Рятівний залізний кінь

Збудована під час Кримської війни британськими інженерами всього за три тижні залізниця — перша на півострові — не тільки змусила російські війська здати Севастополь, але й стала одним із факторів, що призвели до поразки Російської імперії

Олег Шама

"Привітаємо себе з тим, що Росія не має у своєму арсеналі цієї страшної зброї", — написав незабаром після закінчення Кримської війни французький інженер-залізничник Огюст Пердоннет. У листопадовому номері 1856 року петербурзький журнал Російський вісник передрукував його статтю.

Тоді переможці в тій війні, що тривала з 1853 до 1856 року, — Велика Британія, Франція, Туреччина та Сардинське королівство — намагалися осмислити вщухлі бої. Цим же займалися і в Російській імперії, яка зазнала поразки.

"Страшною зброєю" Пердоннет називав залізниці, яким він присвятив своє життя, за що його ім'я викарбовано на Ейфелевій вежі в переліку 72 видатних французьких інженерів.

Пердоннет писав: "За допомогою залізниць російський уряд міг би майже миттєво перекинути до Криму армію в кілька сотень тисяч, і таке військо не дозволило б узяти Севастополь... Забезпечувати таку армію провізією було б також дуже легко".

До осені 1853 року, коли почалася Кримська війна, у Росії було тільки дві залізниці. Перша з'єднувала Петербург із Царським селом і була атракціоном для аристократів, через що вони самі називали її "іграшковою". Друга йшла від Північної столиці до Москви.

За півтора року до цього, в квітні 1852-го, в Зимовому палаці відбулася нарада за участю спадкоємця престолу Олександра Миколайовича. Обговорювали пропозицію малоросійського генерал-губернатора Сергія Кокошкіна прокласти залізничну магістраль Москва — Харків — Феодосія. Присутній тоді заступник міністра внутрішніх справ Леонтій Дубельт записав у щоденнику: "Вирішено: бути дорозі, але звелено мати зносини з міністром фінансів про грошові кошти".

"Зносини" з розпорядниками державних грошей затяглися. Експедиція для розвідкових робіт на чолі з Павлом Мельниковим вирушила до Криму тільки в 1954-му, за кілька місяців до висадки там армії союзників у антиросійській коаліції.

А от ті саме в побудові залізниці на півострові досягли успіху: прокладена британськими інженерами в лютому 1855-го за три тижні залізниця від Балаклави до Севастополя зумовила поразку Росії.

У Російській імперії не тільки із залізницями, а й з шосейними дорогами тоді було складно. У той час їх будували за методом французького інженера П'єра Трезеге — укладені на землю великі кругляки поверх засипали щебенем. До початку війни одна гілка такої дороги з'єднувала Варшаву з Петербургом, друга — з Москвою. На південь шосе доходило від обох столиць тільки до Орла.

Історик Андрій Зайончковський на початку ХХ століття виправдовував Миколу I, який правив тоді Росією: "Час його царювання був дуже незначним [майже 30 років], щоб покрити шоссованими шляхами хоча б головні напрямки в європейській Росії".

Хірург Микола Пирогов, який їхав у листопаді 1854-го із Сімферополя до обложеного союзниками Севастополя, розповідав, що на кур'єрських конях, які перевозили важливих державних осіб або депеші, він витратив на цю дистанцію понад півтора дні. Лікар згадував, що з такими шляхами сіно, наприклад, з'їдали воли ще до того, як його довозили до кавалерійських частин. Щодо артилерії, боєприпасів, усе це залишалося у грузькій трясовині разом із фурами.

"Підвіз харчів від Перекопу до Сімферополя тривав більше місяця: підводи у болоті рухалися зі швидкістю чотири версти на добу, — пише про це сучасний російський історик Андрій Чукарєв. — Підкріплення із Москви до Криму йшло іноді три місяці. Англо-французькі ж десанти потрапляли на фронт морем за три тижні".

Провокуючи Туреччину на серйозний військовий конфлікт, через що і почалася Кримська війна, російський імператор ніяк не розраховував, що за вмираючу Османську імперію заступляться найрозвиненіші тоді Франція і Велика Британія. І тим більше, не розраховував вести війну на своїй території.

У січні-лютому 1953 року Микола I кілька разів зустрівся з англійським послом Гамільтоном Сеймуром і чітко запропонував обміркувати розподіл Османської імперії. "Може статися, що обставини змусять мене зайняти Константинополь (Стамбул), якщо нічого не станеться непередбачуваного, якщо така буде нагода", — попереджав цар. І одразу впевнено уточнював: "Ні росіяни, ні англійці, ні французи не заволодіють Константинополем. Так само не отримає його і Греція. Я ніколи не допущу цього".

