Пропаганда для чайників

Третій рейх дав майстер-клас усім майбутнім диктаторам з управління масами за допомогою медіа. Внаслідок нацистська преса, підконтрольна партії влади, розв'язала найстрашнішу бійню людства

Олександр Пасховер

У березні 1938-го року в одну з найбридкіших антисемітських газет Німеччини Der Stürmer (Штурмовик) прийшов лист на ім'я видавця Юліуса Штрайхера. Воно одразу було опубліковано.

"Берлінці стали обережнішими. Вони тепер придивляються до магазинів, перш ніж там щось купити. І ще дещо дуже тішить, — пишуть читачі. — Власники вішають плакати у вітринах своїх магазинів із написом Німецький магазин. Це призвело до того, що багато покупців, які через своє незнання купували у євреїв, негайно повертали товари назад".

Як же так сталося, що освічені берлінці, які століттями не підозрювали про небезпеку стороннього сусідства, за кілька років занурилися у середньовічний морок? Такий результат роботи пропагандистської машини Третього рейху — найпотужнішого дезінформатора XX століття, ікони інформаційної політики для тоталітарних і авторитарних режимів XXI століття.

У березні 1933-го після приходу до влади Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei (НСДАП), партії Адольфа Гітлера, нацисти насамперед організували міністерство пропаганди і народної освіти. Його очолив уже відомий на той час у боях із гуманізмом Йозеф Геббельс.

Він і зосередив увагу німців на необхідності боротьби з ворогами зовнішніми, а вони були всюди. І з ворогами внутрішніми, а вони — навколо. Розпізнати їх нескладно — це євреї. До їх масового винищення далеко. Верхи ще не можуть, низи ще не хочуть. Геббельс почав готувати тих і цих. Для цієї мети він взяв під контроль усі газети, журнали, книги, живопис, музику, кіно, радіо, розум, честь, совість і все, що до них додається.

До приходу нацистів до влади в Німеччині видавалися 4,7 тис. газет, значною мірою — ліберальних, опозиційних. До 1944-го залишилося 977. Загальний тираж — 25,4 млн екземплярів. 21 млн примірників належав НСДАП.

"Уявіть собі в цій критичній ситуації, що було б за так званої свободи преси, так би мовити, ліберальної демократії, — каже Геббельс, виступаючи перед імперським союзом німецької преси в листопаді 1934 року. — Уявіть собі декілька диких асоціальних єврейських літераторів, які могли б своїм гострим пером впроваджувати в народ всі ці речі, і уявіть собі наслідки".

ДИТЯЧА ОТРУТА: Нацистська людиноненависницька пропаганда активно експлуатувала дитячі мізки, куди проникала за допомогою таких недитячих малюнків і антисемітської літератури. На фото юні читачі роздивляються книгу Отруйний гриб, в якій йдеться про єврея

У розпаді довоєнної Німеччини важко поставити крапку відліку. Але, мабуть, одна подія, що сталася 5 грудня 1930 року, була очевидним симптомом початку загального божевілля. У той день у кінотеатрі Берліна йшла прем'єра фільму На Західному фронті без змін. Стрічка поставлена ​​за однойменним романом Еріха Марії Ремарка. Нацисти ще не у владі, але вони рвуться до неї. Їм поки не потрібна велика Німеччина, їм потрібні великі потрясіння. Це прямо протилежно тому, чого хотіли герої Ремарка. Його роман, де зображена абсурдність війни, праворадикали оцінювали як прояв антинімецьких настроїв.

Натовп на чолі з 33-річним Геббельсом увірвався до кінотеатру, закидав зал димовими шашками, розсипав порошок, який подразнює слизову і викликає напади чхання. Тих, хто чинив опір, били. Прем'єра зірвана. Наступного року письменник Ремарк змушений втекти до Швейцарії. Передчуття його не підвело. Замість ремарківского Возлюби ближнього свого наставав час гітлерівського Моя боротьба.

