Повернуті цінності

П'ятеро колишніх бранців Росії, що повернулися до Києва на початку вересня у межах "великого обміну", розповіли НВ про свій досвід ув'язнення і зміни, що здивували їх на батьківщині, а також висловилися про те, як Україні будувати відносини з РФ, і чи варто це робити взагалі

Максим Бутченко

П івтора місяці тому ці люди перебували в російському полоні — хто в СІЗО, а хто в колонії. Для когось ув’язнення нараховувало місяці, як для захоплених у Керченській протоці українських військових моряків, а для когось, як для кримчан, — роки.

7 вересня 35 колишні політв'язні прибули прямим рейсом із Москви до Києва, яких обміняли у Кремля на рівно таку ж кількість людей, які відбували покарання в Україні, — російських пропагандистів і військових злочинців.

Поки що цей "великий обмін" залишається єдиною успішною акцією подібного штибу, проведеною командою президента Володимира Зеленського. Хоча на Банковій прагнуть продовжити розмін. Але реальних зрушень у цій справі поки що нема.

Тим часом 35 звільнені бранці вже трохи обжилися на батьківщині. І п'ятеро з них погодилися поспілкуватися із НВ, відповівши на чотири запитання.

Досвід опитаних — як до полону, так і в ув'язненні — був різним. Тому і висловлені ними думки значно відрізняються в усьому, крім одного: негативного ставлення до Росії як до держави, якою керує путінський режим.

— Як влаштувалися після звільнення?

— У моєму житті сталося багато змін. Раніше я жив у Криму, зараз — у столиці: ректор Таврійського нацуніверситету, в якому я навчався ще до затримання (і зараз вже відновився), надав мені в Києві кімнату в гуртожитку. Також кімнату виділили і моїй родині — матері та сестрі, поки вирішується питання із квартирою.

Нині багато спілкуюся з журналістами — інтерв'ю йдуть одне за одним.

Також я побачився з багатьма з тих, хто мене підтримував в ув'язненні.

Невдовзі їду відпочити в Чехію, в санаторій за програмою реабілітації — її мені запропонувала правозахисна організація.

— Які наочні зміни ви відзначили для себе в Україні порівнюючи з тим, що було до полону?

— Я ще не встиг оцінити те, що відбулося. Головне, що немає відкату назад.

Раніше я всього тричі бував у Києві та проводив ці дні в поспіху. А тепер спостерігаю місто детальніше.

Мене сильно здивувала велика кількість двоколісної, одноколісної техніки — гіроскутерів, моноциклів. І дуже багато стало доставки їжі — на волі (до полону) я такого достатку не пам'ятаю.

Якщо говорити про країну, то у мене склалося враження, що, на відміну від Росії, де "зонівська" стабільність, в Україні життя кипить. Ми, українці, живі, справжні, а цього не купиш ні за які гроші.

На відміну від Росії, де "зонівська" стабільність, в Україні життя кипить

— Який досвід отримали в полоні?

— Для мене полон — це досягнення певного досвіду. Надбання нових хороших знайомств. Одночасно я став обережнішим з усіма. Хоча загалом начебто нічого не змінилося — я той же парубок моторний: не став ні добрішими, ні злішим.

— Що тепер думаєте про Росію? І як Україні варто будувати відносини з РФ?

— Якщо говорити про ставлення до Росії, то нам потрібно насамперед зруйнувати цю імперію. Мені здається, що військове протистояння неефективне: потрібно надавати підтримку тим, хто продовжує боротьбу всередині РФ.

Цікаво, що зараз у російських в'язницях сидять переважно за побутові злочини: 2/3 ув’язнених засуджені за так званою народною статтею — за незаконний оборот наркотиків, їх вживання, зберігання, поширення. Але навіть ті, хто сидить, оцінюють російського президента Володимира Путіна в позитивному світлі.

Загалом у Росії є більшість, яка радикально за Путіна, а є меншість, яка радикально проти. На це накладається ще один парадоксальний фактор: переважна більшість росіян аполітична.

Кремль намагається нав'язати Україні мир на своїх умовах, використовуючи ту ж формулу Штайнмайєра. Нам же, думаю, треба надавати матеріальну допомогу тим, хто бореться проти режиму Путіна.

— Як влаштувалися після звільнення?

— Не скажу, що зараз моє життя особливо змінилося. Поки що перебуваю у відпустці та паралельно проходжу курс реабілітації через отримані поранення. Реабілітація — необхідний, напевно, період у житті кожного політв'язня.

— Які наочні зміни ви відзначили для себе в Україні проти того, що було до полону?

— Я не належу до песимістів, тому вважаю, що Україна змінюється на краще. Наприклад, часто бачу, як будують нові громадські місця, в яких люди можуть проводити час. Це просто кидається в очі.

Як на мене, покращується також інфраструктура та інші складові міського життя, — повільно, але впевнено.

Те, що відбулося зі мною, звичайно, не така вже приємна подорож, але я не хочу здаватися і планую залишитися у ВМС і вчитися на офіцера.

Росію треба сприймати винятково як ворога, який може здійснити будь-який негативний вплив у будь-який момент

— Який досвід отримали в полоні?

