця, вони до найдрібніших деталей розпитували про всі обставини і намагалися дістати квитки якомога дешевші, а допомогу — вигіднішу.

«Малоросійські герої люблять, щоб з ними няньчилися, — писав Кігн. — Така вже ніжна і чутлива душа у них. Але які міцні і прекрасні тіла! От двоє молодих ходаків із Катеринославської губернії, Куц і Ласкавий. Що за статури, яка стрункість! Вони скромно стоять позаду натовпу, але на обличчях їхніх написана впевненість, що їх помітять. І не можна не помітити: натовп їм по плече, а постаті велетнів — просто картини. Коли вони підійшли ближче і стали, неначе два молодих дуба зросли поруч».

Ходаки — важлива ланка переселенства. Це міцні спритні люди, які з повноваженнями від кількох сімей — за приписом, не більше п’ятьох — відправлялися за Урал у пошуках відповідних ділянок.

Ще одну групу ходаків-українців Кігн описує так: «Чисто вже пани. І чорні сюртуки, і чоботи, чищені ваксою, і кишеньковий годинник, і крохмальні сорочки». Вони представляються: «Селяни Бердянського повіту Кряк, Гуз, Бушуй і Тунік. Справа наша важка. Дякувати Богу, люди ми небідні, і тому прізвища наші тепер вже не як у батьків, і називаємося ми Кряков, Бушуєв, Туніков і Гузовский. […] А от односельці наші до останньої крайності збідніли. Думали ми, думали і приїхали сюди підшукати для нашої бідноти землі, щоб купити».

А землю на ті часи можна було придивитися майже даром. От дані урядової комісії, яка об'їхала переселенські господарства Сибіру в 1882 році, напередодні відкриття Селянського банку. У Берській волості, наприклад, що на північ від Барнаула (від Оренбурга зараз — 2,5 тис. км сучасною дорогою) було 26 селищ. В середньому на кожного працівника припадало по 56 десятин зручних земель із глибоким чорноземом. У волості до початку 1882 року перебувало всього 3 658 оподаткованих душ.

«У всіх громадах волості спосіб користування землею тільки „вільний“, — повідомлялося у звіті комісії, — тобто кожен член громади обробляє землю під сівбу, де і скільки може». Податки в 1882 році були цілком підсильними: державні збори — 7,25 руб., «На утримання місцевих установ — 53/4 копійки, губернська повинність — 8 коп., на утримання училищ — 10 коп., на скарбницю межового капіталу [для кадастрових послуг] — 3 коп., усього з душі — 8 руб 13/4 коп».

А ще того року середні ціни на місцевих ринках становили: за робочого коня — 30 руб., за дійну корову — до 20 руб., у межах 1,6 руб .— за пуд (16 кг) м’яса, до 6 руб. — за пуд вершкового масла. Ціна останнього вважалася високою, і на початку ХХ століття в Сибіру вже працювали 4 тис. заводів, які виробляли в рік 62 тис. т. масла, яке йшло на експорт.

В одному з урядових звітів початку ХХ століття повідомлялося про селянина Сорокіна з села Карасук, що на південь від згаданої Берськой волості. У його засіках в один рік збиралося 100 тис. пудів хліба, в його стадах паслося 8 тис. голів худоби, і статки селянина загалом оцінювалися в 1 млн руб.

П роте довгий час тільки поодинокі переселенці із сім'ями добиралися до нинішньої Амурської області, Приморського і Хабаровського краю. Для колонізації цієї місцевості, яку українці назвуть Зеленим клином, уряд запустив масштабну програму.

Ще урядова комісія не повернулася з експедиції Сибіром, ​​а 1 червня 1882 року в Петербурзі вийшов закон Про казеннокоштне переселення до Південно-Уссурійського краю. Він передбачав перевезення морським шляхом з Одеси до Владивостока 250 сімей протягом трьох років за рахунок держави. Крім цього, уряд взяв на себе ще й витрати на початкове облаштування переселенців на нових місцях. Особиста відповідальність за підбір колоністів покладалася на одеського генерал-губернатора, а за розселення — на його східно-сибірського колегу.

