Початок кінця

Бабин Яр став предтечею європейського Голокосту. У Києві нацисти вперше обкатали свою технологію масового знищення мирних громадян. Але чому почали саме звідси?

Еліна Бондаренко,
київський гід

О станній тиждень червня 1941 року. Поет і уродженець Полтавщини Борис Ковинєв пише вірші, які ідеально лягли на музику польського композитора Єжи Петербурзького. Пісня миттєво стає хітом і йде в народ. Ось її перший куплет: "22 июня ровно в четыре часа Киев бомбили, нам объявили, что началась война".

Дві вражаючі деталі визирають із цих рядків. Деталь перша — радянській людині оголошують, що війна тільки почалася, хоча до цього часу вона триває вже два роки. Під нацистами впала Франція, Нідерланди, Норвегія, Данія, Чехословаччина, Польща, все ще відбивається Англія. Весь цей час Москва і Берлін пов'язані узами Договору про ненапад і нейтралітет (23 серпня 1939 року). Гітлер і Сталін — ситуативні союзники. Звичайно, вони не друзі. Але їх режими тотожні. Цей факт зіграє трагічну роль в історії Голокосту.

Деталь друга: Київ — один із перших радянських міст, що прийняло всю тяжкість удару Третього рейху. Українська столиця протрималася 72 дні. І все ж Київ став найбільшим радянським трофеєм вермахту.

Саме тут, уперше в небездоганній історії людства, нацисти розгорнули фабрику винищення мирного населення у промисловому масштабі. Всього за один день у Бабиному Яру було розстріляно більше 30 тис. київських євреїв. Безприкладний акт насильства. "Це перша спроба тотального знищення євреїв великого міста, — розповідає Юлія Смілянська, директор київського Інституту юдаїки.— Бабин Яр — це точка відліку, поворот до так званого остаточного вирішення єврейського питання".

Дуже скоро ця моторошна статистика подвоїлася, потроїлася, зросла вчетверо і стала інтернаціональною. Бабин Яр — найбільша у світі братська могила українців, євреїв, ромів, росіян та інших народів, що населяють Україну. Кількість жертв перевалило за дві сотні тисяч. Що наочно демонструє — тоталітарний режим ніколи не буває ситий однією жертвою.

Почавши винищувати невинних, він неодмінно займеться непричетними і зрештою добереться до недоторканних. І це, мабуть, основний урок, який дав Бабин Яр світу. Але якою ціною!

До війни населення Києва становило 846 тис. осіб. Приблизно чверть із них пішла на фронт. Третину евакуювали. У другій половині літа 1941 року в місті залишалося близько 350 тис. киян. Два записи в щоденнику киянки Ірини Коршунової, зроблені нею з різницею в три тижні, — ілюстрація того, як швидко змінювався їх настрій:

"4 липня.

Всі вулиці заповнені тікаючими до вокзалу людьми. У всіх на обличчях одне єдине бажання — виїхати, виїхати швидше, як від чуми або прокази.

26 липня.

Тихо на вулицях. Народ ніби прибитий. У трамваях завжди можна їхати сидячи. Найрізноманітніші чутки ходять містом. У всіх стан напруженого очікування. Є публіка, яка залишається у Києві з очевидним розрахунком на зміну суспільного ладу".

За 23 роки більшовицький режим уже багатьом набрид. Бідність, репресії, винищення інтелігенції, індустріалізація за рахунок розграбування провінції, культ особистості та інше. Ну, що може бути ще гірше?

Звичайно, не всі перебували в блаженному очікуванні чудесних змін. Багатьом просто не було куди їхати, і не було ніякої матеріальної і технічної можливості бігти. "З Києва йшла масова евакуація оборонних заводів, — розповідає Світлана Левітас, автор фільму Слово Праведника. — Все, що пов'язано з оборонкою, евакуювалося насамперед, а люди вже в другу, в третю чергу".

Крім того, Левітас розповідає НВ, що влітку 1941-го все місто було заклеєно листівками, в яких киян переконували, що Червона армія не здасть ворогові столицю УРСР. Утримати Київ — наказ Сталіна. Так що будь-які сумніви трактувалися як панікерство, провокація, зрада.