Майбутнє Туреччини російський монарх бачив таким: "Нехай Молдавія, Волощина, Сербія, Болгарія підуть під протекторат Росії". Йшлося про православні землі, що входили до складу Османської імперії. Лондону на відкуп цар віддавав Єгипет і острів Крит. Францію в цьому проекті не враховував. А російський міністр закордонних справ Карл Нессельроде доручив своєму послу в Лондоні барону Бруннову організувати дружбу з британським урядом проти французького імператора Наполеона III.

На початку липня 1853-го російські полки переправилися через Дунай, увійшовши в османські володіння, і зайняли Бухарест. Імператор Микола таким чином брав під крило православних, які вже кілька століть жили під владою мусульманського Стамбулу.

Початок війни, можливо, і залишився б тільки двостороннім конфліктом, якби в листопаді того ж року ескадра російського адмірала Павла Нахімова не знищила в Синопській бухті султанський флот.

Посилення Росії на морі різко йшло врозріз зі світоустроєм, яким його бачили з Парижа і Лондона. Навесні наступного року французи і британці заступилися за Порту, оголосивши Росії війну. Вона досягла світових масштабів — бої йшли на Балтиці, й навіть на Курилах. Але основна кампанія проходила в Криму.

Після кількох місяців боїв на Балканах командування союзників вирішило вбити амбіції росіян до панування у Чорному і Середземному морях. У вересні 1854-го британські і французькі війська висадилися за 30 км на північ від Севастополя — основної військово-морської бази російського флоту.

З авдяки повідомленням Рассела в The Times про тяжке становище військ союзників у Криму дізнався і британський інженер Семюел Мортон Пето. Він мобілізував своїх партнерів і запропонував збудувати залізницю від Балаклави до Севастополя за собівартістю. Перші будматеріали прибули до Криму вже в листопаді 1854 року.

Спочатку за підготовчі роботи взялася армія. А згодом турецькі союзники найняли 200 сильних копачів із Сербії та Чорногорії. Ті за лічені дні зробили насип для дороги. Потім з Англії прибули 500 кваліфікованих землекопів, які 8-го лютого поклали перші рейки.

Британський капітан Генрі Кліфорд захоплювався роботою цієї великої команди: "За день вони зробили більше, ніж увесь полк англійських солдатів за тиждень".

Вже 23 лютого британський табір отримав перший вантаж інтендантських запасів із Балаклави. Спочатку "двигунами" на залізниці в Криму були коні та мули, а часто і силачі з місцевих жителів. Незабаром з Англії прибули і парові локомотиви.

Росіяни в Севастополі про інновації британців теж дізналися із газет, що надходили іноді через північні необложені укріплення. Російський капітан-лейтенант Петро Леслі у своєму щоденнику нарікав, що дорогу було не видно. І мрійливо зауважив: "Як добре буде, коли ми відженемо [ворога] геть, а залізниця і дерев'яні хатки залишаться у наших руках".

Коли Леслі писав ці рядки, імператор Микола був у передсмертній агонії. За місяць до цього він не зміг відмовитися від проведення чергового параду в Петербурзі, та ще й приймав його на морозі в легкому одязі.

Запалення легенів, смертельне на той час, і агонія царя припали на ті дні, коли залізниця Пето почала чимдуж постачати провізією табір союзників під Севастополем, а її санітарний вагон врятував життя багатьом хворим і пораненим.

Залізниця переламала перебіг військової кампанії в Криму.

На початку червня на борту фрегата Джейсон, який готувався відпливати до Балаклави, помер від холери Едвард Боксер, одіозний розпорядник провіанту в порту. А після поразки на річці Чорна 27 серпня 1855-го, коли війська Російської імперії знову не змогли зняти облогу Севастополя, захисники міста пережили ще два бомбардування і залишили його куртуазним англійцям і французам.

У березні наступного року в Парижі союзники змусили Росію підписати мирний трактат, який тимчасово позбавив її права мати військовий флот на Чорному морі і бажання опікуватися православними народами під гнітом турків.

У тому ж 1856-му експедиція Павла Мельникова завершила проектування залізниці з Москви до Криму. Але до Севастополя її провели тільки через двадцять років.

П ісля розгрому армії Наполеона в 1815 році Європа не знала великих війн. Тому заклик захистити Туреччину від безжальної Росії громадськість країн-союзників сприйняла з небувалим піднесенням. Особливий ентузіазм виказали піддані британської королеви Вікторії: молоді люди чергами записувалися у добровольці і вважалися героями, ще не вирушивши на фронт.