За програмою було створено Добровільний флот, який складався спочатку з трьох крейсерів, побудованих перед російсько-турецькою війною 1877−1878 років у Німеччині — 4 млн руб. на їхню закупівлю зібрали приватні особи і громадські організації (через це і Добровільний). Після війни з кораблів зняли гармати, а в квітні 1883-го два з них прибули з Одеси до Владивостока з 1504 переселенцями з Чернігівської губернії. Вони і заснували перші дев’ять сіл на півдні нинішнього Приморського краю.

Морський шлях був набагато зручнішим за сухопутний, незважаючи на те, що українським селянам доводилося пропливати більше 9 тис. миль (миля — 1,85 км.) через Стамбул, Порт-Саїд, Суецький канал, Сінгапур, Хайкоу і Нагасакі. В дорозі переселенці проводили 50−55 днів. Сушею — втричі довше. Адже перші поїзди з Москви до Владивостока Транссибірською магістраллю пішли тільки в 1903 році. На той час перші переселенці дивилися на новоприбулих земляків уже з недовірою старожилів.

Українським колоністам надавали — на правах безкоштовної оренди — наділ у 100 десятин (109 га) на родину. Тоді як у Чернігівській губернії на господарство припадало лише 8 десятин.

Незабаром услід за поліщуками-чернігівцями на схід потягнулися селяни Полтавської та Харківської губерній.

Владислав Ілліч-Світич прожив на Далекому Сході 10 років як політичний засланець. От як він описував у 1905 році на сторінках Київської старовини містечко Уссурійськ, що за 100 км на південь від Владивостока: «Це велике малоросійське село. Уздовж [головної] вулиці, по обидва боки, потяглися білі мазанки, місцями ще й вкриті соломою. В кінці міста, де злиється Раківка з Супутінкою, як часто і на корінний Україні, облаштований ставок, біля якого мальовничо притулився млинок. Серед полтавців, чернігівців, київських, волинських та інших українців переселенці з великоросійських губерній зовсім губляться, будучи ніби вкрапленням в основний малоросійський елемент».

Про ринки в базарний день колишній засланець згадував: «Та ж маса круторогих волів, ліниво ремигають біля возів, наповнених мішками борошна, крупи, сала, свинячих туш, той же український одяг на людях. Усюди чується жвава малоросійська говірка, і в спекотний літній день можна подумати, що знаходишся десь у Миргороді або Сорочинцях за часів Гоголя».

Російський історик Олексій Волинець відзначає, що до 1909 року старожилів тільки Приморської області нараховувалося 110.448 осіб, з них українців — 81,4%. Їх кількість постійно зростала, адже масова міграція тривала аж до 1917 року. А до того часу, за підрахунками української дослідниці Юлії Подрєз, від Уралу до Тихого океану розселилися 1,63 млн українців. На цьому величезному просторі вони становили понад 40% населення.

Коли в кінці ХІХ століття в Україні став міцнішати національний рух, він одразу перекинувся на Зелений клин. Маючи свою пресу і громадські освітні організації, тамтешні українці проголосили влітку 1917-го в Уссурійську автономію свого краю. А в травні наступного року до Києва до гетьмана Павла Скоропадського прибула делегація на чолі з поручником Петром Твердовським. Він мав повноваження від уряду Далекосхідної української республіки обговорити можливість приєднання цієї автономії до історичної Україні. Оскільки це було неможливо з географічних міркувань, гетьман призначив Твердовського консулом у Харбіні з правом представляти київську владу в Китаї та на Далекому Сході.

Поручник повернувся до Примор’я й узявся ще й за формування українського війська в Зеленому клині. Деякі загони навіть встигли повоювати на стороні адмірала Колчака проти більшовиків. Однак останні вийшли переможцями у військово-політичній плутанині початку 1920-х на берегах Тихого океану. Й українська автономія зникла.