Геббельс продовжив війну з неправильною літературою. Отже, 4 лютого 1933 року, через п'ять днів після приходу до влади НСДАП, був прийнятий закон Про захист німецького народу. Насамперед він заборонив випуск усіх опозиційних газет. Через кілька місяців була заборонена діяльність усіх суспільно-політичних організацій, крім НСДАП.

Насамперед нацисти вилучили з бібліотек і книгарень усю небажану літературу і 10 травня 1933-го публічно спалили 25 тис. "неправильних" книг. Серед них — праці Альберта Ейнштейна, Зигмунда Фрейда, які згрішили проти режиму своїм єврейством. Постраждали й автори неєврейського походження: американці Джек Лондон, Ернест Гемінґвей, Сінклер Льюїс. Герої їхніх творів заважали Гітлеру створювати людей нового типу — несентиментальних, нетерпимих, схильних до масового гіпнозу і без ознак індивідуалізму.

Ми хочемо так дисциплінувати німецьку журналістику, щоб у вирішальний момент нам не треба було наказувати, аби німецький журналіст набув свій власний, в ньому зароджений інстинкт до завдань, що перед ним стоять

У Берлінському університеті працював Інститут газетознавства. Його очолював професор Еміль Дофіфат. Він і розробив для Геббельса теорію нацистської журналістики. Її суть проста: пропаганда не є науковим повчанням для інтелектуалів, вона "вічно повинна адресуватися тільки масі". Для повного успіху необхідно розумове спрощення; втовкмачувальне повторення, емоційне нагнітання. Ось вони, три заповіді пропагандиста, виведені Дофіфатом.

Наступною важливою справою в просуванні нацистських ідей в маси стало кадрове питання. Якщо кількість співробітників міністерства пропаганди в 1933-му становила 350 осіб, то до 1937 му — 3 тис. Річний бюджет відомства за перші два роки зріс із 4 млн марок до космічних 250 млн марок.

Все це було необхідно для забезпечення тотального контролю над словом і візуалізацією, які виходили в друк, прокат і ефір. Із січня 1934 року вступив у силу закон про редакторів. У ньому вже викладена заборона на роботу в медіа "неарійцям". Ті ж, хто працює в медіа, повинні пам'ятати свій рівень відповідальності перед Рейхом. Ось витяг із 20-го параграфа закону: "Редактори газети несуть професійну, кримінальну та цивільно-правову відповідальність за її духовний зміст". Параграф 30: "Видавець має право звільнити редактора лише в тому разі, якщо той не виконує громадський і професійний обов'язок редактора або виступає проти єдиних директив".

Директиви або, як би сказали сьогодні, "темники", надходили з канцелярії Геббельса щодня. Що передбачалося вищезгаданим законом. Але батько нацистської пропаганди жадав більшого: створити ситуацію, коли вже нічого вказувати не потрібно, коли однодумність, однаковість буде витати в повітрі.

"Ми хочемо так дисциплінувати німецьку журналістику, щоб у вирішальний момент нам не треба було наказувати, аби німецький журналіст набув свій власний, в ньому зароджений інстинкт до завдань, які перед ним стоять", — сказав Геббельс під час виступу перед імперським союзом німецької преси 18 листопада 1934 року.

Це вершина пропаганди, коли "темники" будуть уже не потрібні. Їх замінить, говорячи геббельсівського мовою, "зароджений інстинкт до завдань". Журналістика переконань замінила журналістику фактів. Утім, зовсім без ручного управління пропаганда теж не працює. Із щоденника Геббельса:

"20 січня 1938 року.

Франкфуртер опублікувала заборонену нами картину Ван Гога. Я з ними розберуся.

27 січня 1938 року.

Стосовно Франкфуртер Цайтунг: обидва винуваті редактори відсторонені від роботи. Одного я наказав заарештувати. Цього напівєврея...

2 лютого 1938 року.

З доктором Дітріхом [Отто, керівник преси в НСДАП] обговорював Франкфуртер Цайтунг. У неї так багато авторитетних читачів закордоном. Ми хочемо її тимчасово зберегти, але редакцію повністю перебудувати і викинути звідти зіпсованих типів.

2 липня 1943 року.

