Шукали притулок – знайшли в'язницю

Влада кидає легальних шукачів притулку в жорна системи, створеної для злочинців

Франциско Канту,
автор книги Лінія стає річкою: Донесення із кордону

Вже більш як сім місяців Ісабель перебуває в Центрі тимчасового утримання для іммігрантів у південній частині Аризони. Цей центр — частина широкої комерційної мережі місць утримання під вартою, якими за контрактом із Міністерством внутрішньої безпеки керують приватні компанії.

Я відвідую Ісабель (вона просила не вказувати її справжнього імені заради особистої безпеки) що два тижні як волонтер Kino Border Initiative, однієї з груп із захисту прав мігрантів в Аризоні, таких як Mariposas Sin Fronteras і Transcend. Головне завдання волонтерів — надати моральну підтримку, налагодити спілкування із членами сім'ї й адвокатами і стати резонаторами розчарування, розгубленості та нерідко глибокого відчаю.

Ісабель та інші шукачі притулку, яких ми відвідуємо, часто просять про незначну допомогу на кшталт невеликого депозиту на їхній тюремний рахунок, щоб зателефонувати родичам або купити товари за тутешніми завищеними цінами: йдеться про локшину швидкого приготування, тампони, шампунь або навушники для перегляду телесеріалів. Нерідко вони просять надіслати їм книги іспанською мовою — ту дещицю, яку вони можуть отримувати поштою без спеціального дозволу. Найбільшою популярністю користуються Біблія з великим шрифтом, а також збірники пісень і молитов, словники та підручники англійської мови, романи і книги, які допомагають згаяти час: колекції головоломок, розмальовки, посібники для навчання малюванню й інструкції з виготовлення фігурок оригамі.

Ісабель прибула на кордон США у жовтні минулого року, залишивши власну оселю і двох дітей у східній частині Венесуели. Проблеми охопили її рідний регіон задовго до того, як кілька місяців тому світові ЗМІ заповнили повідомлення про часті перебої з постачанням електроенергії, масові заворушення і вуличне насильство, гостру нестачу продовольства, води і ліків у цій країні. Ісабель розповіла мені, що за роки життя у Венесуелі її не раз викрадали і грабували під дулом пістолета, а одного разу вона потрапила під перехресний вогонь під час спроби викрадення автомобіля.

Як і мільйони її співвітчизників, Ісабель розчарувалася у венесуельському уряді, коли чиновники не змогли забезпечити базові послуги у сфері безпеки і державних сервісів. Вона приєдналася до місцевого опозиційного руху, і після участі в кількох антиурядових демонстраціях її визнали ворогом панівного режиму. Після того, як у її будинку провели обшук, Ісабель вирішила виїхати назавжди.

Аби дістатися до Сполучених Штатів, вона вирушила в Каракас, і звідти почалася її тритижнева подорож на літаку, автомобілі, автобусі й таксі. Вона подолала шлях через Панама-Сіті, Боготу, Канкун, Мехіко-Сіті і Мехікалі, перш ніж нарешті прибула в Сан-Луїс-Ріо-Колорадо — мексиканське прикордонне місто, що прилягає до Юми, штат Аризона. Тут вона подала документи на надання притулку в пункт перетину кордону.

Відтоді Ісабель перебуває під вартою. Її ув'язнення триває понад пів року, незважаючи на те, що вона повністю дотримувалася американських законів про імміграцію і надання притулку. У бесіді з представниками Міністерства внутрішньої безпеки вона не приховує, що боїться повертатися до Венесуели. Проте, як і десятки тисяч інших прохачів притулку, вона змушена терпіти задушливу непередбачуваність американської системи правосуддя, незважаючи на те, що ніколи не скоювала злочину і навіть не мала обвинувачень.

Шукачі притулку в США не постають перед кримінальним судом, а проходять через цивільний процес. У цивільних судах державних захисників не надають, тому більшість мігрантів і шукачів притулку не отримують жодних юридичних консультацій, здатних допомогти відстояти свої права. Вони повністю покладаються на безкоштовні юридичні послуги таких установ, як The Florence Project, — це єдина некомерційна організація штату Аризона, створена для захисту інтересів іммігрантів.

Згідно зі звітом Американської ради з імміграції за 2016 рік, тільки 14% затриманих іммігрантів представляють адвокати. Ця цифра, ймовірно, скоротилася ще більше після недавнього зростання чисельності шукачів притулку. Переважну більшість прохань від тих, у кого немає адвокатів (а це майже 91%), було відхилено.

Американська імміграційна система перевертає з ніг на голову міф про належну правову процедуру. Замість презумпції невинуватості мігранти стикаються із припущенням про неприпустимість їхнього в'їзду. Перед ними стоїть нелегке завдання довести наявність надзвичайних ризиків для життя на батьківщині, хоча в більшості їхніх країн практично немає реальних способів задокументувати своє скрутне становище. Внаслідок, на шукачів притулку звалюють непосильну ношу: вони повинні довести свої права в абсолютно незнайомій юридичній системі.

Переважну більшість прохань від тих, у кого немає адвокатів (а це майже 91%), було відхилено

До того ж наша система утримання під вартою і депортації ускладнена кафкіанською міжвідомчою бюрократією, мова якої є іноземною для більшості тих, хто в неї потрапив. Навіть на кордоні з Мексикою тюремні охоронці і судді часто не говорять і не розуміють по-іспанськи, що ще більше віддаляє їх від мігрантів, яких вони намагаються контролювати. Це натомість посилює вразливість затриманих і їхніх сімей, які часто потрапляють у тенета адвокатів, поручителів під заставу і творців мікроекономіки послуг із підготовки сумнівної якості документів, переказів та інших "сервісів".