Тімоті Гоуінг, 20-річний сержант британської армії, згадував: "Ми виходили з манчестерських казарм ледь не по головах людей. Всі були збуджені настільки, що це нагадувало божевілля".

Але вже після кількох місяців, проведених в армії на Балканах, Фрідріх Робінсон, хірург-асистент гвардійського полку шотландських стрільців, написав: "Понад усе впадають в очі зміни в зовнішності. Всі ніби пережили десяток років важких страждань".

У серпні 1854-го британський головнокомандувач барон Реглан пропливав на своїй пароплавній яхті поблизу кримських берегів, виглядаючи місце для висадки десанту. Судно проходило поблизу бастіонів Севастополя. Офіцери фортеці й британці добре бачили одне одного в біноклі. У якийсь момент Реглан, вітаючи росіян, зняв капелюх — ця війна була чи не останньою, в якій її учасники не забували про куртуазність.

У Криму романтичний настрій солдатів союзницьких армій розвіявся ще швидше. Серед перших британців, які висадилися на березі Каламітської затоки на північ від Севастополя, був кореспондент газети The Times Говард Рассел. Серед лікарів на березі він вгледів свого друга Олександра, вельми сердитого. "Напишіть про це, — сказав той. — Висадили цю армію без санітарного транспорту, без возів, без усього. Навколо холера і діарея. І немає ніяких засобів доставити хворих на кораблі".

Рассел написав про це. І далі він виконував свій журналістський обов'язок справно. Не пізніше як за три тижні його репортажі з Криму читала вся Англія. Наприклад, про подробиці легендарної битви під Балаклавою 25 жовтня 1854-го (тоді союзники зірвали спробу російських військ розблокували Севастополь) читачі The Times дізналися 14 листопада. На ті часи це були блискавичні повідомлення.

Незабаром на сторінках британських газет з'явилися і описи катастрофічного становища в союзницькому таборі під Севастополем. У листопаді базою постачання окупаційних сил стала Балаклава з її зручною бухтою — 10 миль на південь від заблокованої бази російського флоту. Сюди з Плімута, основного порту Англії, постійно приходили судна з продовольством, амуніцією і медикаментами.

Але з дощами постачати у табір стало геть неможливо — якихось двадцять кілометрів стали непрохідними. Дороги в той час у Криму, за словами історика Браяна Кука були просто широкими стежками, якими місцеві в суху погоду перевозили возами вантажі вагою не більше 300 кг.

Лейтенант Луї Елін із британського табору 17 листопада 1854-го записав у щоденнику: "Сьогодні я майнув у Балаклаву через море грязюки, яку намагалися подолати в обох напрямках британська армія: пішки, на поні, з мулами, волами, верблюдами, зайнятими непосильним завданням доставки в табір денного раціону. От інтендантська підвода перекинула у болото увесь військовий раціон, там на боці лежить важка гармата. По всьому тракту розтяглася низка мулів, які перевозили чергову партію хворих до Скутарі (район Стамбула, де розташовувався основний госпіталь союзників) і волочили за собою трупи загиблих тварин".

У грудні на посаду суперінтенданта Балаклави заступив 70-річний контр-адмірал Едвард Боксер. Своїм старечим буквоїдством він тільки посилив сумне становище експедиційних військ союзників. Були випадки, коли через неточності в документах Боксер не дозволяв розвантажувати кораблі й вони тижнями стояли в бухті. Якось із тієї ж причини він затримав на борту одного пароплава 150 т овочів, які згнили за місяць, їх довелося викинути у воду.

У відповідь на цингу, яка почалася у таборі, британський флот пожертвував своїм сухопутним товаришам кілька цистерн із соком лайму. Вони так і простояли до літа, бо до Балаклави їх доправити було неможливо.

Лейтенант Річард Луель із британського табору 6 грудня 1854-го записав: "Із 600 людей нашого полку, які висадилися місяць тому, померло 160. Наші люди змучені, їхні слабкі шлунки не приймають жирну свинину, нам не постачають потрібного цукру, рису, овочів". А ще через три тижні Луель підрахував: "Наш полк скоротився до 60 осіб, придатних до служби. Багато замерзли до смерті, інші відморозили кінцівки".

А поведінка декого з вищих чинів вражала. Наприклад, лорд Джордж Паджет чкурнув до Англії через нібито невідкладну сімейну справу. Ще 38 офіцерів за його прикладом подали у відставку, щоб перезимувати в затишних лондонських клубах.