Повернення Московії

Путін знову заговорив про "історичну Росію". Чому українська державність так вражає північного сусіда, і як від цього залежить майбутнє Європи

Владислав Іноземцев, доктор
економічних наук, директор
російського Центру досліджень
постіндустріального суспільства

Цього тижня на сайті президента Росії Володимира Путіна з'явилося інтерв'ю Про Україну, в якому він не тільки повторив свою тезу, що росіяни й українці — один народ, а й розвинув її. Очільник Кремля припустив, що люди, які колись стали "сприймати себе з певним рівнем незалежності від російської держави, у майбутньому все-таки прийдуть до усвідомлення необхідності об'єднання Росії й України заради можливостей і конкурентних переваг". І хоча, скажімо так, досить нетрадиційні стосунки Путіна з історією відомі широко, нові одкровення лідера РФ потребують коментарів.

Давня Русь до монгольської навали мала три головні центри: Новгород і Псков, звідки почався "шлях із варягів у греки"; Київ, який став "точкою збирання" нововізантійської цивілізації; і Володимиро-Суздальську землю, колонізовану молодшими лініями київських князів. Остання першою прийняла найстрашніший удар кочівників і перетворилася на центр опору їм. Москва, яка піднеслася у XIV–XV століттях, дала назву новому великому князівству, яке не тільки звільнилося від ярма, але й почало наступ на ханства, що занепали. У підсумку до 1640-х років московити дійшли до Тихого океану, заснували сибірські міста і створили найбільшу за територією колоніальну імперію.

Однак Московія XVI століття ще не була Росією — назва Рωσία, яка прийшла з Константинополя, приживалася повільно. Вона поширилася у кінці XVI століття й остаточно закріпилася у нинішньому вигляді ("Росія") в середині XVII століття зокрема й тому, що держава, яка розширювалася, знову об'єднала три центри "історичної Русі" (Новгород за підсумками походів 1478 і 1569–1570 рр., а після 1654 року — і Київ). Московська імперія перетворилася на Росію і з початку XVIII століття запустила новий імперський проект. Створена вже не Московією, а Росією імперія охопила Прибалтику, Польщу, Крим і Валахію, Закавказзя і гірські території, а пізніше й Середню Азію. Рушієм цієї хвилі імперського розширення були не тільки московити, але й усі ті, хто влився до Росії, і навіть ті, хто прийшов на її службу з далеких земель.

Одна імперія створила іншу, утворивши своєрідну "матрьошку"

Фактично одна імперія створила іншу, утворивши своєрідну "матрьошку", якої не знала жодна західноєвропейська країна (ті спочатку втрачали одні володіння (Перу і Венесуелу, Аргентину та Бразилію, Луїзіану і східно-американські колонії), а потім здобували інші (Філіппіни й Анголу, Камерун й Індокитай, Малайю й Індію), щоб втратити і їх.

Російська імперія зруйнувалася у 1989–1991 рр. специфічним чином. Метрополія не тільки втратила завоювання, здійснені протягом XVIII–XIX ст., — вона сама розпалася, тим самим переставши бути Росією і відступивши до кордонів Московії за підсумками Лівонської і шведської воєн. Згадуючи ініціативу депутатів Верховної Ради VIII скликання від Радикальної партії, які в липні 2017 року запропонували називати північно-східного сусіда не Росією, а Московією, я маю сказати, що таке розмежування понять було б абсолютно правильним.

Кремлівські стратеги часів розпаду СРСР не дарма мріяли про якийсь "слов'янський союз" — якби він трапився, події 1989–1991 рр. означали б повернення від Російської імперії до Росії в тому сенсі, який це слово мало в другій половині XVII століття. Але розпад пішов далі, залишивши Москву наодинці з її ранніми колоніями, від Татарстану і "російської" Півночі до Чукотки і Приамур'я. Протягом кількох десятиліть Кремль був зайнятий викорчовуванням елементів "випадково" допущеного федералізму й економічною експлуатацією Сибіру і Далекого Сходу — тим, чим бавився і в попередні п'ятсот років.

Однак відчувати себе Московією, яка навіть називається інакше, важко: масштаб приниження не компенсується ані ядерною зброєю, ані пропагандистською риторикою. Саме тому в Кремлі поминають "русскій мір" й "історичну Росію"; саме тому українська державність так уражає сусіда; саме тому "інтеграція" з Білоруссю стає воістину параноїдальною ідеєю.

Світ XXI століття дуже відрізняється від світу XVII. Однак потрібно пам'ятати, що тоді Московія консолідувала Русь, а не Русь змінила Московію. Нинішній конфлікт Москви і Києва відображає суперечку російської цивілізації, що виникла між Балтією і Візантією (невипадково Михайло Грушевський писав історію України-Руси), з московською, що сформувалася не стільки як "азійська" під впливом монголів, скільки як імперська у процесі протистояння їм.

На жаль, ця суперечка обернулася війною, яка, дасть Бог, коли-небудь завершиться, — але війною не України і Росії, а України-Руси і Московії. Протистояння не Степана Бандери і Йосипа Сталіна, а Данила Галицького, проголошеного Інокентієм III Rex Ruthenorum, і Олександра Невського, який отримав ярлик на князювання з рук хана Мунке. Протистоянням, від підсумків якого, я переконаний, залежить сьогодні майбутнє всієї Європи.