— Полон — це явище на 99% негативне, воно не дає нічого корисного, крім усвідомлення [себе]. У мене відбулася переоцінка цінностей. Може, це звучатиме голосно, але для мене дуже життєво: я усвідомив нікчемність грошей проти цінності поруч мати рідних людей. Тюрма — хороший учитель.

— Що тепер думаєте про Росію? І як Україні варто будувати відносини з РФ?

— Із Росією варто виключити будь-які відносини, ні до чого хорошого це не призведе. Особливо це помітно з того, що відбувається зараз, — те, в якому тоні Кремль намагається домінувати.

Росію треба сприймати винятково як ворога, який може здійснити будь-який негативний вплив у будь-який момент. Хоча це звучить радикально, але, на жаль, правда.

Ми всі маємо зрозуміти, що загравати з нинішнім російським режимом — тільки собі на збиток.

Євген Панов

42 роки, водій-електромеханік. Російська ФСБ затримала його 7 серпня 2016-го на перетині адмінкордону з Кримом. 13 липня 2018-го підконтрольний Кремлю Верховний суд Криму засудив Панова до восьми років колонії суворого режиму — нібито він, перебуваючи в АТО, був військовим диверсантом. Українець відсидів близько року, поки його не обмвняв офіційний Київ

— Як влаштувалися після звільнення?

— Багато чого змінилося. Але якщо подивитися кардинально, ніби нічого не змінилося. Всі мої погляди якими були, такими і залишилися. Здоров'я похитнулося, треба відновлювати.

Я ще, скажімо так, повністю не адаптувався до вільного життя. Зараз намагаюся помічати тільки хороше. Напевно, тому в мене не дуже песимістичне сприйняття реальності — хочеться помічати тільки світле.

— Які наочні зміни ви відзначили для себе в Україні проти того, що було до полону?

— До полону я жив у Енергодарі Запорізької області. А в 2014-2015 роках був у АТО, на війні. Тепер більше у столиці перебуваю — сам лікувався, дружину лікував.

До Києва я раніше приїжджав у відрядження. І бачачи, що зараз тут відбувається, можу сказати: у столиці завжди було добре.

На батьківщині, в Енергодарі, більше неправильних поглядів на Україну. І зараз все так само й залишилося. Слава огу, що не посилилося.

— Який досвід винесли отримали в полоні?

— Все, що не робиться, робиться на краще. Не знаю, чи застосовний цей афоризм до мене чи ні, але я став спокійнішим у своїх вчинках, висловлюваннях. Більше замислююся. Можливо, порозумнішав у чомусь, може, книжок більше прочитав, може, ситуації такі життєві були, що треба було якось виживати. Доводилося об'єктивно оцінювати ситуацію і якось на неї реагувати. А так — на все воля Божа.

— Що тепер думаєте про Росію? І як Україні варто будувати відносини з РФ?

— З Росією ми географічно сусіди, нікуди не можемо дітися. Тому з росіянами якісь відносини підтримувати треба. Але для хороших відносин я поки що не бачу перспектив.

Україна не повинна зраджувати національні інтереси. Як цього досягти? Напевно, на це запитання краще відповість президент або міністр закордонних справ. Я — маленька, звичайна людина, що волею долі стала відомою.

Я досі пишаюся, що є громадянином України. Це для мене почесно. До речі, там, у Росії, мене часто запитували, як отримати українське громадянство. Це говорить про те, що ми можемо переманити до себе безліч хороших, гідних людей.

Едем Бекіров

58 років, пенсіонер, інвалід першої групи. 12 грудня 2018 року на в'їзді у Крим на КПП Джанкой Бекирова затримали співробітники ФСБ за звинуваченням у "незаконному обороті зброї і вибухівки за попередньою змовою". Його, дуже хворого, 100 днів утримували у спецкамері. Ще 158 днів кримчанин провів у медчастині СІЗО-1 у Сімферополі

— Як влаштувалися після звільнення?

— Поки що я ніяк не влаштувався, ще хворію, пройшли операції. З [клініки] Феофанії вже виписалися всі політв'язні, один тільки я залишився.

Російська влада хотіла моєї смерті, і тепер наші лікарі щохвилини борються за моє життя. Наприклад, провели шунтування на серці — унікальну операцію. Загалом у мене проблеми з цукром і з неврологією.

— Які наочні зміни ви відзначили для себе в Україні проти того, що було до полону?

— Життя в Україні дуже змінилося. Люди стали набагато впевненішими у своїх думках, у своїх почуттях, у ставленні до влади. За 25 років незалежності вперше народ, а не олігархат обрав президента. Я вважаю це великим кроком. Давайте дамо голові держави час, можливість здійснити плани.

Також оновилася Верховна Рада — одна молодь працює. Приємно дивитися.

Коли виступають різні там блогери, які ганьблять президента, мені завжди хочеться їм сказати: хто сильно хоче показати, який він правильний і демократичний, той нехай вийде на територію РФ і про Путіна напише все, що пише про наших президентів. І коли їх закриють у камеру і через годину суд винесе їм продовження арешту, тоді вони зрозуміють, що не можна людину необґрунтовано "парафінити".