Імміграційні судді Аризони, які розглядають справи в місцях утримання під вартою, сумно відомі своїм жорстким підходом. Наприклад, із 2013 до 2018 року суддя з південної Арізони Джон У. Девіс відхилив 96,9% справ іммігрантів, що потрапили до нього на розгляд, задовольнивши лише дев'ять клопотань про надання притулку з 291-го. До речі, загальнонаціональний показник відмов за цей період був значно нижчий — 57,6%. Через два роки суддя Девіс розпорядився депортувати кожного прохача притулку, який увійшов до зали його суду.

Попри те, що все було проти неї, в лютому Ісабель отримала дозвіл на притулок від федерального імміграційного судді, вигравши справу навіть без адвоката. Коли я відвідав її через кілька днів після рішення, вона помітно змінилася: у ній з'явилася легкість, яку я рідко бачив у стінах центру тимчасового утримання. Після пів року страждань і невизначеності перед нею нарешті зажевріла надія. Найближчими днями її звільнять, сказала вона мені, і заповітні двері в Америку нарешті розчиняться.

Однак минали дні й тижні, а двері залишалися зачиненими. Тиждень за тижнем я приходив у центр в очікуванні, що ім'я Ісабель зникне з нашого списку, і щоразу виявляв, що вона сидить у кімнаті для відвідувань серед інших жінок — прохачок притулку — матерів, бабусь, сестер, дочок. Із кожною нашою розмовою її свобода, здавалося, йшла все далі за обрій.

Уряд просив відкласти її звільнення, поки чиновники готували апеляцію. Крайній термін подання документів підійшов і закінчився, але Ісабель не отримала жодних новин у своїй справі. Нарешті вона дізналася, що уряд дійсно подав апеляцію, але їй нічого не сказали про дату суду — ту єдину зачіпку, яка дозволяє затриманим шукачам притулку будувати плани на найближче майбутнє, і ту єдину точку, де може зажевріти надія.

Як я з'ясував після години переадресацій з однієї телефонної лінії на іншу, справу Ісабель передали до Апеляційної ради з імміграційних справ — вищий адміністративний орган США для тлумачення і застосування імміграційного законодавства. Коли я нарешті знайшов когось із їхнього офісу, щоб дізнатися, чи призначили дату суду у справі Ісабель, мені сказали, що ні. Замість того, щоб проводити слухання, суд вирішує більшість справ за закритими дверима, зазвичай ґрунтуючись винятково на "паперовому розгляді". Коли я запитав, чи може офіс оцінити, скільки часу знадобиться для ухвалення рішення, мені прямо відповіли, що "рада не має графіка роботи".

Американська система затримання іммігрантів — найбільша на світі

Владу уряду над долею Ісабель складно збагнути повною мірою. Чистилище, яке вона та інші шукачі притулку змушені пройти, часто розтягується на місяці і навіть роки. У всій країні таких, як вона, мігрантів приховують від сторонніх очей у сотнях установ, фактично непідзвітних зовнішньому світові.

У світі знайдеться небагато інших країн, де в таких масштабах ув'язнюють людей, які не є злочинцями. За даними женевського Глобального проекту утримання під вартою, американська система затримання іммігрантів є найбільшою на світі й однією з небагатьох, яка ув'язнює їх у тюрми кримінального типу.

У внутрішньому звіті Імміграційного і митного управління США за 2009 рік прямо зазначено, що його модель тимчасового утримання "спирається передусім на стандарти виправних установ, призначених для досудового ув'язнення кримінальних злочинців".

Ці стандарти, як визнає саме управління, "накладають більше обмежень і несуть більше витрат, ніж це потрібно". Зате ці витрати забезпечують величезний прибуток індустрії приватних в'язниць: у 2016 фінансовому році приблизно дві третини всіх затриманих мігрантів (понад 260 тис. осіб) містилися у таких комерційних установах і принесли їм понад $4 млрд доходу.

Тривале утримання під вартою підсилює найбільш дегуманізовані аспекти мігрантського досвіду — комерціалізацію тіл, з якою ті стикаються під час переміщення, небезпеки нашого воєнізованого кордону і криміналізацію, яку їм нав'язують від моменту його перетину. Все це зосереджено у стінах Центру тимчасового утримання.

Жінки, яких я тут зустрічаю, гостро це відчувають. "Я сподіваюся, що скоро зможу покинути ці стіни, бо в них ми, як тварини", — кажуть вони мені.

Руйнівна сила цієї дегуманізації також покликана бути стримувальним фактором. Зрештою, стримування стало основною філософією прикордонного контролю: постійне зростання небезпеки і вартості перетину наших південно-західних пустель, жахлива перспектива розлучення батьків і дітей, тривожна ймовірність безстрокового ув'язнення. Все це покликане збентежити, зневірити і зрештою зломити дух потенційного мігранта.

Одна з моїх підопічних — 57-річна бабуся із Гватемали — нещодавно зізналася мені, що думає відмовитися від своєї заяви про надання притулку, щоб якомога швидше бути депортованою додому. Нищівна сила піврічного ув'язнення виявилася нестерпнішою, ніж страх, що змусив її тікати з дому.

"No puedo aguantar mas", — сказала вона ("Я більше так не можу").

Що ж, система працює так, як і було задумано, хотів я було відповісти. Але натомість попросив її не втрачати віру і не здаватися, водночас гадаючи, чи не позбавлять її назавжди притулку, якого вона тут шукала.

Mike Blake/Reuters

Charles Reed/U.S. Immigration and Customs Enforcement via The New York Times