Перенесені вітром

Шість переселенців з окупованого сходу, які знайшли себе в Києві, відверто розмірковують про те, чого з минулого життя їм не вистачає. І розповідають, чи готові вони повернутися у покинутий через війну дім

Максим Бутченко

У так званій формулі Штайнмаєра, як і в будь-якій інший домовленості, за якою Україна зможе відновити контроль над Донбасом, є багатомільйонна невідома — люди, для яких цей регіон є малою батьківщиною.

Частина з них — найактивніша, проукраїнська, 1,5 млн осіб — із початком війни виїхала з того, що згодом стало називатися ОРДЛО (окремими районами Донецької і Луганської областей). Для них "формула врегулювання" — не порожній звук, а можливість вибору: повернутися на Донбас і відновлювати колишнє життя або залишитися там, де вони осіли і почали нове життя.

НВ обрав шістьох таких переселенців і поставив їм по три однакові запитання:

1. Ким ви були вдома, на Донбасі, і ким стали в Києві?

2. Чи повернетеся ви на Донбас, коли він знову стане українським?

3. За чим (із вашого донбаського життя) ви сумуєте? Чого вам не вистачає?

Респонденти — люди різні. Їх об'єднують лише три речі: вони вимушено розлучилися зі своєю малою батьківщиною через війну, осіли в Києві та зуміли збудувати тут своє життя із нуля.

36 років, колишній народний депутат, виїхав із Макіївки 27 травня 2014 у справах і так і не повернувся

1 У Донецьку я був викладачем, доцентом Донецького нацуніверситету за фахом "міжнародна економіка". Також працював у The Washington Post і організовував проукраїнські мітинги.

Зараз я колишній народний депутат, викладач, доцент Київського нацуніверситету (КІМВ), викладаю екологічну економіку.

2 Складне питання. Можливо, і повернувся б, якби була можливість відновлювати Донбас.

Тобто поїхав би в Донецьк, але тільки з якоюсь певною метою. Наприклад, допомагати відновлювати Донбас за допомогою передових, енергозберігальних, екологічних технологій. Повернувся б, аби реструктуризувати промисловий, зруйнований війною регіон в одне з найінноваційніших місць у світі.

3 Сумую за Донбас-Ареною. Сумую за своєю рідною Макіївкою, адже там є місця дорогі для мене. Ними я гуляв 30 років, цілувався, пив пиво, спілкувався із друзями.

Із донбаського життя у Києві мені не вистачає запаху коксохіму, біля якого ми жили. Жартую, звісно. Бракує мого улюбленого маленького, милого терикону, на який я зі своєю ще тоді дівчиною, а потім уже дружиною видирався й організовував там пікнік.

Бракує мого улюбленого маленького, милого терикону

ВЕЛИКА МАЛЕНЬКА МРІЯ: Наталя Ємченко, директорка зі зв'язків із громадськістю та комунікацій СКМ, мріє встановити пам'ятник на честь футбольного клубу Шахтар на Донбас-Арені. Прототип пам'ятника вона тримає в руках

43 роки, директорка зі зв'язків із громадськістю та комунікацій СКМ, із Донецька її родина виїхала у квітні 2014 року, в той день, коли в місто увійшли зі Слов'янська колони Ігоря Стрєлкова

1 Формально моя посада що тоді, що через п'ять років не змінилася: я директорка зі зв'язків із громадськістю та комунікацій СКМ. Крім того, я працюю в наглядових радах, до того ж не тільки в бізнесі, але і благодійності: від наглядової ради Медіагрупи Україна до наглядової ради Фонду Ріната Ахметова.

У 2014 році під егідою фонду за рішенням засновника ми створили найбільшу приватну благодійну ініціативу для допомоги мирним жителям Донбасу — Гуманітарний штаб Ріната Ахметова — і врятували понад мільйон осіб.

У Києві я переглянула своє ставлення до спорту, закохалася у біг і плавання. А оскільки таких, як я, навколо виявилося чимало, ми відкрили ціле співтовариство спортсменів-любителів — Live. Love.