— Який досвід отримали в полоні?

— Я вже довго аналізую свій тюремний досвід, ставлячи собі це запитання — що я з нього виніс? Я ж азієць, кримський татарин, значить, у мене мислення азійське. Всевишній дає кожній людині випробування. Всевишній дав мені труднощі, але він і повернув мене назад у нормальне життя. І я буду намагатися максимально застосовувати набуті в СІЗО досвід і знання для безкомпромісної боротьби за свою країну, за Крим. Бо Крим це і є Україна, він ніколи не буде російським. І мій кримськотатарський народ за це бореться.

— Що тепер думаєте про Росію? І як Україні варто будувати відносини з РФ?

— Мені до в'язниці писали багато листів підтримки прості люди, росіяни. І не тільки писали. Наприклад, росіянка Валя Мазур, лікарка, взяла мої документи і пішла у МОЗ РФ доводити, що я не можу з такими захворюваннями перебувати у в'язниці. Це унікальні люди. Не можна сьогодні судити за путінським режимом про російський народ, серед них теж дуже багато прекрасних, нормальних людей. Візьміть того ж Андрія Макаревича, Лію Ахеджакову — унікальні люди.

Тому путінська влада і російський народ — різні речі. З адекватними росіянами треба дружити. Але з путінською владою і з цим режимом ніколи не можна якихось стрсунків мати. Бо ця влада брехлива, бреше на кожному кроці, викручується і хоче весь світ обдурити, що Україна — це не та держава, з якою треба сідати за стіл переговорів.

— Як влаштувалися після звільнення?

- Не сказажу, що вже все змінилося у моєму житті. Поки що планів не будую — я ще мало з ким встиг поспілкуватися.

Але мене турбує те, що зараз відбувається з ринком землі [ініціатива Кабміну про виведення землі в комерційний обіг], — без створення Земельного банку збираються розпродавати земельні угіддя іноземцям. Взагалі про який продаж землі йде мова? Я ще розумію продаж права власності, права користування цією землею, але не повноцінне володіння. Навіть у США є обмеження щодо володіння землею на 200 га. Можливо, уряд має якісь зобов'язання перед кимось там? І я на 100% упевнений, що народ України не дасть цього здійснити. Я сам перший буду лягати під що завгодно, аби не дати продавати землю іноземцям.

У майбутньому в ідеалі мені б хотілося, звичайно, працювати на своїй приватній земельній ділянці. Але, найімовірніше, я займуся громадською роботою.

Якщо є впевненість у своїй правоті — вороги все одно відступлять

— Які наочні зміни ви відзначили для себе в Україні проти того, що було до полону?

— У вічі одразу впадає те, як сильно забудували міста: будівлі, як гриби ростуть на кожному кроці. І з ким би я не спілкувався, не тільки з киянами, але й із представниками інших українських міст, усі це підтверджують.

Ще одне спостереження: є певні люди, які "втомилися від війни". Ми були на зустрічі з митрополитом Єпіфанієм [головою ПЦУ] в Михайлівському соборі. І він сказав таку річ: "Як можна втомитися від любові до своєї землі, від любові до Батьківщини, до рідних, до близьких?" Дійсно, як можна відмовитися від себе? Я цього ніколи не зрозумію.

— Який досвід отримали в полоні?

— Насправді я повертаюся до відчуття нетюремної реальності.

Я дякую Богові за шлях, який він мені подарував. Бо — не знаю, як це сталося, — я перетворився на відому персону. Але завжди намагаюся жити, щоб було зрозуміло, де брехня, а де правда.

Ліна Костенко написала у своєму вірші: "Не з нашим розумом осягнути, як виглядає Бог. Я тільки знаю, що Той, хто запустив моє серце, Той запустив і Всесвіт".

Цей шлях мені подарований тільки тому, що я можу його витримати.

— Що тепер думаєте про Росію? І як Україні варто будувати відносини з РФ?

— Можу процитувати повідомлення, яке надіслала мені одна москвичка. "Дізналася сьогодні про затримання [10 жовтня у Криму проукраїнського активіста] Олега Приходька. Як страшний сон, який уже бачила раніше: як ніби історії [Олега] Сенцова і ваша, зшиті в одну, і все по-новому. Не знаю, як ми, росіяни, будемо відмиватися від усього цього. Який же це нестерпний сором. Як чорти невгамовні причепилися до вас і не відстаємо".

Що робити з Росією? Будувати відносини з такими людьми, як ця москвичка. Бо з Кремлем будувати ніякі стосунки неможливо.

Знаєте, в таборі тебе ніхто за людину не вважає. Ти повинен, зобов'язаний все виконувати, як накаже тюремне начальство. Але я вперся і не відступав від свого, наприклад, ніяких ранкових шмонів. І з часом тюремники зрозуміли, що тиснути на мене марно. Так ось, якщо є впевненість у своїй правоті — вороги все одно відступлять.

Насправді світ повинен зрозуміти, що збудувати повноцінну систему безпеки на планеті можна тільки на руїнах Кремля, на руїнах путінського режиму.