Розплата за цькування

З 11 нацистських злочинців, засуджених у Нюрнберзі до страти, Юліус Штрайхер, видавець тижневика Der Stürmer, був єдиним, кого повісили не за справи, а за слова

Олег Шама

29 листопада 1945 року. Один із перших днів засідання міжнародного трибуналу в Нюрнберзі щодо нацистських злочинів. На лаві підсудних 21 особа з керівників та військового командування Третього рейху.

Післяобідні слухання почалися із помітного пожвавлення серед обвинувачених. Герман Герінг, якого Адольф Гітлер у червні 1941-го призначив своїм наступником, навіть сміявся — суд зачитав його повідомлення із Відня до Берліна після аншлюсу Австрії, і він називав те, що відбувалося пустощами і щебетанням птахів.

Аж от оголосили показ документальних зйомок у концтаборах, зроблених самими нацистами. Американський психолог Густав Гілберт, який працював із підсудними, записав у щоденнику: "Після демонстрації цієї стрічки Гесс [Рудольф Гесс, заступник Гітлера в партії НСРПН до травня 1941 року] заявив: "Я в це не вірю!" Герінг пошепки попросив Гесса замовкнути, від його колишніх вихилясів і слід пропав". Ще один підсудний, Юліус Штрайхер, видавець тижневика Der Stürmer (Штурмовик), мимрить: "Можливо, тільки в останні дні", але Ганс Фріче, який відповідав у нацистському міністерстві пропаганди за радіо, його: "Мільйони? В останні дні? — Ні!"

Увечері Гілберт обійшов камери обвинувачених, щоб спитати про їхнє самопочуття після побаченого. Всі були пригнічені. Тільки Штрайхер без усяких емоцій повідомив, що фільм був жахливий, після чого попросив, щоб конвоїри в коридорі поводилися вночі тихіше, бо йому буде важко заснути.

До кінця процесу видавець Stürmer'а, антисемітського щотижневика, який колишній шкільний учитель Штрайхер випускав у світ із 1923-го до 1945 року півмільйоними накладами, — постійно заявляв, що він переконаний антисеміт. Майже все наповнення його Stürmer'а становили перекази кримінальних історій за участю євреїв, часто з сексуальними подробицями.

Ч ерез два тижні після початку Нюрнберзького процесу Гілберт попросив Штрайхера пояснити, чому Гітлер його підтримував, незважаючи на вимоги багатьох високопоставлених чиновників рейху закрити Stürmer. "Розумієте, я ж під час мюнхенського путчу йшов із ним пліч-о-пліч у перших рядах, — відповів Штрайхер. — І він завжди пам'ятав про це. Він тоді в тюрмі сказав мені, що ніколи цього не забуде. І не забув".

Йшлося про так званий мюнхенський пивний путч у листопаді 1923-го, коли лідери Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСРПН) Адольф Гітлер і Еріх Людендорф спробували захопити владу в країні. Заколот закінчився перестрілкою з поліцією. Гітлера і багатьох інших лідерів путчу заарештували і засудили до тюремного ув'язнення.

Stürmer на той час виходив вже півроку, і його агресивна антисемітська спрямованість була очевидною вже з перших чисел. Моя боротьба Гітлера, написана в тюрмі, побачила світ тільки в 1925-1926 роках і дала офіційний старт юдофобським кампаніям НСРПН, переконуючи, що євреї завжди паразитували на тілі інших народів.

Якщо лідер нацистів намагався вдягти свої погляди в якусь подобу теорії, то Штрейхер озброївся найнижчими засобами бульварних газет.

Рано чи пізно відчуєш себе в божевільні
Себастьян Хафнер,
німецький журналіст, 1940 рік

Улюбленими темами Stürmer'а швидко стали історії про зваблення чи зґвалтування євреями німецьких дівчат, про ритуальні вбивства німецьких дітей за участю іудейських священиків, про повну залежність політиків США і Великої Британії від сіоністів. Подавалися матеріали тижневика з пікантними подробицями, якими Штрайхер, здавалося, насолоджувався. Джерелом для публікацій Stürmer'а зазвичай були листи читачів. Перевіряти достовірність опублікованих фактів було не за правилами видавця.

