Подорож до центру землі

Руїни Широкиного, російські танки на околиці Донецька, путінський "рай" у Станиці Луганській і грізна сила української армії, здатна вразити Європу. НВ публікує репортаж французького письменника і філософа Бернара-Анрі Леві, який першим зі своїх західних колег проїхав усю лінію фронту на сході України

Бернар-Анрі Леві

Цей великий транспортний вертоліт створили ще в СРСР. Він летить низько, майже повзе, притискаючись носом до землі, щоб залишитися непоміченим для російських радарів. І ось через дві години польоту над замерзлими озерами і зруйнованими селами ми прибуваємо до Маріуполя.

Рибальський ринок у центрі міста практично порожній. Магазини на проспекті Леніна не працюють. Величезні доменні печі заводу Азовсталь функціонують у неповному режимі, викидаючи чорний брудний дим. Це місто до війни забезпечувало чималий відсоток ВВП України. Сепаратистам не вдалося його захопити, але вони продовжують його душити.

Широкине, приморський курорт за 11 км на схід від Маріуполя. Із 2 тис. мешканців сьогодні залишається лише кілька колишніх власників готелю. Та й то вони приїхали сюди на кілька годин посидіти на могилі батька під захистом підрозділу Національної гвардії.

Колись розкішні особняки на вулицях Шапоткіна і Пушкіна перетворилися на гори будівельного сміття — все це схоже на те, що залишає після себе ІДІЛ в Іраку і Сирії.

"Широкіно", як наполягає Марта Штурма, молода лейтенантка, яка виконуватиме функції перекладача в цьому моєму репортажі, був звичайним курортом. Містечко не мало стратегічного значення, і, схоже, ця церква із пробитим дахом, ця поліклініка, зруйнована до бетонного фундаменту, ця знищена важкою артилерією школа, біля якої досі валяються обвуглені зошити, — все це розбили сепаратисти тільки для їхнього задоволення.

На курортне містечко налетіла злість, бо довелося місяцями топтатися біля воріт Маріуполя? Помста найманців, які, відступаючи, спалювали за собою міста? Садистська радість бачити, як останні місцеві жителі тікають від артобстрілів? Це 2020 рік, ми в Україні. І ви можете уявити собі армію вандалів, які, не захопивши Гавр, перетворили на попіл Онфлер і Довіль.

Ця війна триває. І доказ цьому я отримаю за 30 км на північ звідси, у Новотроїцькому, де розміщується 10-й батальйон гірсько-штурмової бригади.

Незабаром шосе закінчується, і приблизно годину ми добиралися до його розташування жахливою дорогою у броньованій машині, замаскованій під автомобіль швидкої допомоги.

Ледь приїхавши, ми дізнаємося, що цього ранку о 7:15 один солдат загинув, і ще одного поранено. Із генералом Віктором Грущаком і підрозділом спецпризначенців ми пробираємося через нескінченний лабіринт окопів. Деякі з них глибокі, схожі на галереї, укріплені дошками і колодами. Інші — відкриті, заховані під маскуванням.

Через кожні 50 м стоїть вартовий, іноді він перебуває у бліндажі, де в грубці тліє вугілля, іноді — за амбразурою, замаскованою старою соломою. Генерал із гордістю показує мені цю лінію дисциплінованих вартових, які не дозволять ворогові потіснити себе, як це було у 2014 або 2015 роках.

Красногорівка, ще кілька кілометрів на північ, майже прилягає до Донецька, столиці самопроголошеної республіки. Саме тут цього ранку постраждали двоє чоловіків.

Ми проїхали через звільнену з боями Мар'їнку, зайшли в тутешню фактично цілу церкву з кам'яними сходинками. Віряни вважають, що золоті куполи захистили її від граду снарядів.

Полковник Максим Марченко називає тих, хто воює з іншого боку, "противником". Я ніколи не чув від нього або від його колег слів "сепаратисти" або "проросійські бойовики". Тут усе просто: у Марченка і його хлопців стріляють росіяни. "Подивіться, — каже він мені, вказуючи на осколки снарядів від Граду. — Тільки Росія має таку зброю".

Піднімаємося на сьомий поверх перетвореної на штаб сторожової вежі. Звідти в бінокль через щілини у стіні з мішків із піском можна роздивитися околиці Донецька. Це велике місто, у центрі якого знаходяться будівлі заводів і терикони, а трохи осторонь помітно бетонні каркаси зруйнованого аеропорту. Здалеку це схоже на занедбаний парк юрського періоду.

На передньому плані стоїть колона танків Гвоздика (самохідна артилерійська установка), такі самі танки використовували під час другої чеченської війни. Важко уявити, звідки вони могли сюди прибути, як не з московських арсеналів.

Ми перебуваємо поблизу Миролюбівки, це ще далі на північ і далі від фронту. Тут ми потрапляємо в сектор обстрілу. Це лише навчальна тривога, поспішає уточнити командир гарнізону.

Тут також ми бачимо щонайменше 20 молодих українських артилеристів, які вовтузяться біля гармат.

"Подивіться на цих сталевих монстрів, — каже Марченко, — поспостерігайте за цими швидкими людьми, як вони заряджають і розряджають звіра, обчислюючи кут вогню. Ми виконуємо накази нашого Головнокомандувача, президента Зеленського, і ми вважаємо за честь, на відміну від супротивника, поважати рішення про припинення вогню, передбачене Мінськими угодами. Але я скажу вам одне: якщо стратегія зміниться, і Генеральний штаб ухвалить рішення звільнити захоплені території Луганська й Донецька, тоді Європа побачить, що українська армія — грізна сила, здатна завершити цю війну".