Близький родич бабусі Світлани Левітас у 1941-му почув, що в планах німців тотальне винищення євреїв. Про що негайно повідомив своїй великій київській родині. Він благав їх покинути місто, поки не пізно. "Вся сім'я сказала йому, що він сильно перебільшує, — розповідає Левітас.— Тому що в Першу світову війну німці вже приходили до Києва, і євреїв вони не вбивали, в місті тривало якесь життя. Загалом, йому вартувало великих зусиль вивезти сім'ю".

Але були і ті, хто не втік, а рвався до Києва. Так як протягом липня, серпня і першої половини вересня впали Луцьк, Чернівці, Рівне, Тернопіль, Біла Церква, Вінниця, Житомир, Кременчук, де насамперед нова влада спільно із загонами колабораціоністів приймалася знищувати єврейські поселення. Наймасовіша літня акція — 23,6 тис. розстріляних євреїв у Кам'янці-Подільському. Провінція рятувалася втечею в неприступну, як їм обіцяли, фортецю — Київ.

Але 18 вересня Сталін дав армії новий наказ — залишити Київ. Цей наказ виконати було нескладно. Понад півмільйона червоноармійців уже потрапили в оточення і були взяті в полон. 37-а армія, яка прорвалась із оточення та яку очолював генерал Андрій Власов, залишаючи Київ, підірвала за собою всі мости через Дніпро. 19 вересня пастка закрилася. До Києва увійшов вермахт.

21 вересня у газеті Українське слово вийшло інформаційне повідомлення: "Головна квартира фюрера: Верховне командування німецьких збройних сил повідомляє: Після відважного прориву сильних укріплень на західному березі Дніпра наші війська увійшли в місто. Над цитаделлю Києва від нинішнього ранку майорить німецький військовий прапор".

У всіх завойованих німцями українських містах насамперед вони бралися за організацію розправи над євреями. 11 вересня штаб Einsatzgruppen C (ескадрон смерті, який здійснював винищення цивільного населення на окупованих територіях) повідомив у Берлін, що в Кам'янці-Подільському ними розстріляні 23,6 тис. євреїв. Серед них до 16 тис. депортовані з Угорщини.

Напередодні пройшли подібні розстріли в Шепетівці, Бердичеві, Вінниці. Тільки влітку 1941-го таким чином були знищені 95 тис. євреїв. Всі ці жахи стали лише прологом до великої крові. У найближчі півроку в усій Україні буде винищено ще півмільйона євреїв. Безпрецедентні темпи.

24 вересня у Києві трапилась сумнозвісна пожежа на Хрещатику. Замінований підпільниками центр міста був піднятий у небо. Колишній заступник директора Музею історії Києва Дмитро Малаков, описуючи масштаб руйнувань, повідомляє, що вибухи знищили практично всю непарну сторону Хрещатика і мінімум третину парної сторони. Усім сусіднім вулицям теж чимало перепало. Кількість жертв серед німців і мирних громадян невідома досі, але їх було досить, щоб занепале місто здригнулось.

Із щоденника Коршунової:

"25 вересня.

Все звалилося. Звалилося швидше, ніж ми могли припустити. <...>. Почалися пожежі. Горіли ці підірвані будинки і швейна фабрика імені Свердлова. А з боку вокзалу підіймалися величезні стовпи чорного диму — це горіли і вибухали вокзал і ТЕЦ. <...> Водоканал був підірваний ще зранку, і розраховувати на воду не доводилося.

28 вересня 1941 року на вулицях Києва з'явилася близько двох тисяч листівок. Вони були розвішані за наказом нового командування. У них українською та російською мовами було видано розпорядження всім євреям у понеділок вранці 29 вересня з'явитися на ріг вулиць Мельникової і Доктерівської. Хто з жидів не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний".