Отто Штрассер, однопартієць і опонент Штрайхера, зневажливо згадував, як той одного разу йому пояснював свою редакційну політику: "Я ставлю на першу сторінку газети розповідь про сексуальний злочин, скоєний якимось євреєм, як перед обідом подають чудовий коктейль або паюсну ікру".

19 серпня 1924 го молодий Йозеф Геббельс, майбутній міністр пропаганди Третього рейху, а тоді лише симпатик НСРПН, із цікавості опинився на з'їзді націонал-соціалістичного руху в Веймарі. Гітлер у той момент ще сидів у в'язниці за пивний путч.

Геббельс вперше почув виступ Штрайхера і записав у щоденнику: "Він одразу повів мову про антисемітизм. Фанатик з увібганими губами. Берсеркер. Мабуть, дещо патологічний. Але тим він і добрий. Такі й потрібні, щоб запалити маси".

Через три дні основні оратори перемістилися у Вюрцбург. А Геббельс зазначив: "Виступав лютий і фанатичний Юліус Штрайхер. За чотири години він так завів своєю пристрасністю натовп, що він спонтанно заспівав німецький гімн".

Вийшовши із в'язниці, Гітлер призначив власника Stürmer'а гауляйтером, головою відділення НСРПГ у Нюрнберзі, а потім і Франконії (історична область на південному сході Німеччини).

Тоді ж несподівано знайшовся і головний ілюстратор для видання. У 1925 році Філіп Рупрехт, карикатурист-початківець газети нюрнберзьких соціал-демократів Frankische Tagespost, отримав завдання зобразити горлопана Штрайхера (з ним судився мер міста Герман Люппе, якого той обмовив). Але художник намалював самого главу Нюрнберга. Дізнавшись про це, видавець Stürmer'а викупив карикатуру, помістив її на першій сторінці газети, а Рупрехта запросив у штат, де той із перервами пропрацював до останнього числа.

З 1927 року тижневик Штрайхера виходив із незмінним слоганом Євреї — наше нещастя! Це була фраза німецького історика другої половини XIX століття Генріха фон Трейчке. І з'явилася вона стосовно тодішнього напливу до Німеччини польських євреїв, які, на думку вченого, недостатньо асимілювалися на новому місці.

Тоді ж Штрайхер злетів кар'єрними сходами в НСРПГ, хоча той самий Геббельс у червні 1929-го писав про його промови: "За моїми поняттями, руйнівно. Цей голий антисемітизм занадто примітивний. Він обминає майже всі проблеми. Єврей не в усьому винен. Ми теж несемо провину, і, якщо ми цього не визнаємо, ми не знайдемо жодного шляху. Але Штрайхер таки молодець".

СОН РОЗУМУ: Передовиця Stürmer'а з малюнком Карла Релінка Жертовне слов'янство. Номер вийшов після анексії Рейхом Судетської області Чехословаччини, жовтень 1938-го

П рихід нацистів до влади в січні 1933 року суспільство різко відчуло за пресою. Атмосферу того часу змалював Раймунд Претцель, молодий юрист Верховного апеляційного суду Пруссії, який емігрував через п'ять років до Англії. Вже там під ім'ям Себастьян Хафнер він писав: "Безліч газет і журналів зникли з кіосків, але набагато страшнішим було те, що сталося із рештою. Їх просто не можна було впізнати. До газети ж звикаєш, як до людини, чи не так? Уявляєш собі, як вона відреагує на ті чи ті речі. Якщо ж в ній пишуть діаметрально протилежне до того, що писали ще вчора, якщо вона спростовує саму себе, то рано чи пізно відчуєш себе в божевільні. Це і відбувалося".

На початку жовтня 1933-го німецький парламент із подання нацистів прийняв закон про редакторів. Його положення перетворювали роботу в цій професії на нескінченний перехід мінним полем.