І, нарешті, тут я вчетверте стала мамою.

2 Я дуже хочу повернутися в український Донецьк, щоб познайомити з ним мою молодшу дочку — Олівію. Показати наш будинок. Донецьк був і залишається для мене місцем сили.

3 Я сумую за містом як за місцем, у якому все було моїм. За Донбас-Ареною. За чудесним будинком біля озера. За школою №5, біля якої я виросла, з чудовими мозаїками Алли Горської і не тільки. Сумую за матчами Шахтаря на домашній арені. За морем на відстані години їзди від будинку. За заводськими гудками, хоч як би дивно це звучало. За темпом життя — у Києві він інший.

А ще у мене є маленька мрія: щоб скульптуру чудової київської художниці та скульпторки Ані Кисельової — фігурки трьох хлопчаків у формі Шахтаря різних епох, яку ми подарували Донецьку, все-таки встановили на центральній алеї стадіону Донбас-Арена. Хотілося б, щоб це сталося у день, коли Шахтар знову зіграє на своїй домашній арені.

65 років, релігієзнавець, виїхав із Донецька 27 грудня 2017 року, офіційний Київ виміняв його з полону бойовиків

1 Перед початком війни я працював на кафедрі філософії Донецького нацуніверситету, читав релігієзнавчі курси. Коли почалася колотнеча, проукраїнська частина колективу виїхала в Красноармійськ, а частина залишилася у Донецьку. Я працював там до літа 2015 року і пішов на пенсію.

Зараз я працюю в Київському інституті філософії імені Г. Сковороди старшим науковим співробітником відділення релігієзнавства.

2 Звісно, не повернуся. Бо занадто велика рана внутрішня, психологічна.

Та я вже й не бачу себе там, адже минули роки, а я спостерігав, як події [останніх років] руйнували той регіон.

Пройшовши випробування полоном, міркуєш уже інакше. Люди, які мене катували, — я ж міг би їх бачити на вулицях міста. Люди, які писали на мене наклепи, — вони так само продовжують там жити. Все це разом створює, м'яко кажучи, некомфортну ситуацію. Як дивитися в очі тим людям, які ненавиділи і продовжують тебе ненавидіти за твою позицію, переконання, цінності? Повертатися у ту ж річку безглуздо.

Так, звісно, там житло. Але я більше та людина, яка живе думками, ідеями — чимось нематеріальним. Тому й акценти інші в житті, духовніші.

3 Взагалі, я та людина, яка вважає, що сум — це різновид неврозу. Коли на рівні душі виникає вакуум і він нічим не заповнюється, утворюється сум. Інша річ, що я згадую якісь фрагменти зі свого дитинства, юнацтва.

Про що шкодую? Про те, що багато моїх книг, архіви залишилися там, ніби перебуваючи в якомусь полоні, і я не можу до них дотягнутися. Із речового, матеріального світу книги для мене важливі.

Практично всі люди, які зі мною пов'язані, перебувають у Києві. Для мене дім — це люди, яких я люблю. Спілкування із ними допомагає знову рухатися вперед.

Люди, які мене катували, — я ж міг би їх бачити на вулицях міста

Адвокат, 55 років, поїхав із Луганська 28 травня 2014 року, незабаром після того, як його поранили проросійські бойовики

1 Я був керівником адвокатської компанії Чудовський і партнери й зараз продовжую бути ним же. Ще в Києві рік пропрацював директором юрдепартаменту Мінагрополітики, але швидко пішов із держслужби.

2 Якби і повернувся, то тільки після того, як там почало б діяти українське законодавство.

У Луганську в мене залишився офіс. Напевно, він у такому разі продовжив би працювати: вдалося б розширити сферу впливу. Але сам я в будь-якому разі жив би у Києві, залишивши тут і центральний офіс мого адвокатського бюро. А в Луганську влаштував би філію, бо там [у разі звільнення регіону] буде великий пласт для адвокатської роботи в аспекті того, щоб на Донбасі продовжували діяти українські закони.