Від центру міста до Бабиного Яру потягнувся потік приречених жінок, дітей, людей похилого віку. У кожного з них жевріла надія, що мова йде "всього лише" про депортацію. Для таких надій було як мінімум три причини:

1. Багато киян ще пам'ятали німців 1918 року, які тоді окупували Київ і поводились тут більш ніж пристойно. 2. Недалеко від Бабиного Яру розміщувалася залізнична станція. А німецький наказ свідчив, що з собою потрібно взяти необхідні речі. Чим не причина повірити в Результат? 3. Ніхто інший ще ніколи не вдавався до практики масових розстрілів мирних громадян. Але ті, що сподівалися на гуманізм, фатально помилилися.

Цими днями до Києва вже прибув передовий загін Sonderkommando 4а. Це спецпідрозділ, спеціально організований для масового винищення євреїв. Їм і потрібно було відкрити ворота пекла в Бабиному Ярі. Наскільки вони були широкі, свідчить звіт уповноваженого міністерства окупованих східної області групи армії ЮГ капітана Ганс Коха.

Київ, 5 жовтня 1941 року: "Як покарання за очевидний саботаж 29-30 вересня знищені євреї міста, загалом (за даними оперативних команд СС) близько 35 тис. осіб, половина з яких — жінки".

О, ЩАСЛИВЧИК: Циля Бронфейн, бабуся Світлани Левітас, автора фільму Слово Праведника, дивом врятувалася, піддавшись на вмовляння родичів, і вчасно покинула Київ

С мілянська відзначає одну дуже важливу особливість Другої світової війни. Масові розстріли мирного населення, нехай навіть ненависних для Гітлера євреїв, почалися, тільки коли нацисти увійшли на територію СРСР. Тобто перші вісім років існування гітлерівського режиму були переслідування, арешти, депортації євреїв, була навіть сумнозвісна Кришталева ніч, коли в листопаді 1938-го в Німеччині розгромили і розграбували все майно євреїв, із них 100 осіб загинуло. Все було, але не було масових розстрілів і душегубок.

Голокост у його найстрашнішому вигляді почався у радянській Україні. Бабин Яр — його перші ворота. Смілянська пояснює цю нацистську інновацію тим, що в завойованій ними радянській Україні цінність людського життя вже давно була обнулена. "Вони [німецьке командування] припускали, що це [розстріли мирних громадян] не стане шоком для населення, — пояснює Смілянська. — У Німеччині, Нідерландах таке було неможливо".

Низькою в СРСР вартість людського життя стала не одразу. Ще 5 вересня 1918 року Рада народних комісарів прийняла постанову про так званий червоний терор, у відповідь на замах на Володимира Леніна.

Англо-американський дослідник Роберт Конквест, автор книги Великий терор, виданої ним у 1968-му, зазначає, що в результаті цієї постанови, кількість розстріляних, закатованих більшовиками власних громадян досягло 140 тис. І хоча ця цифра ставиться під сумнів іншими істориками, суть залишається незмінною. Розстріл мирних громадян у СРСР — не така вже й дивина.

Із щоденника чоловіка поетеси Анни Ахматової Миколи Пуніна: "18 липня 1925 року розстріляні ліцеїсти. Кажуть, 52 людини. Решта заслані, майно, аж до дитячих іграшок і теплих речей, конфісковано. Офіційних повідомлень немає, але всі знають. Говорять про це з жахом і відразою, але без подиву і справжнього обурення".

ОСТАННЯ СЕКУНДА: Ця фотографія була знайдена у загиблого німецького офіцера. На ній зображений розстріл цивільних осіб у Бабиному Ярі. Київ, 1942 рік

У 1930-х Україна пережила страшний штучний Голодомор. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, в результаті голоду померли як мінімум 3,2 млн українців. Природно, і цей злочин режиму не викликав тоді "подиву і справжнього обурення".

Газетні повідомлення про розстріли ворогів народу, інтелігенції стали для когось буденними, для когось приємними новинами. Після того, як у серпні 1936-го за вироком суду за політичними звинуваченнями були розстріляні соратники Леніна Григорій Зінов'єв і Лев Каменєв, їх політичний однодумець Микола Бухарін написав генпрокурору Андрію Вишинському: "Що розстріляли собак — страшенно радий".