Фюрер вирішив, що Франкфуртер Цайтунг треба закрити. Я прийму відповідні заходи. Взагалі-то шкода, що цієї газети не стане, але рішення фюрера завжди правильні."

Р адіо — улюблене дітище Гітлера. "Сила, яка перетворює релігійну і політичну течію на незламну лавину, — це магічна сила звучання слів", — писав він у своїй книзі Майн кампф. Із 1933 року в Німеччині стали випускати нові типи приймачів для колективного прослуховування: "народний приймач" і "приймач німецького народного фронту" здатні обслуговувати аудиторію до 500 осіб. Ці апарати не дозволяли приймати закордонні станції.

Самі ж німці активно транслювали себе на близьке і далеке зарубіжжя. І ось ілюстрація ефективності радіотрансляцій. Саарська область, колишня територія Німеччини, з 1920-го вона під протекторатом Ліги націй. У січні 1935-го тут повинен був пройти референдум. На порядку денному питання: 1. приєднання до Німеччини; 2. територія залишається під мандатом Ліги націй або 3. відходить Франції.

Протягом року на німецьких радіостанціях вийшло як мінімум 40 передач під назвою Наш Саар і численні ефіри для школярів, домогосподарок, промови Гітлера і Геббельса. Програми про пам'ятки, культуру, музику Саар тощо. І ось результат: за те, щоб залишитися під мандатом Ліги націй, — 9%, із Францією — 0,5%, "повернутися в рідну гавань" — трохи більше 90%. Завдяки масованій радіопропаганді проект Саарнаш реалізований блискуче.

Щоправда, коли Гітлер опинився у СРСР, він усвідомив, як же він все ж таки відстав від Радянського інформбюро. Зі спогадів головного радника німецького уряду Генрі Піккера: "У 1942 році, перебуваючи в Україні, у Вінницькій ставкці, Гітлеру доповіли про одне незвичайне технічне ноу-хау. Всі будинки, кожна квартира в окрузі підключені до дротової радіотрансляційної мережі".

Гітлер негайно зробив висновок: це є доказом, що в цьому конкретному випадку радянське керівництво виявилося спритнішим за німців. У Німеччині радіопередачі транслювалися за допомогою радіохвиль. Радіоприймачі водночас грішили великими завадами, сторонніми шумами в ефірі. Дротовий зв'язок дає чистий звук. Окрім того, дротове радіо надає можливість контролювати зміст ефіру, зазначив Гітлер. Тобто ніяких американських CBS, британських BBC та інших інформаційних спокус.

Фюрер нарікав, що вже давно доручив Геббельсу організувати дротову радіомережу, щоб німці могли слухати тільки радіостанції Рейху і не могли приймати передачі з-за кордону. Міністр пропаганди не впорався із завданням. У радянській Україні Гітлеру довелося згадати про цей прокол головного пропагандиста НСДАП. "У майбутньому в усій Німеччині буде організована дротова радіомережа, — резюмував Гітлер. — Це абсолютно очевидно". Тоді Гітлер ще не знав, що у нього вже немає ніякого майбутнього.

ТЕМРЯВА: 10 травня 1933 року. Нацисти спалюють книги, які вони вважали занадто небезпечними для будівельників Тисячолітнього Рейху. Так зароджувався Голокост

У Рейху був ще один потужний інструмент впливу — найважливіше з усіх мистецтв — кіно. У 1930-х воно вже було звукове та набирало надзвичайну популярність у всьому світі. Приблизно 20 млн німців щотижня відвідували кінотеатр, де перед фільмом їм транслювали Die Deutsche Wochenschau — пропагандистський кіножурнал. Його перегляд був обов'язковий. Із 1935-го кінопрограми перебували під контролем заснованого Геббельсом Deutsches Film-Nachrichtenbüro.

Вже до цього часу повною мірою проявила себе висхідна зірка німецького кінематографа Лені Ріфеншталь. У 1934-му вона як режисер зняла фільм Тріумф волі. Стрічка стала зразком фашистської естетики. Спеціально для зйомок був збудований стадіон. Ріфеншталь придумала систему ліфтів для рухомої зйомки з різних точок і поставила операторів на роликові ковзани.