Так, §13 закону зобов'язував редакторів "максимально достовірно доносити інформацію". І тут таки §14 вимагав видаляти з газет: "усе, що послаблює силу Німецької імперії як ззовні, так і зсередини; все, що послаблює суспільну волю німецького народу, німецьку обороноздатність, культуру й економіку; все, що може образити релігійні почуття; все, що ображає честь і гідність німця; все, що аморальне з інших причин".

Претцель-Хафнер так описував життя журналістів, які змушені були співпрацювати з режимом: "Вони спиваються, приймають снодійне і не наважуються задуматися про те, чи повинні вони бажати кінця нацистського часу".

ЩО ПОСІЄШ: Обкладинка антисемітської книжки для дітей Поганка, 1938 рік. Під час німецької окупації її намагалися використовувати як плакат в Україні

У січні 1933-го Штрайхер став депутатом рейхстагу. Навіть на парламентські слухання він ходив із батогом у руці або за поясом і саме так потім розгулював у громадських місцях.

Будучи в минулому шкільним учителем, власник Stürmer взявся за виховання молодого покоління. У 1938 році його редакція стала вже видавничим домом, який випустив 60-тисячним накладом книжку для дітей Der Giftpiltz (Поганка) з ілюстраціями Рупрехта. У головній історії мама-німкеня пояснює синові, що серед їстівних грибів часто трапляються отруйні і треба вміти їх вирізняти. Так само євреї ховаються серед арійців, щоб завдати шкоди їхньому здоров'ю.

В іншому оповіданні різники з гачкуватими носами жорстоко вбивають корову. Це побачив німецький хлопчик Курт, після чого він назавжди переконався, що євреї — найбезжальніші люди.

Уже під час Нюрнберзького процесу генерал Альфред Йодль, один із підсудних, пояснив психологу Гілберту, що "вчителько" Штрайхер таким чином домагався суспільного визнання. "Вчитель середньої школи — професія, на яку більшість у нашій країні дивилася із презирством, насамперед у Баварії, — казав Йодль. — Шкільні вчителі в містах, де більшість населення сповідувала католицизм, сприймалися як пасторські лакеї".

Після виходу Поганки навіть Адольф Айхман, який у 1942-1944 роках організовував депортацію і знищення євреїв, спробував вгамувати Штрайхера. В кінці травня 1938 року він зустрівся у Відні з головним редактором Stürmer'а Гімером і прочитав йому двогодинну лекцію про переселенську програму СС: у той час керівництво Рейху розглядало питання виселення євреїв до Палестини і на Мадагаскар. Айхман напросився також на зустріч зі Штрайхером у Нюрнберзі і спробував домогтися зміни генеральної лінії газети. Нічого не допомогло.

Незабаром Герберт Хаген, колега Айхмана, написав йому: "Коли я слухаю таке, то хапаюся за голову. Чи не підказує Stürmer радикальне вирішення єврейського питання через скорочення євреїв на довжину голови?"

Коли Геббельсу потрапила на очі Поганка, він записав у щоденнику: "Огидна річ. Цікаво, що фюрер зробить із цим?"

Фюрер нічого з цим не зробив. Отто Дітріх, багаторічний прес-секретар Гітлера, писав у спогадах : "Я часто благав [фюрера] приборкати Stürmer, який вважав ганьбою німецької культури. Ця газета продовжувала виходити за його особистим наказом, хоча сам він навряд чи читав її". Гітлер, за словами Дітріха, заявляв: "Примітивний метод Штрейхера — найефективніший спосіб достукатися до маленької людини".

МИ ЙДЕМО ДО ВАС: Штрайхер дбав, щоб Stürmer був упізнаваний. Продавець газети на вокзалі в Ульмі, 1933-1939 роки

"Р адіо в домі! Німець забуде для радіо професію і вітчизну. Радіо! Новий спосіб збуржуазитися! Все є вдома! Ідеал пересічного громадянина", — записав Геббельс у щоденнику ще в грудні 1925-го. І цей засіб промивання мізків на посаді міністра пропаганди він освоїв вельми успішно.

Варто було подолати головну перешкоду: ціна якісного радіоприймача Telefunken або Mende коливалася у межах 200-400 марок. Із місячною зарплатою кваліфікованого робітника 120-150 марок купити таке задоволення для німецької родини було проблематично.