Я не можу не згадати батальйон, який бачив п'ять років тому на околиці Краматорська. Він був розгромлений артобстрілом. Я пам'ятаю тих солдатів зі смертельно блідими обличчями, настільки виснажених, що вони спали стоячи, просто притулившись до стіни. Тоді президент Петро Порошенко зібрав екстрену нараду своїх командирів — один із них прийшов на милицях. Який шлях пройдено за п'ять років до цієї трансформації!

Селище Піски, неподалік від Донецька, повністю знищене і заміноване. Доводиться пересуватися пішки, один за одним, слідом за патрульними, які супроводжуюють нас.

Жодної цілої будівлі. Зруйновані будинки зі сліпими вікнами, хрест на хрест забитими дошками. Вулиці більше схожі на пустирі, де трава пробивається з-під свіжого снігу. Тут немає води, немає електроенергії, немає каналізації. Із кількох тисяч населення, що проживало в Пісках до цього спалаху божевілля, залишилося лише три сім'ї. Вони ховаються у своїх підвалах, і начальник патруля не бачив їх уже кілька тижнів.

"Можливо, — просто каже він, — у цьому апокаліптичному пейзажі більше немає живих, окрім нас, адже російські снайпери з настанням ночі стріляють, використовуючи прилади нічного бачення".

Вдалині чути крики яструба. Ми зустрічаємо худющого пса, який облизує край кам'яного колодязя. Ще один із задерев'янілими лапами викинутий на купу сміття. Піски — це місто-фантом. Люди і тварини тут здаються привидами. Ніщо мене не лякає більше, ніж цей неживий пейзаж.

На цій війні вже загинуло 13 тис. людей, і щотижня, незважаючи на офіційне припинення вогню, до них додаються нові жертви.

Щоранку я прокидаюся з непереборним бажанням дізнатися більше про загиблого і пораненого позавчора о 7:15 ранку, якраз перед нашим приїздом. Тому їду в покровську сільську лікарню, куди їх перевезли. Загиблий, Євген Щуренко, у морзі, його голова прострелена. Він переодягнений у нову уніформу. Поранений перебуває в загальній палаті з п'ятьма іншими, цивільними і військовими, які постраждали цього тижня.

На ліжку навпроти тихенько стогне підліток, намагаючись заглушити свій біль. Ще один поранений дивно збуджений, а на його губах виступає кривава піна. Головний лікар каже, що канонада зробила його божевільним.

Той, кого ми прийшли провідати, відмовляється спілкуватися. Його відсутній погляд каже лише про одне: тільки б біль став меншим. Потім він усе-таки вирішує заговорити й обережно піднімає ковдру, щоб показати свої бинти на животі і стегні. Слабким, але твердим голосом він розповідає, що осколки гранати поранили його саме тоді, коли він намагався проскочити у свій окоп. І що він занадто повірив у реальність припинення вогню і в ОБСЄ, представники якого мали бути десь поруч.

Станиця Луганська — найпівнічніша позиція на лінії фронту. Це останній пункт пропуску між українцями з двох боків. Формально це коридор, розділений посередині сталевими ґратами. З обох боків контроль, як на митниці: сепаратисти — на сході, лоялісти — на заході. Одразу впадає в око: немає жодної людини, яка б у цей час переходила в зону сепаратистів. А в протилежному напрямку вишикувалися нескінченні черги з бабусь із величезними сумками, худих стареньких в інвалідних візках і зовсім молодих людей.

Мені розповідають, що Україна, яка вважає мешканців Луганська й Донецька заручниками сепаратистів і Путіна, продовжує визнавати їхні права та виплачувати пенсії. І тисячі бідних людей їздять знімати свої гроші в банкоматах від банків, лояльних до України. А оскільки в путінському "раю" магазини порожні, ці люди потім їдуть у вільну Україну, аби купити за свої крихітні пенсії предмети першої необхідності.

Мені, кажучи щиро, важко зрозуміти, чому вони не наважуються раз і назавжди відмовитися від виснажливих випробувань і переселитися на правильну сторону. Це схоже на нову версію старої радянської добровільної неволі. А хто в цій війні заручник і в кого — це запитання, яке ми вже не маємо права ставити, коли бачимо ці колони внутрішніх мігрантів, для яких у певний день і годину відчиняються ворота їхньої сепаратистської в'язниці.

У Золотому, поруч із Луганськом, — знову окопи. Простіші, ніж у Новотроїцькому, із простими дошками, покладеними на чорнозем. Але вони вражають більше через цих величезних собак, які, як Цербер, охороняють вхід у ворота пекла війни. І ще більше — через цих надмірно озброєних Рембо із землистими обличчями і в балаклавах, які стоять на сторожі на відстані десять метрів один від одного.

Як вчинить Україна? Чи наважиться вона силою відібрати свої Ельзас і Лотарингію? І чи зможе вона одного разу отримати назад Крим, який, як я припускаю, за Україною іноді потайки тужить? Я не знаю.

Ця забута нами війна в Україні, її трагедія, ці 500 км фронту і люди, які й через дві години після опівночі продовжують нести вахту, стосуються нас, безтурботних жителів Заходу, і повинні стати для нас докором сумління.