Поговорімо про Україну

Таке відчуття, ніби наша країна просто не може підібрати слів, щоб заявити про себе світові. Тому доводиться звучати нам — простим українцям

Сергій Жадан,
письменник

Говорити про Україну — заняття азартне, але невдячне. Особливо якщо перебуваєш за її межами. Насамперед через співрозмовників. Зазвичай же одразу потрапляєш на експертів. І стикаєшся із цим постійно — в Польщі, Німеччині, Франції, США. У дорослих серйозних людей, які запитували тебе про твою країну, на все є готова відповідь. У кожного, звичайно, своє бачення, розуміння і глибина занурення. Але якщо загалом, то всіх цих експертів можна розділити на дві категорії.

До першої належать умовні поляки-німці-французи-італійці, які ставляться до України добре, але інформацією користуються вибірково, реальність сприймають суб'єктивно. З Україною, як правило, пов'язані чимось незбагненно особистим: або з кимось у шлюбі (варіант — заручені, розведені), або ведуть спільний бізнес (варіант — інвестували в щось, у чому не розбираються, і лишилися пошитими в дурні українськими партнерами), або якось безпосередньо причетні до проблем демократії (політики, журналісти, проповідники). У всякому разі, до інформації, почутої від тебе і не підкріпленою авторитетною думкою дружини (варіант — українського менеджера з оптових продажів, церковного старости), ставляться скептично. Іноді від них можна почути альтернативний опис політичних сил у нас вдома, іноді — якусь інформацію, що свідчить про їхню належність до промислового шпигунства, але загалом — це найлояльніша і найприхильна до нас соціальна група. Україну вони люблять, хочуть їй допомогти, нехай і не знають як.

Значно гірше з другою категорією. Це жителі того ж ЄС або США, або інших куточків безмежного світу, які дивляться на нього, умовно кажучи, крізь російське відображення. Вони навіть посилаються на незалежні засоби масової інформації. Звучить це приблизно так: "Ситуація на Донбасі? Ми чули від нашого кореспондента у Східній Європі". "А де знаходиться офіс вашого кореспондента?" — цікавишся у відповідь. "Ну, як де? — дивуються вони. — У Москві". Оцінювати ситуацію в Україні насамперед з урахуванням інтересів і переваг наших північних сусідів — для багатьох звично і комфортно. Водночас до самої України ставляться цілком прихильно, хоч і певним чином поблажливо. Мовляв, ви ж розумієте: збройний переворот, радикали у владі (так-так, це про Україну), цензура і русофобія. Мовляв, сфера інтересів, історичні обставини, світове закулісся. Одним словом, нас люблять, але бажано в підсмаженому вигляді. На співвітчизників, які заперечують присутність радикалів у владі, дивляться із підозрою. Як на потенційних радикалів. У дискусію вступають легко, правда, співрозмовника зазвичай не слухають.

Нас люблять, але бажано в підсмаженому вигляді

У чому тут річ? У небажанні розуміти? Так, безумовно. Але й у відсутності чіткої та доступної інформації зокрема.

У розмовах з українцями, щедро розкиданими по світу, постійно чути скарги на відсутність України в цьому самому світі. Українці — від Польщі до Канади — вже шостий рік поспіль намагаються привернути увагу політиків і громадян тих країн, в яких їм випало перебувати, до подій на своїй батьківщині. Українці не дають їм спокою і нагадують про незручне. За великим рахунком, роблять те, що повинна робити сама Україна. Але не робить. Або, скажімо так (щоб не впадати в крайнощі), робить недостатньо.

Таке відчуття, ніби Україна просто не може підібрати слів, якими могла б говорити про себе, пояснити себе, які звучали б просто і переконливо. Іноді це несе в собі фатальні наслідки. Іноді єдина можливість заявити про свою країну — голоси самих українців, які, не дочекавшись офіційних меседжів, самі кричать про окупацію та агресію.

Зрештою, ми багато чого робимо вперше. Наприклад, уперше намагаємося говорити зі світом так, щоб світ не зміг нас ігнорувати. Складно, але іноді виходить.

У нас загалом виходить більше, ніж можна було б очікувати. Нас дійсно погано знають, але дуже часто, щойно ми починаємо говорити своїм голосом, він запам'ятовується. Це не завжди вдається на офіційному рівні. Поки політики звучать непереконливо, про Україну говорять музиканти, режисери та поети. Можливо, вони роблять це занадто емоційно, можливо, їм не вистачає аналітики й прагматизму. Проте у них є позиція і любов до того, про що вони говорять. Іноді цього достатньо, аби бути переконливим.