Через півтора року розстріляють самого Бухаріна, чому буде "дуже радий" Микола Єжов, нарком внутрішніх справ СРСР. Його розстріляють два роки по тому. Іншими словами, в свідомості радянської людини розстріли, страти, тортури, уявлення про те, що ворогом народу може бути цілий народ, легко поєднувалися з дійсністю. Нацистам залишалося лише змістити акценти. І вони зробили це з надзвичайною легкістю, звинувативши у всіх нещастях євреїв. Тоталітарні режими швидко привчають населення до легких відповідей на складні питання.

Після серії звірячих акцій в Україні нацисти Einsatzgruppen C посилали своєму командуванню донесення приблизно такого змісту: "Швидше за все, населення не знає про те, що відбувається, у всякому разі, ніяких протестів не було".

"Безсумнівно, окупаційний режим на цій території був більш жорстоким, ніж в Європі, — резюмує директор Інституту юдаїки. — Але навіть якщо б протести і були, вони б досить жорстко придушувалися".

Зовсім без нарікання на кухнях обійшлося і з розстрілом п'яти ромських таборів. 20 тис. циган, знищених нацистами в Україні, були фактично непомітними ще понад півстоліття після війни. Пам'ятник у вигляді ромської кибитки був споруджений у 1999 році, а встановлений у Бабиному Ярі лише в 2016-му.

Тоді ж, на 75-річчя річниці пам'яті жертв Бабиного Яру, Борис Гудзяк, президент Українського католицького університету, виступаючи у Верховній Раді сказав, що протягом багатьох років історія Бабиного Яру, як і історія Голодомору, замовчувалася. "Нацисти знищували євреїв фізично, а комуністи — пам'ять про них, — зазначив Гудзяк. — Останнім це вдалося настільки, що багатьом сьогодні здається, що вони [євреї] не були нашими земляками, що наші бабусі і дідусі у великих колонах, якими євреїв вели на розстріл, не впізнавали своїх сусідів і знайомих".

У кінцевому підсумку Україна, Київ стали майданчиком, на якому нацисти відпрацювали всі методи масового винищення мирних громадян. Почали вони з євреїв. Це їм сам Гітлер велів. Але закінчили всіма іншими, оскільки такі закони тоталітаризму.

Масові розстріли в Бабиному Ярі не припинялися аж до останніх днів окупації — листопад 1943 року. Наступними за євреями і ромами в Бабин Яр поволокли всіх без розбору.

У 1942-му тут було розгорнуто Сирецький концтабір. Він і став генеральним постачальником жертв. Окрім підпільників, комуністів, військовополонених у Бабиному Ярі розстріляли тисячі українців, зокрема 621 учасник Організації українських націоналістів. Із найвідоміших імен — українська поетеса Олена Теліга, її чоловік Михайло, редактор газети Українське слово Іван Рогач. Три футболісти київського Динамо теж знайшли свою смерть у Ярі.

В результаті Бабин Яр став братською могилою для приблизно 200 тис. жертв нацистського терору. З них третина — євреї, для яких і були відкриті ці перші ворота пекла.

Андрій Руккас, кандидат історичних наук, доцент Київського університету імені Шевченка, цитує слова свого американського колеги Тімоті Снайдера про те, що під час Другої світової Україна виявилася "географічним, моральним і політичним центром масових європейських убивств". Снайдер метафорично зауважує, що в середині XX століття Європа була темним континентом. "Тоді Україна, — резюмує Руккас, — була в самому серці цієї темряви".

15 вересня 1941 року під Бердичевом нацисти розстріляли 38,5 тис. євреїв. Серед загиблих була Катерина Вітіс — мати письменника Василя Гроссмана. Напередодні розстрілу вона написала синові прощального листа. Лист довгий. Ось сім коротких, але зворушливо-повчальних цитат із нього

1. Німці їхали на вантажівці і кричали: "Juden kaputt!" А потім мені нагадали про це деякі мої сусіди. Дружина двірника стояла під моїм вікном і говорила сусідці: "Слава Богу, жидам кінець". Звідки це? Син її одружений на єврейці, і стара їздила до сина в гості, розповідала мені про онуків.