3 Сумую за рідним домом, який довелося залишити. Напевно, його і не вистачає в Києві.

А так всі друзі-товариші вже давно переїхали в столицю, і якось горе, біда нас навіть згуртували. Люди розкриваються, і більше в них знаходиш хорошого.

Війна об'єднала всіх переселенців. Ми навіть хочемо створити в Ірпені донбаське земляцтво, щоб збиралися луганські, донецькі, підтримували один одного. Мета земляцтва — заявити про себе: адже ми — люди активні, пройшли через порох і дим.

Всі друзі-товариші вже давно переїхали в столицю, і якось горе, біда нас навіть згуртували

ЧОРНЕ ЗОЛОТО БАТЬКІВЩИНИ: Для луганського в минулому бізнесмена Ігоря Ліскі, який і в Києві став успішним підприємцем, осколок вугілля — це спогад про покинуту батьківщину і залишену там справу

40 років, бізнесмен, виїхав із Луганська навесні 2014 року

1 На Донбасі я був депутатом Луганської облради, займався бізнесом. У мене було дві шахти і дві фабрики.

Тут збудував бізнес із нуля — виробництво, переробка меду і картонно-паперове підприємство. Зараз будую завод в Італії: індустріальний хаб із картонно-паперової упаковки й меду. Загалом я маю п'ять заводів.

2 Чи повернувся б я на Донбас? Швидше так, але із застереженням. Не в розумінні переїхати жити, а в сенсі повернутися щось будувати, робити. Тобто у мого повернення має бути мета — скажімо, розвивати свій бізнес. Бо перспективи у промисловості там великі. Як мінімум можна розвивати те, чим я раніше займався, — вугільні шахти, сільське господарство, заводи.

3 Залишилося багато спогадів: від інституту до будинку в Красному Лучі, в якому виріс. Напевно, неможливість повернутися у ті місця, оживити свою пам'ять — ось за чим я сумую. Відчуття, що ти не можеш туди поїхати, і це стало частиною твого життя, пригнічує.

35 років, журналіст, виїхав із Донецька в червні 2014 року

1 У Донецьку я працював журналістом на сайті Остров і залишаюся журналістом тут, у Києві. Щопавда, тепер у мене набагато більше роботи. Я написав одну книгу, закінчую другу, працював телеведучим, знімав документальні фільми.

Зараз займаюся сайтом Восточный вариант, який присвячений подіям на Донбасі, а також пишу статті для журналу Український тиждень.

2 На Донбас я б повернувся, безумовно, з журналістсько-дослідницькою метою. Подивитися, як там зараз живуть люди, поспілкуватися із ними.

Але жити в Донецьку я більше не планую, незалежно від того, як далі розвиватимуться події. Це пройдений етап. Рідних і друзів у мене там не залишилося — всі виїхали. А місто для мене — це передусім люди, а не будівлі.

Формально Донецьк існує. Але це вже не те місто, в якому я жив до 2014 року. Закрилися кафе, в які я любив ходити. Місця, де я любив бувати раніше, тепер наповнені іншим змістом.

3 Не можу сказати, що дуже сумую за своїм колишнім життям. Безумовно, є співчуття, що те життя виявилося фактично зруйноване. Але водночас є й чітке розуміння, що повернути його вже неможливо і потрібно жити далі. Довоєнний Донецьк втрачений назавжди. Той мирний Донецьк, який буде в майбутньому, після закінчення війни, стане вже зовсім іншим містом — із численними шрамами від цих п'яти років війни, які наше життя вже навряд чи загояться.

Отже, можна сказати, я сумую за привидами: Донецьк залишається у моєму серці, але це місто зі старих фотографій, до якого вже неможливо повернутися.

Можна сказати, я сумую за привидами: Донецьк залишається у моєму серці, але це місто зі старих фотографій, до якого вже неможливо повернутися