Радянський журнал Радіофронт у жовтні 1933-го повідомляв про виставку електроніки в Берліні того року. На ній вперше представили "народний приймач" VE301, у маркуванні якого цифри означали дату приходу нацистів до влади — 30 січня.

Кілька разів у статті повторювалося, що за розпорядженням Геббельса ціна нового приладу не мала перевищувати 76 марок. Згодом вона взагалі скоротилася в півтора рази.

Дешевим VE301 був через просте комплектування. І тому він міг приймати тільки центральне мовлення із Берліна і місцеві станції, які ще до випуску пристрою працювали за темниками Геббельса. Для прийому зарубіжних хвиль новинка не була розрахована.

У березні 1938-го, після приєднання до Рейху Австрії, міністр пропаганди послав на нові території від свого імені 1,5 тис. VE301. Хоча закупило їх міністерство. А 1 травня того ж року, в 41-й день свого народження, Геббельс за тією ж схемою подарував 500 приймачів малозабезпеченим берлінцям.

СЛУХАТИ ВСІМ: Йозеф Геббельс (у центрі) на виставці побутової техніки в Берліні знайомиться з новою моделлю "народного приймача". Він був доступний за ціною, але передавав тільки радіостанції Німеччини, 1939 рік

Ш трайхер витримав конкуренцію навіть із радіо. Він домігся, щоб Stürmer був на перших позиціях у газетних кіосках. Продавці видання із пересувними візками заповнили вокзали, — його можна було купити, не виходячи з вагону.

За даними німецького історика Зігфріда Цельнгера, в 1936-1937 роках наклад Stürmer'а досяг піку — 460 тис. примірників. Спецвипуски доходили і до 2 млн, випереджаючи навіть незмінного лідера продажів — Völkischer Beobachter (Народний оглядач), друкований орган НСРПГ. Лише під час Олімпіади в Берліні Геббельс розпорядився прибрати антисемітський рупор зі столичних кіосків.

Не потопив Stürmer'а і гучний скандал із Герінгом у 1940 році. Штрайхер на сторінках свого видання натякнув, що син наступника фюрера народився через штучне запліднення. Герінг шаленів і доклався до того, щоб слідчі гестапо дізналися, звідки у його кривдника мільйони на рахунках. З'ясувалося, що після конфіскації майна євреїв у Франконії солідна частина відібраного осідала у гауляйтера, хоча мала перейти у власність Рейху.

Штрайхер позбувся всіх партійних посад. Але Stürmer продовжував стукати у двері своїх читачів. Цельнгер стверджує, що видавництво дозволяло його власникові залишатися мультимільйонером навіть під час війни. Наклад газети не падав нижче 300 тис.

На процесі в Нюрнберзі доктор Ганс Маркс, адвокат Штрайхера, спробував представити свого клієнта як людину, одержиму антисемітизмом, яку німецький народ серйозно не сприймав. Це тільки викликало у підзахисного бурхливий протест.

В останньому слові на суді в Нюрнберзі Штрайхер заявив, що не бачить у своїй діяльності підбурювання до масових знищень, а саме в цьому і звинувачував його трибунал.

Над цією проблемою все своє життя буде працювати колега Штрайхера по цеху Елізабет Ноель-Нойман. За часів Третього рейху вона була одним із редакторів Frankfurter Zeitung, а після війни, вивчаючи громадську думку, описала феномен спіралі мовчання. Це стан соціуму, коли ЗМІ, такі як Stürmer, формують у масовій свідомості враження єдино правильного погляду. У таких умовах навіть незгодні починають їй підтакувати або просто мовчати.

У тюремній їдальні в Нюрнберзі ніхто з підсудних не хотів сідати поруч зі Штрайхером. Його, як і ще десять високопоставлених нацистів, засудили до повішення. Жовтневої ночі 1946-го їхній прах перемішався у мюнхенському крематорії, а потім його висипали в річку Ізар.

Колеги Штрайхера по перу відбулися каторжними роботами. Багато з них дожили до похилого віку.