2. Багато людей вразили мене. І не тільки темні, озлоблені, безграмотні. Ось старий-педагог, пенсіонер, йому 75 років, він завжди запитував про тебе, просив передати привіт, говорив про тебе: "Він наша гордість". А в ці дні прокляті, зустрівши мене, не привітався, відвернувся. А потім мені розповідали, що він на зборах у комендатурі говорив: "Повітря очистилось, не пахне часником". Навіщо йому це — адже ці слова його бруднять.... Але, Вітєнько, звичайно, не всі пішли на це зібрання. Багато хто відмовився.

3. Коли я зібралася в дорогу і думала, як мені дотягнути кошик до Старого міста, несподівано прийшов мій пацієнт Щукін, похмура і, як мені здавалося, черства людина. Він взявся понести мої речі, дав мені триста рублів і сказав, що буде раз на тиждень приносити мені хліб до огорожі. Він працює в друкарні, на фронт його не взяли через хворобу очей. До війни він лікувався у мене, і якби мені запропонували перерахувати людей з чуйною, чистою душею, я назвала б десятки імен, але не його.

4. Я ніколи не відчувала себе єврейкою. З дитячих років я росла в середовищі російських подруг, я любила більше всіх поетів Пушкіна, Некрасова, і п'єсою, на якій я плакала разом з усім залом для глядачів, з'їздом російських земських лікарів, був Дядя Ваня зі Станіславським. А колись, Вітєнька, коли я була чотирнадцятирічною дівчинкою, наша сім'я зібралася емігрувати до Південної Америки. І я сказала татові: "Не поїду нікуди з Росії, краще втоплюся". І не поїхала. А ось в ці жахливі дні моє серце наповнилося материнською ніжністю до єврейського народу. Раніше я не знала цієї любові.

5. Тут я бачу, що надія майже ніколи не пов'язана з розумом, вона — безглузда, я думаю, її народив інстинкт. Люди, Вітя, живуть так, як ніби попереду довгі роки. Не можна зрозуміти, нерозумно це або розумно, просто так воно є. І я підкорилася цим законам. <...>. Розуміючи це, я продовжую лікувати хворих і кажу: "Якщо будете систематично промивати ліками очі, то через два-три тижні видужаєте". Я лікую старого, якому можна буде через півроку-рік зняти катаракту. Я задаю Юрі уроки французької мови, засмучуюся його неправильній вимові. А водночас німці, вриваючись у гетто, грабують, вартові, розважаючись, стріляють із-за дроту в дітей, і все нові, нові люди підтверджують, що наша доля може вирішитися в будь-який день. Ось так воно відбувається — люди продовжують жити. У нас тут навіть недавно було весілля.

6. Після війни життя знову зашумить, а нас не буде. Ми зникнемо, як зникли ацтеки. Селянин, який привіз звістку про підготовку могил, розповідає, що його дружина вночі плакала, голосила: "Вони і шиють, і шевці, і шкіру виробляють, і годинник лагодять, і ліки в аптеці продають... Що ж це буде, коли їх усіх повбивають?" І так ясно я побачила, як, проходячи повз руїни, хто-небудь скаже:" Пам'ятаєш, тут жили колись євреї, пічник Борух. У суботній вечір його стара сиділа на лавці, а біля неї грали діти". А другий співрозмовник скаже: "А он під тією старою грушею-кислицею зазвичай сиділа лікарка, забув її прізвище. Я у неї колись лікував очі, після роботи вона завжди виносила плетений стілець і сиділа з книжкою". Так воно буде, Вітя. Неначе страшний подих пройшов обличчями, всі відчули, що наближається термін.

7. Будь завжди щасливий з тими, кого ти любиш, хто оточує тебе, хто став для тебе ближче матері. Прости мене. З вулиці чути плач жінок, лайку поліцейських, а я дивлюся на ці сторінки, і мені здається, що я захищена від страшного світу, повного страждання. Як закінчити мені листа? Де взяти сили, синку? Чи є людські слова, здатні висловити мою любов до тебе?

Цілую тебе, твої очі, твій лоб, волосся.
Пам'ятай, що завжди в дні щастя і в день горя материнська любов із тобою, нікому не під силу її вбити.