Почую кожного

Зараз усі говорять про вибори. Аналізують опитування, рівень підтримки того чи іншого кандидата. Але як це все стосується життя звичайного українця? Особистих надій та розчарувань?

Сергій Жадан,
письменник

Громадські настрої — річ дивна. Їх начебто можна прорахувати, але складно пояснити. Нам показують заміри і результати опитувань, рівень підтримки того чи іншого політика, демонструють, який відсоток глядачів дивився той чи інший канал, а хто перемкнув президентську промову в новорічну ніч, але яка соціологія пояснює всі ці переваги? Авжеж, експерти впевнено трактують зміни електоральних настроїв, виводять генезис симпатій і розчарувань рядового українця, але як ці оцінки стосуються життя? Життя звичайного українця.

Я ось до чого веду. Всі зараз говорять про вибори, відстоюють свій вибір, зневажають вибір опонента. Хоча навіть не опонента — в наших реаліях звично і прогнозовано, якщо чиїсь погляди не збігаються із твоїми, називати цю людину ворогом. Крім того не особистим ворогом, а ворогом України. Політичні симпатії компромісів не терплять. Тому від інтелігентних, соціально активних знайомих постійно доводиться чути щось на кшталт: "Не розумію, як можна взагалі голосувати за того-то (ту-то)?" І головні в даному випадку слова "не розумію".

Ми в принципі схильні тлумачити своє нерозуміння ситуації як її неприйнятність. Відповідно, наше "не розумію" варто перекладати як "не сприймаю" або навіть "засуджую". Але навряд чи "не розумію, але хотів би спробувати".

Монологічність сучасного українця не передбачає появи в розмові сторонніх голосів. Театр рядового українця — це театр одного актора. Ми вчимося промовляти свої монологи, вчимося говорити. Можливо, колись почнемо вчитися чути іншого.

Громадські
настрої —
річ дивна

Проте. Повертаючись до суспільних настроїв. Нещодавно побував на рідній Луганщині, на історичній, так би мовити, батьківщині. Поспілкувався із земляками. І всі, звичайно, запитували про вибори. Точніше, як питали. Звучало це приблизно так: "Ти за кого?" І не чекаючи відповіді, одразу: "Ось я..." І далі список різних прізвищ. А щойно цікавишся, чому саме такий вибір, чіткої відповіді немає. Нечіткої теж немає. Якісь застереження про розчарування та корупцію, про нові обличчя і стару систему. Але в цілому вибір не пояснюється.

І ти залишаєшся наодинці зі щойно отриманою соціологією (якою б сумнівною вона не була) і навіть не знаєш, що з нею робити. Чого вона повинна навчити? Того, що в діях і симпатіях співвітчизників не завжди варто шукати логіку і послідовність? Що наші уявлення про світ стрункі і переконливі лише у нас у голові і легко втрачають свої властивості, щойно наші таргани починають грати на чужому полі? Зрештою життя показує, що не варто вимагати багато від ближнього свого, оскільки в більшості випадків ближній просто не здогадується про твої очікування.

Ось правда, я часто не розумію співвітчизників. Ба більше — усвідомлюю, що вони мене теж у багатьох випадках не розуміють. Раніше це якось напружувало, але останні роки міркую так: ну добре, цілком можливо, що це у мене проблеми з аргументацією і переконливістю, варто спробувати ще раз. Потім, якщо не вийде, завжди встигну розчаруватися і всіх проклясти.

А поки не розчарувався, спробую все-таки почути, чим саме вони керуються, ці мої опоненти, супротивники і вороги, коли приймають свої сумнівні рішення і займають свої неоднозначні позиції.

Звичайно, виникає логічне запитання: навіщо слухати те, з чим не згоден? Ну, хоча б для того, щоб остаточно переконатися — почуте тебе не влаштовує.

Адже найпростіше — довести собі, що навколо одні вороги. Це, безумовно, дисциплінує і надихає, але втомлює. Жити з численними противниками — справа не дуже весела. І те, що ці вороги водночас вигадані і до реальності не мають жодного стосунку, ситуацію не сильно змінює. Тому я особисто, перед тим як піти до біса, перепитав би, чи мене туди посилали.

Ну, і взагалі, ворога краще знати в обличчя. Навіть якщо це обличчя не викликає жодної симпатії.