Шлях в історію
Невже Путін після п'яти років війни вирішив піти на поступки Україні? Таке враження — небезпечна ілюзія
Невже Путін після п'яти років війни вирішив піти на поступки Україні? Таке враження — небезпечна ілюзія
Семен Новопрудський,
російський журналіст
Нормандський саміт і перша особиста зустріч Володимира Зеленського та Володимира Путіна. Домовленість про нову зустріч у нормандському форматі ймовірно у квітні 2020 року. Раптова угода про російський газовий транзит через Україну на п'ять років і 225 млрд кубометрів, та ще й із виплатами Газпромом Києву програних у міжнародному суді $3 млрд. Невже Путіну сподобалася українська влада або він із певних інших причин після п'яти років війни вирішив піти на поступки Україні? Це враження — небезпечна ілюзія.
Невблаганно наближається 2024-й, рік транзиту, коли Путін не зможе легально залишатися президентом Росії. Просто змінити Конституцію або вигадати інший нехитрий спосіб залишитися фактичним правителем РФ (наприклад, знову передати владу політично нікчемному наступнику на зразок Дмитра Медведєва) для російського лідера недостатньо.
Річ у тому, що як мінімум від моменту анексії Криму Путіна взагалі не особливо займає Росія. Своя країна йому давно набридла. Всі ці роки Путін реалізує особистий політичний проект: входить у історію.
В економіці Путін залишить країну в стані, схожому з тим, у якому брав її 20 років тому. Частка Росії у світовому ВВП вже менша 2%, як у 2000 році, і зменшуватиметься. Базові інститути держави так і не створені: партії не партії, суди не суди, парламент не парламент, ЗМІ — точно не четверта влада. Путін порушив навіть публічну обіцянку не підвищувати пенсійний вік.
У такій ситуації у Путіна є тільки один шанс залишитися в історії великим у тому розумінні, в якому він сам бачить власну велич. Людина, яка публічно називала розпад СРСР "найбільшою геополітичною катастрофою" ХХ століття, має намір хоча б частково відродити імперію. Найпростіший і зрозумілий спосіб зробити це, з погляду Путіна, — стати у 2024 році президентом нової союзної держави Росії, Білорусі й України (точніше, її частини, без західних областей).
Від моменту анексії Криму Путіна взагалі не особливо займає Росія
Часу до 2024 року мало. Головне завдання — швидше поглинути Білорусь. Ввести війська до Мінська Путін не наважується, а Олександр Лукашенко, який править довше за Путіна й володіє тотальним контролем над своєю країною, чинитиме опір аншлюсу до останньої можливості. Водночас у Лукашенка шості "легальні" президентські вибори відбудуться у 2020 році, а новий термін батьки має закінчитися вже після путінського, у 2025-му. Тому Путіну зараз важливо якомога швидше прогнути Білорусь.
Але у Путіна не вистачає запасу політичного часу, щоб залишити конфлікт в Україні у підвішеному стані. Та й фінансових можливостей нескінченно утримувати так звані народні республіки у незрозумілому політичному статусі у Росії не так вже й багато. Треба форсувати події, щоб не віддати Крим і Донбас і водночас не дати решті України існувати як незалежна держава.
На підсумковій пресконференції 19 грудня 2019 року Путін говорив про Україну майже 15 хвилин: давно він не приділяв цій темі так багато часу. Його позиція абсолютно прозора: "ДНР" і "ЛНР" Україна має визнати через вибори, контроль над кордоном Росія повертати не збирається. Не йдеться вже про обговорення статусу Криму.
Зустріч із Зеленським і нормандський саміт на тлі відходу Ангели Меркель і Еммануеля Макрона, який помітно намагається зблизитися з Москвою — не більше ніж спроби чужими руками натиснути на українську владу. А якщо Зеленський не проведе вибори на Донбасі за російськими правилами, можна очікувати нових військових атак "іхтамнєтов": нових санкцій Кремль не боїться, точніше, не дуже в них вірить. Європа, на думку Москви, занадто зайнята брекзитом та іншими внутрішніми проблемами, а у США Росія сподівається побачити у 2020 році другий термін Дональда Трампа, як цілком передбачуваного партнера.
Продовження на п'ять років газового транзиту — теж не поступка Москви. Навіть запуск газопроводу Північний потік — 2 на повну потужність (55 млрд кубометрів на рік, з яких, за європейськими правилами, Газпром може заповнювати не більше половини, тобто 27,5 млрд) — це менше тих 65 млрд, які пройдуть транзитом через Україну за новою угодою у 2020 році, і тих 40 млрд, які прокачуватимуть щорічно в наступні чотири роки. У Росії просто не було шансів уникнути українського газового транзиту.
Але гарантом транзиту тепер став не Газпром, а Нафтогаз України. Навіть без відновлення прямих поставок газу Україні Росія отримала можливість п'ять років тиснути на Київ і припиняти постачання до Європи в односторонньому порядку в будь-який момент, завжди звинувачуючи у цьому за юридично оформленою угодою українську владу.
Путін вирішуватиме "українське питання" набагато форсованіше, ніж раніше. Вийде — руками Зеленського. Чи не вийде — за допомогою "ввічливих зелених чоловічків". На жодні поступки за Путіна Україна розраховувати не може.