Вперше в документальному кіно були використані панорамна зйомка і постановочні кадри. Прем'єра відбулася у березні 1935-го. У той же рік міністерство пропаганди замовило Ріфеншталь фільм про Олімпійські ігри в Берліні.

Внаслідок вийшли дві картини Олімпія. Фестиваль нації та Олімпія. Фестиваль краси. Обидві серії вийшли у прокат 1938-го і зображували берлінські Олімпійські ігри 1936 року як очевидну ознаку досягнення нацистського режиму.

Однак головну роль у нацистській пропаганді грали не тільки ці монументальні й талановиті стрічки. Масове і не завжди якісне виробництво сюжетів і фільмів на тему расової переваги і антисемітизму змушували кипіти ненавистю незміцнілі мізки населення.

Картини представляли євреїв нелюдськими істотами, які проникли в арійське суспільство, які деморалізують і розкладають життя арійців. Наприклад, документальний фільм Вічний жид, знятий в 1940 році Фріцем Хіпплером, зображував євреїв мандрівними паразитами, які згубно впливають на культуру, мистецтво і науку.

Якщо ви сядете і почитаєте ці газети, у вас через дві години почнуть з'являтися усілякі нехороші думки
Юлія Смілянська,
директор київського Інституту юдаїки

Художній фільм Єврей Зюсс, частина антисемітської кінотрилогії, оповідав про вдачу аморального єврейського банкіра, що поглумився над білявою арійкою. І таке бомбардування свідомості відбувалося за допомогою сотень, тисяч кінострічок.

Після нападу Німеччини на СРСР нацистська пропаганда змінила кут нахилу. Тепер євреї — це не жадібні банкіри-капіталісти, а криваві жидо-більшовики, вороги приватної власності і першопричина бід усіх народів, які опинилися під гнітом Кремля.

Для цієї великої брехні знайшлося багато маленьких вух не тільки в Німеччині, але і на завойованих фашистами територіях. Гітлер був упевнений, що в будь-якій країні можна знайти бажаючих отримати прості відповіді на складне питання: хто винен?

Юлія Смілянська, директор київського Інституту юдаїки, розповідає НВ, що прочитала близько 6 тис. українських і російських газет періоду окупації України. У кожному з випусків — по чотири-п'ять добротно написаних антисемітських матеріалів.

Їх головний посил: євреї організували голод, зайняли всі місця в консерваторії і бібліотеках, на керівних посадах, знищили літературу, музику тощо. "Якщо ви сядете і почитаєте ці газети, — каже Смілянська, — у вас через дві години почнуть з'являтися усілякі нехороші думки". Сьогодні вже нікого переконувати не треба, що пропаганда є предтечею війни.

Ось чому, коли 16 жовтня 1946 року Нюрнберзький трибунал засудив верхівку нацистського режиму до найвищої міри покарання, ніхто не здивувався, що серед 12 засуджених, окрім безпосередніх учасників нацистського терору, опинився Юліус Штрайхер, редактор і видавець газети Der Stürmer (Штурмовик).

51-річний журналіст був єдиним, кого судили не за військові злочини, а виключно за пропаганду геноциду. Таким чином, найгучніший судовий процес в історії людства поставив знак рівності між насильниками, на чиїх руках кров мільйонів невинних жертв, і "мирним" трудівником мас-медіа, на чиїх руках — ну, хіба що чорнило та пил бібліотек.

Штрейхер був єдиним із повішених того жовтневого дня осені 1946-го, чия голова в мішку до останньої секунди бурчала "Хайль Гітлер". Чим не приклад того, що пропаганда завдає нищівного удару не тільки по мізках читачів і глядачів, а й письменників із мовниками.

"Звісно ж, із часом це [цензура] матиме дуже погані наслідки для нового покоління журналістів, — записав 14 квітня 1943 року в своєму щоденнику Геббельс. — Людині, у якої є хоч трохи почуття власної гідності і яка хоче стати журналістом, у майбутньому буде дуже нелегко".